Збирачі хаосу

« Озара дивилася на екран й червоніла до самих вух. Ярко й Ликерія цілувалися на вечірці, а довкола відбувалося щось таке, що Згук-першокурсниця й уявити не могла. Це був не найгірший відомий їй примус, але перший. Озара думала, що їх всіх мають вигнати, що академію мусять закрити, а всі ті будиночки спалити до тла, а потім на плівці з’явився Лавр. Озара хапнула повітря, проте поруч була лише Мединка й їй не хотілося просторікувати. Як він міг?

- Хто це бачив? – Озара мало не захлинулася сльозами.

- Тільки ті, хто був на вечірці. Марі пише заяву про домагання.

- А що Анна? – Озара покосилася на Мединку. Подруга щось недоговорювала, але зараз не час для розпитів. Згук підсумувала крижаним голосом, на який тільки була здатна: - Я це владнаю.»

Сиджу на ящику й сподіваюсь, що ніхто мене не чіпатиме. Жилет лежить поруч. Для синхронізації потрібна вільна психе, а я останню всучила Полозу. Хтось побачив у цьому флірт, проте це чистий розрахунок: моя партія завершена, а він собі передишки не дасть. От і зараз я спостерігаю, як він розпоряджається сортуванням ящиків у іншому кінці зали. Пошкоджені - на фільтрацію, цілі - в техвідділ. Я б замуркотала від його голосу, але і на це сил немає.

- Підйом, - Шістка штурхає мене в коліно – імпульс проходить до мозку з уколом току. – є для тебе дещо.

- Агов, я поранена. Полегше. – я туманно вказую рукою на все тіло, акцентуючи на голові. По погляду Шістки це її геть не переконує. – Код червоний: я могла б тебе вибити.

- Тоді добре, що я маю те, що покращить тобі настрій. Каюта чотири. Роби що хочеш. Не дякуй.

Шістка вовкувато роззирається, сує руку мені в кишеню й іде геть у бік вантажників. За мить чую її веселе перегукування бозна-з-ким. В кишені щось металеве, імовірно ключ, але я вже ні в чому не можу бути певна.

Каюта чотири, цікаво. Підводжуся й іду коридором. Перед місією ми вивчали мапи. Кожен куток був пронумерованим. Я справді старалася запам’ятати, але мозок немов кляте желе. Йду старим методом, смикаючи по черзі за ручки. Деякі вже відчинені, інші легко піддаються. Одна замкнена. Прикладаю вухо – нічого. Чи маю я постукати?

Чи я думаю, що там Харитон Северин мать його Нестяма й я можу натовкти йому пику в умовах допиту? Є таке, але лише на мить. Дурепа.

Лізу вкишеню. Таки ключ. Провертаю. Світло вже ввімкнене. Перш ніж усвідомити побачене, я чую зітхання.

Сидить на стільці. Спортивки і майка заплямовані соусом – він не чекав такого фіналу, ніхто з них. Руки заведені за спину. Голова опущена. Волосся коротко стрижене й масне. Яке в нього сухорляве тіло. Куди поділися м’язи? Піднімає на мене щурячий вищир й силиться щось сказати, але стрічка заважає. Тут мало бути «Ти.. Так і знав, Згук. Ще не здохла, га, мала?».

Роззираюся кімнатою. Меблі стандартні, проте тхне тут цигарками й ним. Тьху!

Обходжу його широким півколом. Руки в наручниках, ще й перемотані скотчем. Шістка перестрахувалася – мені спокійніше. Знову мичить у скотч. Піднімаю його підборіддя й різко зриваю стрічку. Скрикує від болю й відкидається на спинку. Ноги його примотані до стільця від колін до кісточок, тож рух йому малодоступний.

- Посмокчеш мені, лярво? – слова Ярка закінчуються Штрикачкою над коліном. Беру слова назад: річ необхідна в господарстві. – Озара Згук, головне стерво академії.

- Ти не уявляєш, як часто я фантазувала це перед сном. – кров розганяється тілом, стає гаряче. Я стільки всього можу зробити!

- О, то ти мене уявляєш перед сном? Не дивно, що з Лавром не склалося. Я ж такий красень. – усміхаючись, він оголює верхній ряд зубів разом з деснами, а очі звужуються до неможливості. Щур! Знищу!

- Як ти хочеш померти? – Ярко може розігрувати будь-яке нахабство, але після моїх слів тіло його сіпається й мало не перекидає стілець. Це б йому не допомогло.

- Великодушно, але чому б нам не потеревенити про минуле. Знаю, ти ображаєшся, але з деким я робив і гірше. Та й ти не свята.

- Намагаєшся розговорити. Гаразд, я подарую тобі кілька секунд. – верчу Штрикачку між пальців, обираю місце для наступного уколу. Я не маю бути імпульсивною. Помста вихолола й нарешті має відбутися.

- Щодо вас з Лавром. Він також тут? Чи ви знали, що ми з ним і досі дружбани? Не такий він щирий духівник. – очі Ярка бігають кімнатою. Надія помирає останньою, чи не так? – Я можу бути корисним, тямиш?

- М-м, ні. Твоя корисність в моїй сатисфакції. Тож я почну з…

- Лавр ніколи тебе не кохав.

Ярко випльовує слова так, ніби каже щось вартісне. Сміховинно! Регочу, не втрачаючи пильності. Вистачає й кількох секунд, щоб його обличчя змінило сподівання на жах, розпач, а затим і звичну порожнечу пустого баняка.

- Я скучила за твоїм отупілим виразом обличчя. – я майже щиро. Щось є в ньому такого, що нагадує мені академію – роки, коли я ще могла наївно дивитися на світ і послабляти віжки контролю. Він осквернив мене, але невинність я втратила зі своєї вини. Усі ті дівчата. І я нічого не можу вдіяти, але він відчує наш біль. Про що це я? Ох, Лавр. – Ти правий. Лавр ніколи не казав, що любить мене, тим паче що кохає. Сонце – формальність. І я мала стати духівкою й опинитися в тимчасунках з іншим хлопцем, щоб усвідомити наскільки це було дивно, коли ми з Лавром планували весілля.

- Ти краща за це, Озаро. – почалися благання. – Незмірно краща за мене й усю гидь, яку я накоїв. Віддай мене правосуддю, не бери гріх на душу.

- Думаєш?

Позаду кроки. Коротко озираюсь і застигаю. Полоз схилився на одвірок. Уся втома світу в його погляді. Він простягає мені пістолет й злегка вигинає брову. Немає ні «припини, ми так не чинимо», ні «хочеш я з ним покінчу». Це моя справа.

- Чуваче, що ти?.. Ні, бляха, вона психопатка! Я хочу у в’язницю!

Я беру пістолет і закриваю двері. Полоз лишається в коридорі. Я наодинці з ґвалтівником. Він примушував кілька десятків дівчат. Для котроїсь усе скінчилося летально: в новинах про таке не згадують. Штрикачка чи пістолет? Я завжди фантазувала, як роблю це повільно. Його муки мають здаватися нескінченними. Повільно відрізаю шматки шкіри й посипаю сіллю. Відстрілюю кожну кінцівку.

Також я розглядала варіант лишити його нидіти у в’язниці, але завжди є імовірність утечі.

Насправді я просто хочу, щоб він здох.

Я здіймаю пістолет і – бах – перериває потік благань, що переростають в прокльони. Стілець падає, а лайка не припиняється. Блять. Вдруге влучити легше – і на цьому все скінчено.

Відчиняю двері. Втикаюся Полозу в плече й опиняюся в обіймах. Він відводить мене убік. Пістолет зникає з рук. Ми стоїмо так маленьку вічність, а потім він цілує мене в маківку й притискає палець до вуха, іншою долонею гладячи мені спину.

- Четверта. Тіло на розтин. Підозра на нові наркотики.

Я впевнена, що вони таки знайдуть. В Яркові неможливо не знайти чогось забороненого, але це вже не має значення.

Сьогодні скінчилося. І ми його пережили.