Збирачі хаосу

“- Зайшов хлопчак, років 20, не знаю. - ліфтер розводить руками. Сказав би більше, аби знав з ким говорить.

- Який ще?.. Дідько, то дівчина.

- Е ні, дівчина теж була. Така гарна діваха - в зеленому. А ото з нею пацан. Скуластий такий.”

- Бігом на бриф. - ненавиджу, коли переривають обід.

Ноги ватні. Ми з Шісткою відпатрулювали всі вулиці, а тепер смикають ще. Я сподівалася, що надто дурна, аби бути корисною в роботі.

Графітовий у коридорі з жовтизною - дуже негарно, але я б воліла залишитися там, ніж линути в юрбу. Переговорні годяться для таємних засідань, а яка таємниця на двадцять людей? Зітхаю загучно - на нас озираються - моя маленька хвилинка слави. “Озирнись”. Шістка невдоволена. Хрін з нею. Я б подрімала чи щось таке.

Бухтіння стихає, коли заходить Михайло. Його постава виділяється, особливо помітна палиця з вирізьбленими лусочками, хоч я нічого, окрім потилиць не бачу. За оповідками Михайло ширить психе й усі замовкають, я ж не можу це ні спростувати, ні підтвердити.

- Сьогодні благодійний захід, хлопці. Маємо інформацію, що вечірка буде вибуховою. - не поділяю смішків. Схрещую руки й намагаюся зачепити поглядом бодай клаптик сивини мовця: без цього вже зовсім з увагою біда. - Вибачайте, хлопці, та робота не чекає. Мета - проконтролювати, аби ніхто не проніс забороненого. Рамок не встигаємо поставити, тому треба прошпигати між гостями. Є питання, хлопці?

Ну немислимо. Цей цирк спеціально відбувається чи він просто сліпий? Вигукую:

- Я не перепрошую. - “озирнись, озирнись”. - На око чверть з нас жінки, тож скорегуйте повідомлення.

- То маю сказати хлопці й дівчата?

- Очевидно.

- А що ж, може тоді ще й духівниці? - смішок. О, продовжмо виставу!

- Ви особисто вигадали назву сорока семи технологіям управління й не можете дібрати слова до жінок? Це дивує. - посвист. Сприйму за овації. - Духа, деміургиня, упорядниця хаосу.

Натовп достатньо втиснувся в стіни, аби ми з Михайлом бачили одне одного. Його посмішка ласкава, навіть горда, та її можуть неправильно сприйняти. Вуха червоніють. Погляньте на мене, зверніть на мене увагу! Озирнись-озирнись-озирнись! Я гадала, що витравила Озару Згук ще рік тому. Головне - дивитися прямо: це я можу. Долоні розслабляються. Тіло досі в тонусі, але без тремтіння. Михайло киває першим, далі оглядається до всіх й стенає плечима.

- Коли молодь вчить старших, це завжди бентежно. - розряджений сміх. Ці люди можуть бодай про щось трясця говорити всерйоз? А, профдеформація: не можу засуджувати. - Тож, хлопці й дівчата, до сраки не вчепилося вас тут маринувати. До роботи! Інструкції нагорі.

Шістка вилуплює очі. І це має мене знітити? Ні, я не могла промовчати. Ні, тобі нічого не буде через мене. Так, я засранка. Висипаємо разом з усіма й даємо одна одній п’ять хвилин на збори. В капсулі маю лише білизну й одяг, аби їхати на квартиру. Знімаю форму й нашаровуюсь: ну раптом травневі ночі холодні. Доки ще в топі, кручуся біля умивальника. “Тебе змусили? Бідне дитя..” - прокоментувала б мама, ха-ха. Апетитні вигинм талії розбухлм і тепер я радше кутасто-пухка. З-під шару жиру проглядається прес. Аби більше часу, я б роздивилася й біцепси. Худі покриває мене повністю, далі сяк-так причесуюсь. Відрослі пасма ще незручно збирати в хвіст, та й розпущеними для роботи задовгі. Залишаю заколки на ліжку: потім розберуся. Браслет вібрує - струшую рукою. Шістка вже казиться і за дверима я аж ніяк не очікую побачити її з укладкою, в сукні й з макіяжем, який вартувало б підправити.

- Я б могла..

- Вдягнутися хоч якось, сучко.

Шістка бере мене під руку й веде коридором. Її хода непевна і я розумію, що це велика вимушеність. Гаразд, побуду трохи опорою, але не можу не заглядатися. Драпування підкреслює талію й збільшує груди, яких у Шістки бракує не менше, ніж в мене. Сьогодні я за неї спокійна. На стегнах розширення: їй має бути зручно, та в таких речах про це думають в останню чергу. Довжина до середини литки. Дивно, що духи довкола не озираються на її тонкі кісточки. Я б тільки на них і дивилася, але з мого ракурсу незручно і, зрештою, це закінчилося б погано для її стосунків з хлопцем.

Нагорі інструкцій бракує: не видати себе, не повбивати гостей, жилетів не буде, та й усе власне. Вдягаємо лінзи, що я б назвала не надто гігієнічним. Раніше теж доводилося: щоразу менше нарікаю. Достатньо трохи покліпати - й лінза підлаштовується до форми ока, ще й кому треба шліфує зір. Я знову відчуваю чужу психе, а разом з тим і бачу всі технології, де б їх не ховали. Холєра, наче в білизні порпаюсь!

В підземці спокійно. Я добре почуваюся серед гулу поїздів й натовпу, що не має зі мною нічого спільного. Мені імпонує думка, що за кількадесят хвилин я їх навіть не згадаю, тож доти ми можемо притискатися так міцно, як змушує година пік. Шістка непокоїться. Ми не маємо починати сканування, та я знаю, що напарниця вже обстежила вагон. Так-так, цивільним не варто мати зброю, але ми й знати про це не маємо.

Вдих-видих. Вивалюємося з купою людисьок, зодягнених на манір Шістки.

- От поглянь. Ми маємо виглядати відповідно, а ти помітна як більмо в оці.

- Ну нехай я буду твоїм придуркуватим кавалером. - куйовджу волосся, насуваючи довгі пасма на лоба. Не думаю, що це робить мене мужнішою, та я принаймні бішу «напарницю» – яке чарівне слово й набагато краще за «кураторка»!

- Срака мотика, раптом що, я тебе покину.

Киваю нереальній ситуації і ми прямуємо до будівлі з великими вікнами. Ліпнина на фасаді, скульптури й облуплена штукатурка - цього й по місту повно, отож: великі двері, великі вікна. Нахіба нам взагалі заходити, якщо я бачу усе ззовні?! На вході консьєрж, ще кілька “слуг” розкидані залою і сходами. Світло-світло-світло! Люстра, торшери й кандилябри з лампочками-вогниками. Проходимося основною залою. Мельком дивлюся у власне відображення у вікні. Я зсутулена собака з підібганим хвостом. Аби не робота й “вибуховість” вечірки, ноги моєї б тут не було.

- Що таке? Де та безстрашна вистрибка? - Шістка бере коктейль. Не питиме, та ми ж якось маємо зливатися.

- Я можу тут декого знати. - беру також і відпиваю великий ковток. Чи є різниця між високими келихами з трубочками й малими стопками? От срань! Добре в голову дало.

- Якщо ти знаєш хто тут “легко спалахує”, я була б вдячна. Страшенно хочу відпочити.

Смійся-смійся, а я зараз справді готова схопити будь-кого як “небезпечного злочинця” й вистрибнути надвір. Нам треба вниз. Ліфтер оглядає нас і шкіриться до Шістки, точніше до її дупи. Важко визнати, та мені легшає. Якщо я не приваблива для тих, хто не вміє ховати очей, я в безпеці. Вдих-видих.

Двері розсуваються.

Срань! Шістка витягує мене з ліфта раніше, ніж встигаю попросити повернутися назад. Більярдні столи, рулетки, притлумлене світло. Так, напарнице, це чудове місце сховати вибухівку, та однаково добре й для сімейного відновлення.

- О.. - не знаю що його зупиняє: мій погляд чи правила конфіденційності. - Ось де ти!

Чоловіки з киями розвертаються до нас. Шістка намагається знайти причину їхніх зацікавлень, наче мене справді не існує. Хотілося б… Випрямляю спину й з серйозним виглядом підходжу до столу. Руки в кишені: я не хочу, щоб розмова затягнулася.

- Джентельмени, ми в безпеці. Моя сестричка про все подбає. - шкіриться, засранець.

- Твоє ліжко точно в безпеці - з такою бородою. - посмішка зникає. Можу продовжити. - Вітаю, моє ім’я Соломея. Це моя напарниця Шістка.

Простягаю кожному руку. Тиснемо. Шістка - уся аж вібрує - повторює за мною. Припини, я відчуваю і твою психе також. Ну не маю я телепатії пояснити. Потім.

- Леве, ти не казав, що маєш сестру. - зауваження очевидне, проте від того доречнішим не стає.

- Не вигадуй. - на мить його погляд видається розгубленим, але певно що я помиляюсь. - Як там Родина?

- Тобі не згірше знати.

Гремі байдуже на родину, проте не байдуже на мене. Мій вступ в ДУХ нас знов віддалив, але ми продовжуємо списуватися раз на кілька місяців і вітати одне одного з днями народження. Святі частоти, нащо він відростив бороду?

Я його не засуджую. Усі притомні за першої ж можливості звалюють від нашого сімейства. Під усіма я маю на увазі нас двох. Ілі ще не досяг віку згоди. Чи він уже в академії? Переводжу погляд на решту. Я все ж маю їх просканувати. Нічого особливого, хоча один, здається, має затискач на яйцях. Не моя справа! Посміхаюсь в обличчя й відклянююсь:

- Нудного вам вечора.

- Та не завадило б.

Брат осміхається до товариства, відставляє кий і відкланюється. Одного кивка досить - я маю піти за ним. Шепочу Шістці самими губами “я все поясню” й відтікаю за Гремі в куток до ігрових автоматів. З присутніх таким лайном ніхто не цікавиться, тож ми самі.

- Як ти, сестричко? - його голос можна назвати лагідним.

- Я? Та.. - спантеличена, насторожена, ворожа. Його погляд підкупає, але я не надто дурепа. Далі очікується запрошення на сімейну вечерю. - Усе гаразд, Гремі. Патрулюю вулиці, перевіряю вечірки і не планую нічого лихого - це більш ніж мені підходить. Сам як?

- Розробки. - відповідь з домашніх зібрань - відточена й беземоційна. Губи Гремі сіпаються і на мить спадає маска спокою. Якби я не знала свого брата, сказал б, що він у розпачі. - Відколи ти пішла, Озі, вдома не все гладко. Батько згадав мамі старі провини й цього разу вони таки розійдуться. Принаймні до цього все йде.

- Давно пора. - ком застрягає в горлі, але я вірю в те, що говорю. - Без нього їй буде краще: одразу відчує себе повноцінною.

- Не говори так. Тато багато для нас робить. Для всіх нас.

- О, повір, я вже сповна знаю чим його любов обертається. Згук - це все, що я від нього отримала.

- Ти не знаєш всього. - Гремі супиться. В його погляді я бачу батька - усю його суворість й зверхність. “Мале дівча, ти жалюгідна. Я навчу тебе, як жити.” - Коли в тебе вихідні? Зустріньмося, я розповім більше.

- Достатньо, Гремі. – ось воно: запрошення на сімейний раут. Сподіваюсь, він бачить, як мій погляд крижаніє. Сподіваюсь, його це ранить достатньо, щоб не пропонувати знов. - Я не маю часу й натхнення на сімейне возз’єднання. Наслідуй приклад тата: побачимося за рік чи близько того.

Я плескаю його по плечі, йду з кутка, шукаю поглядом Шістку. Вона ніби й з місця не зрушила, але я знаю, що вже зала просканована. Іди нахрін, Гремі. Мамограй! Ні, бляха. Довбо-, довбограй. Киваю Шістці. Минаємо ще кілька столів. Нічого вартісного. В дупу сімейні зв’язки. Звертаємо в туалет. Мій сечовий міхур повний або ж я просто нервувала, як завжди. Я не встигаю нічого зробити, як Шістка припирає мене до стінки.

- Ще раз: що за прутня?

- Гремислав Лев, принц пекла мать його, Згук. - я майже випльовую його ім’я. Це не була найгірша наша розмова, але Гремі - залюблений первісток - ніколи не зрозуміє мого досвіду буття в нашій родині. - Ми вилізли з одної вагіни з різницею в сім років. Тепер він опікується, аби я не надто відбивалась від стада. Для уточнення: давнє удаване характерництво - це і його обитель, а тепер відпусти мій комір.

- Я мала б знати. – Шістка спантеличена? Розсерджена? Засмучена?

- Хотіла лишити в минулому, але, бач, кров не витече.

Злив бачка. Якого біса? Тут немає більше психе. Дівчина виходить з кабінки й без виразу на обличчі прямує до вмивальника. Чи так вже їй незручно підслуховувати? Шістка так не думає. Підтримую: це наша клієнтка. Одним рухом знайомлю її лоб з дзеркалом. Тріщина на склі - спонсори вечора все покриють. Хто б подумав, що під сукнею з шнурівок можна бодай щось сховати. Он в Шістки вийшло протягти наручники.

- Це помилка! Я не ваша! Що відбувається? Я людина!

- А ми тоді хто, мала? - Шістка відтягує дівчину від дзеркала й веде до виходу. Стає гаряче. Руки тремтять. “Мала”. - Ти йдеш? Ні?

- Хвилину. Сцяти хочу. - кидаю в напівоберта. – Ти впораєшся?

Ввалююся в кабінку й справді довше вже не можу стримуватися. Вдих-видих. Після випорожнення позив до блювоти зменшується. Вдих-видих. Стягую худі, футболку. От лайно! Вдих-видих. Відхиляюсь на стінку. “Мала” - і одразу перед очима браслет, щурячий писок і мопед, вічно не там припаркований. Ще кілька разів здригаюсь всім тілом і під друге - чи соте - “Ти як?” вдягаю футболку назад і виходжу.

- Якщо ти планувала ще в казино розважитися, то я б нагадала, що маємо закінчити роботу. - Шістка уїдлива, але я зараз надто розхитана, щоб слова затримувалися в голові.

- Я зараз. - відкриваю кран, вихлюпую в обличчя холодної води. - Спека, розумієш?

Обприскую руки, шию, волосся. Легшає. Вдих-видих. Зачитую права й ведемо дівчину коридором. Моя броня залишилась в кабінці, зверху тільки спортивний топ і я цілком відкрита свіжим поглядам. Ну й витріщайтеся, йолопи! Бо я бляха Озара Згук!

Нагорі хаос, що поволі повертається до стану “болота”. Зловили ще кількох невпізнаних. В зрівнянні з ними наша здається випадковою перехожою - це ми ще маємо з’ясувати. Патрульні вантажать в машини підозрюваних. Нам дають волю. Рухаюся до підземки. Вже досить пізно: може й сісти вдасться. Шістка зупиняє за лікоть. Її руки теплі - і це найменше, чого мені хочеться.

- Пропустімо по келиху в барі. - її посмішка лагідна. Це її спосіб сказати “я поруч”. Доторки не такі вже й нестерпні. - Так, на ранок жаба цицьки дасть, та ми спробуємо розслабитися. Можливо, попліткуємо про минуле. Я б хотіла знати про тебе більше.

- Закладаюся, що ні. - ух, таки холодні травневі вечори. - Я жахлива людина.

- Будь-що має пояснення і будь-хто має право на прощення.

- Як дивно се чути від «духівниці».

Сміємося - це добре. Шістка тільки убезпечує себе люттю. Гадаю, це допомогло б їй вижити, якби ми зустрілися роки чотири тому. Хоча про що це я: я б розчавила її в академії.

- Я піхвець як хочу додому. Може іншим разом.

Шістка відступається, а я почуваюся на волосині від того, аби залишитися. Пірнаю в підземку й вагон з шаленством й гуркотом тягне мою дупу додому. До зачиненої ятки з шаурмою під будинком, купи дрібниць на нечитаних полицях і хаосу. Хаосу, який я тільки примножую, аж ніяк не впорядковую.