Збирачі хаосу

«- Коли я виросту, в мене буде чоловік і велика родина. – дівчинка фарбувала нігті ляльці барбі. Три вже намарафечені лежали осторонь. – Ми будемо жити в маєтку й я нічого не робитиму, окрім як їстиму морозиво. – вона помовчала й зиркнула на брата. Підліток втичив у приставку, не звертаючи на неї уваги. – Гремі, поговори зі мною.

Брат різко відклав пристрій і розтулив вуста. Він хотів сказати щось про її ляльок, але хіба ще секунду тому йому не хотілося, щоб Озі лишила його в спокої? Його взяла злість і він просто не міг не сказати:

- Ну і дурепа. Він тебе ненавидітиме, як тато маму. І взагалі, імовірніше ти сядеш в тюрму за примус.

- Я не примушувала! Я просто сказала!

- Тоді заціпся! – Гремі вибіг з кімнати, а Озі застигла й не могла поворухнутися до вечері. Коли в кімнату зайшла мама, очі доньки були дуже червоні, а щоки мокрі від сліз.»

Сьогодні.

Ніякого «я можу померти сьогодні». Це неважливо.

Сьогодні ми з ними покінчимо. Несподівано і професійно, можливо жорстоко.

Натягую костюм в тісній ванній кімнаті. Плечем дотикаюся до Шістки. Чорт, вона гаряча! А я тремчу.

Місця для ліктів бракує, світла ще менше. Зачіпаю швабру й лаюся. Шістка хихоче й застібає плити. Ми могли б вже вийти до хлопців в просторішу залу, але я соромлюся. Натягую штани й футболку. Тепер плити. Зверху ще буде куртка. Травень видався прохолодним.

- Готова? – Шістка вдягає балаклаву. Рано ще.

- Я ще можу сказати ні? – жартую по-звичному. Я б нізащо не пропустила цю подію. Застібаю ремінь. Штрикачка неефективна, просто «на удачу».

Шістка хихоче, спирається на моє плече – ноги підгинаються. Відставити! Це неважливо.

Виходимо до всіх. Вигляд у них, ніби тільки нас вічність і чекали. Чіпляюсь поглядом за Полоза. Він киває – мені легше дихається. Все станеться сьогодні, але не ми, правда ж?

Вантажимося в автівки й одразу розбираємо зброю. Мультитаскер з подрібненням психе, щелепи, автомат. Навушник зі зв’язком. Не вагатися, не відступати, живих не лишати. Останнє це я від себе. Принаймні досі при мені нікого не затримували й я технічно не впевнена як це робити.

Автівки цивільні, тоновані. Належність до управління видають лише шеврони на куртках. Місто не знатиме про наш тріумф, аж поки не почує в новинах. Завтра? Так, я зможу прочитати про це в інтернеті, почути по телевізору абощо.

Вдягаю балаклаву. Застібаю шолом. Вискакую в ніч і дрібочу до трапу. Шикуємося, як домовлено. Я шоста справа. Певне місце, аж незручно, що Полоз про це подбав.

- Альфа, за мною. – шепіт Полоза розтинає повітря.

Третя група крокує повз наші ряди й зливається з тінями на кораблі. У них спецзавдання: зайти в капітанську рубку, арештувати Хріна й забрати усю документацію, поки її не знищать. Ми маємо бути на позиціях, коли почнеться ґвалт, а ще краще вже зачистити весь корабель по-тихому, що неможливо.

Ми маємо зачекати хвилину. Минає секунда. Ще одна. І ще.

А що як усе сплановано й Михайло нас зрадив? Кидаюсь до третього й відтісняю назад. Трояна обертається до мене:

- В дідька ти робиш? – її шепіт гучніший за Полозів, обурений, нажаханий.

- Нічого не зміниться, якщо я стану тут. Місце забобонне, а я приношу удачу. – кліпаю й посміхаюсь, хоч знаю, що вона нічого не побачить. – Та годі, це ж СПРАВЖНЯ робота, а не вистава.

- Пам’ятай, що…

- Час. – нас переривають.

Для певності вкладаю ще трохи психе в костюм. Дріботимо трапом, звертаємо праворуч. На задній палубі п’ятеро. Дротики свистять і ми відключаємо двох ще до початку бою. Глухі бахи. Я відволікаюся на стрілянину, а ззовні уже все скінчено. Я не зробила жодного пострілу.

Розбиваємося на пари й обстежуємо каюти, перш ніж спуститися в трюм. Таки важило розташування: я не з Шісткою. Чути крики й метушню. Наші кімнати порожні. Чекаємо ще двох і спускаємося в трюм.

Напружуюся, «вмикаю» щит: склад зі зброєю й прототипами легко дає додаткове озброєння. Автоматна черга відштовхує мене назад, але троє встигають зайти до кімнати й знайти укриття.

Бам-бам! Бах! Бам-бам-бам!

Дідько, може воно й на краще, що це мій останній день. Крайній. Треба казати крайній.

Роблю кілька пострілів. Навмання влучаю в ящик. Він детонує і відкидає засранця, що ховався за ним.

- Легше! Тут все крихке! – кричить на мене Трояна.

- Пробачте! – мій голос тоне в ще одному вибусі. Це вже не я! Здається, ми кинули блокатори і тепер в на десяток метрів зона лише фізичного ураження.

- Складайте зброю! Виходьте по одному! – Трояна кричить у відносній тиші. Марна надія, та спробувати варто.

Навушник шипить. «Ціль на нижньому. Забарикадував двері. Є вентиляція з кімнати сімнадцять. Хто вільний?». Зриваюся з місця. Це ярусом нижче. Можна було б зачекати: Хрін однаково проходитиме нагору. А раптом є ходи, про які ми не знаємо? Прикладаю пальця до вуха й затискаю для говоріння:

- Соломея на шляху. Хвилина. Проведіть мене.

«Там дертися на гору. П’ять хвилин і пришлю двох.» - голос Полоза виразний. Йому личить командувати. Я б мала послухатися, але якщо нас буде троє проти одного, то я вже не зможу бути корисною. Як завжди.

Кручена куля підбиває мене до стінки, збиваючи щит. Друга вдаряє в корпус і я секунди три сканую тіло на відчуття. Можливо, біль прийде пізніше. Зараза, мені блокаторів не видали. Надто спекотно, опускаю балаклаву.

- Не рухатися! – понижую голос і вискакую з-за рогу з автоматом напоготові.

Хірний сам, аж дивно бачити його без головорізів. Дивніше лише розхристаний вигляд і надірваний лацкан піджака.

- Ти… - сичить й клацає пістолетом, але кулі не вилітають. Прототип міг перегрітися або ж він просто не визначився чи хоче мене вбивати. Якось по-кіношному й мені хочеться розреготатися. – Згуки найгірші ділові партнери.

- О, то ви мене ЗНАЄТЕ. – цікаво, чи він впізнав мене першого ж дня, коли я розігрувала сліпоту, чи довідався пізніше? В будь-якому разі я не маю часу на теревені. – Кладіть зброю і я не..

Хірний стріляє. Щит розчиняє кулю у власному мерехтінні. З пеленою обличчя Хріна ще блювотніше. Не випробовуючи долі, я натискаю на курок. Автомат дивно клацає, а Хірний замість стікання кров’ю вишкіряється до мене. Перевіряю запобіжник, але справа не в тому. Друга куля, яку я схопила в коридорі, викривила механізм. Фізично вона не застрягла, але тепер автоматом можна хіба що тріснути з ближньої дистанції.

- Маленька Згук не вміє користуватися такими цяцьками, га? – Хірний йде в мій бік, немов я не можу кинутися на нього з голими руками. Дістав!

Відкидаю автомат. Хапаюся за ланцюжок і психе доформовує деталі. Пітбуль не найгрізніша уявна подоба, але головне – вміння користуватися. Хрін застигає, брови повзуть вгору й він схожий на здивованого грифа. Немов здобич замість миші раптом роздулася до розмірів слона.

- Хочеш по-дорослому? – нездоровий блиск в його погляді не має нічого спільного з синім сяйвом щита. Я ще не знаю що він означає, але стає жаско.

Хрін хапає щось з ближнього ящика - а їх і тут повно. Хірним цей чоловік названий певно жартом, бо незважаючи на худу статуру й миршавість шкіри, він міцно тримає ланцюг, який я б не подужала підняти. Ланцюг закінчується щелепами. Це більше ніж ХЛ. Я задкую разом зі своєю марою, доки з рваних шматків психе доформовується подоба, вища за самого власника. Щелепи клацають і я чую ведмеже ревіння, якого б не мало бути. Звір має то три, то сім лап, а хутро часом провалюється всередину.

Нестабільний. Неврівноважений.

Ось що так жахає в його погляді.

Звір вібрує. Хрін дивиться з легким усміхом. Я б хотіла бути сто разів некорисною, але він повз мене не пройде і відступати мені нікуди. Крок вперед. Його очі зіщулюються.

- Я знаю дещо про собак і ведмедів. –Немає ніякої промови лиходія чи героя, я просто мушу тягнути час. І тримати Щелепи: це обов’язково. – Ведмеді самотні й грізні. Їм нічого втрачати, коли настає фінал. А собаки.. ну, вони мають зграю. Їм є що втрачати, це вада, але й існування їхнє сповнене сенсу. Життям чи смертю вони можуть зробити куди більше, ніж ведмеді. Бо є ті, заради кого не шкода втрачати.

- Що ти верзеш?

- Питаю: що таке сила? Це вірність.

Зараз мені буде страшенно боляче, але біль неминучий хай що я оберу. Питання лиш в тім чи я здаюся.

Спускаю пітбуля. Повідець напинається й дає мені імпульс ринути слідом. Коли ведмідь впивається в мою психе, я вже зіштовхуюся з Хріном, а між пальців у мене Штрикачка. Я встромляю її вперед й навалююся на нього. Падаємо разом. Щелепи брязкають. Вдихаю залишок психе: благо навчилася робити це на автоматі. Хірний піді мною. Мозок вибухає і я ще кілька разів штрикаю його і гарчу:

- Не рухайся.

Зір прояснюється і я можу відлипнути від нього й передихнути. Мертвий?! Ні, чорта з два. Витягаю з нього психе й впорскую назад зі своєю. Він не в порядку, але достатньо, аби прокинутися й волати від болю:

- С-сука-а! – ну подумаєш, всього лиш кілька дірок в плечі й стегні.

Затискаю коліном одну з ран, принаймні я думаю що вона там під закривавленою плямою. Торкаюсь навушника.

- Хрін у мене. – цього вже нема сенсу казати. Я чую тупіт, а за десять секунд повторюю те саме, тільки вже з широкою посмішкою. – Хрін у мене.

- Ти ціла? – один відтягує мене убік, а я махаю руками на лежачого й підтираю кров з носа, точніше вимазую собі обличчя кров’ю Хірного.

От би Полоз був тут. В грудях стискається, але я знаю, що він має важливіші справи, бо я досі чую постріли й перегукування.

Поки займаються транспортуванням нашого козиря, тож я отримую непошкоджений автомат, кілька магазинів й ціліший мультитаскер. Що як саме ці двоє з команди зрадники? Я маю пересвідчитися, що Хрін потрапить куди треба. Ступаю на крок, чую постріли з іншого місця – стоп! Я завжди вірила, що якщо довірюся комусь, то це пастка, я загину. Насправді ж, якщо я не довірятиму нікому, то просто не виживу. Найгірше зі мною ставалося через людей, але й поруч завжди були люди.

- Ти тут довго зависатимеш? – каже Ясен, міцніше зв’язуючи Хріна.

- Я вже йду.

За сходовим майданчиком досі триває бій і я повертаюся до команди. Трояна прискіпливо дивиться на мене, одного з наших вже немає, але я не маю часу пояснювати їй де я була б корисніша.

Зрештою Хірний міг зайти ззаду й порозривати нас усіх, хіба ні? Ну от, таки думаю.

Усе закінчується о другій ночі, а потім ми ще пів години обшукуємо нишпоримо в пошуках хованок і пасток. Я все очікую, що з’явиться Харитон у легкому суботньому сп’янінні й вимахуватиме руками, розпитуючи: «Що ви в біса робите?!». Але він не прийде, адже інший загін був відряджений арештувати його, Єрмака, Росу й Кару, яка я певна так само непричетна, як і я до вечірок академії, і з якою ми так і не мали змоги стати подругами.

Попри втому й скажений пульс я рада опинитися по цей бік. Хоч раз в житті я не маю виправдовуватися перед собою, адже це все просто правильно.

Хіба що трохи засмучує, що ми не «підірвемо тут все нах», а були ж балачки…