33. Принципом роботи духів є виважене поєднання фізичного, ментального й духовного (психе). Перед та між виконанням поставлених задач, співробітники тренуються в спеціалізованих центрах.
“Михайло ніколи не витрачав стільки часу на документи, як в останній рік.
- Складається враження, що з мого відділка зробили конвеєр. Це робота, а не пропускний пункт!
Жінка з жовтими очима сумно зиркнула в його бік. Йому невідомо скільки всього проходить повз його увагу - і не треба знати. Стенула плечима, повернулась до комп’ютера: нових кандидатів замість неї ніхто не прогляне.
- Ну це вже смішно. - потер щетину, що додавала йому кількадесят років і безумний вигляд. Підстригтися також не завадило б. - Ніхто. Ніхто не може перейти до спецпідрозділу без шестимісячної підготовки й п’яти років в структурі. Що цей Нестяма собі думає? Малий пі... Гкхм.
- А кого? - рекрутерка пожвавішала й зазирнула в папери. Інтерес змінився посмішкою в один кутик і закочуванням очей. - Соломея. До цього все йшло.
- Чому це?
- Історія з примусом і імплантом - це просто майстерна гра, аби дістатися поближче до Нестями. Все почалося ще в маєтку на посвяті, пам’ятаєш? - кинула змовницький погляд, повернулась до роботи й додала: - Дивно, що молодшого.
- Ай, не плети гівно дівці в коси. Вона ж на початку мала отримати відповідну підтримку. Я бачу психологічний супровід тільки останні місяці. Я ж казав. - брови Михайла однією смугою нависли, розділивши його обличчя навпіл.
- Справді? Не пригадую.
Внутрішньо Соломія полегшено зітхнула, щойно на документі з’явився підпис. Озара Згук більше не її клопіт, тож ймовірність виплачувати компенсацію за розбите обличчя значно нижча.”
Заходжу до Скляного дому. Мені на восьмий. Я вже в костюмі під осіннім утепленням. Перевзуваюсь в кросівки. Стаю на доріжку й крокую з видом на старі залізні дахи. Не можна їсти і займатися спортом, але я не встигла поснідати. Жую. День похмурий і подумки я ще додивляюся сон.
- Тобі не ніяково? Такі великі вікна. – каже Шістка. Дивно це чути від дівчини, що будь-де носить топ і лосини й скаржиться на спеку.
Прислухаюсь до себе. “Озирнись, озирнись” - цього зовсім немає. Нічого немає. Я просто йду доріжкою і витріщаюсь на пагорби.
- Думаю, тут подвійне скло. Нас ніхто не бачить. - я не знаю чи це правда, але яка різниця?
Тренування подібне до вчорашнього і позавчорашнього. До обіду займаємося виснаженням тіла. Інструктор з боксу каже, що я не застосовую кінцівки. Скажу більше: я й мозок не експлуатую. Чи зберігаю я сили для раптових доручень? Скоріше відтягую момент їхнього настання.
- Ти навіть не стараєшся!
Напарник для відпрацювань вибухає лайкою. Від поту рідке волосся налипло до голови. Руда борода зливається з рачковим кольором шкіри. Його руки забинтовані, як і мої, проте я бачу ще й багато шрамів на передпліччях та литках. Відпрацювання ударів справді мене не заводить.
- Я думала звіролюди працюють, як прокляті, а ви просто стирчите в залі й прогулюєтеся в окулярах, щоб народ жахати.
- Дурна! Ти потягнеш нас на дно, коли з’явиться робота. - мені більше подобається слово “якщо”, та я не провокую подальших розмов. Він сам наривається: - Ти хоч усвідомлюєш, який ризик несеш?
- Охолонь, Ясе. Курва як з’явилася, так і зникне. Вона ж тут не для тебе. – не знаю хто це сказав, та увесь загін жвавішає.
- Я не нав’язувалася до вас! – говорю гучніше потрібного. Тренери взагалі фасилітують конфлікти? - Мені потрібні тільки Щелепи.
- Чули? Вона хоче Щелепи! - рудобородий зупиняється й озирається на інших. Здається, я одна не виглядаю спітнілою. - Маля, да ти вб’єшся в першу ж годину.
Чоловік йде випити води. Я в центрі зали в боксерських рукавичках. Тут гаряче. Кінцівки трусяться. Небезпека. Що робити? Соломеє, зупинись! Що сталося? Прокрути назад. Що він сказав? Як-як? “Маля”. Це просто звертання. Нічого він не мав на увазі. Я справді не докладаю зусиль - і це може зашкодити. Трапляється, та йому не варто було говорити саме так.
Година добігає кінця. Я б хотіла розпочати вправляння над психе.
- Гей, - підходжу до Яса – насправді він обрав собі ім’я Ясен - примирливо виставляю долоні. Я ще не пробувала так, тож маю підібратися поближче. Він насторожений. Відпускаю психе. - Підлога - це лава.
- От срань!
З криком кидається вбік і заскакує на лавку, тоді розуміє безглуздість дії і довго лається під загальний регіт. Мені хочеться реготати з усіма, та стає сумно. Я не хотіла робити його посміховиськом: тільки трохи провчити. Підходжу на крок, простягаю руку.
- Не називай мене малям. І малою також. Я Соломея, гаразд?
- Да пішла ти, суко.
Очікувана реакція. Було б добре, аби він міг відплатити мені тією ж монетою, та імплант не дозволяє йому впливати. Впевнена, він пробував. Посміхаюсь, тоді повертаюсь до вправ. Шістка недовго витріщається на мене з іншого кутка, тоді також повертається до занять: це не вперше.
На обід теляча печінка, каша й салат. М’ясо жується з більшими зусиллями, ніж від нього буде користі, та якщо не їсти, психе не відновлюватиметься.
- Полозе, поговори з Нестямою. Ця сучка не має бути з нами. - стіл замалий, щоб розмова була приватною. Їм це відомо. – Поглянь, вона ж щеня.
- Я не наглядач. - зиркаю через стіл на чоловіка, що досі викликає в мені занепокоєння. Це той, що дав пояс – тепер я знаю його ім’я і схоже він тут типу татко. Його поведінка кого-завгодно відштовхне. Власне, як і моя.
- Ну ви ж друзі. Були, принаймні. Тебе він послухає. Сучка намяк п’яте колесо до воза. – озивається Денис. Він хоче відігравати лідера, можливо навіть був ним колись, але у взаємодії все розставляється на свої місця. Я чітко бачу альфу і хрін знає що мені з цим робити.
- Харитон сам собі на умі. - не знаю чи можливо сильніше стискати виделку. - Тобі доплачують, щоб з НИМ нічого не сталося.
Гей! Прозвучало моторошно. Мене планують убити? Імплант справний, але це не чарівна таблетка. Більше не можу їсти. Ще шматок і мене виверне. Відкладаю прибори.
Раніше йду на психе. Це той же поверх, але в окремих скляних боксах. Окрім екранів з результатами є панель регулювання: симуляцією можна вертіти як заманеться, я заінтригована.
Тренерка така худа й маленька, що я почуваюся незграбною колодою. Її зовнішність м’яка й тепла: це помітно в оливковій шкірі, карих очах і каштанових кучерях, зібраних заколкою. Одяг в неї вільний, з натуральних тканин, але так само коричневих відтінків.
- Ти вперше, так? - киваю. Застібає на мені шолом, опускає окуляри доповненої реальності. Чи не виглядатиму я смішно, коли всі інші приєднаються? - Тут інакше, ніж в управлінні, але нічого, що б ти не могла зробити. Вмикаєш голову, реагуєш на загрози. Не забувай рухати тілом. Погнали!
Що значить рухати тілом? Окуляри вмикаються раніше, ніж я знаходжу місце, де могла б присісти. Пригадую чи воно взагалі було. Не пам’ятаю. Вдих-видих. Я бачу чоловіка. В нього ніж. “Поклади”. Ні. “Кинь”. Який це рівень? Він підходить і екран ніби заливає кров’ю. Імпульс пробігає тілом і я відчуваю біль. Все тіло проймає. Я не можу дихати й зриваю з себе окуляри.
- Що за лайно? - пищу, тоді повторюю своїм голосом. – Що це за лайно?
- Що і потрібно було довести. – Ясен стукає в скло й шкіриться, ніби я піддослідна миша. - Здохнеш і нас за собою потягнеш.
Ком підступає до горла, але я не плакатиму. Зціплюю зуби. Дивлюсь за вікно. Як люди живуть свої життя поза управлінням? Деякі навіть не мають психе.
- Рухай тілом, я ж казала. - інструкторка спокійна. Дивлюся на її маленьку фігурку: не вірю, що вона могла б щось вдіяти з тим амбалом! Позаду монітори і я бачу проходження Шістки. Довкола неї одразу кілька “негідників” - і всіх їх розкидає від її умінь. - Коли встанеш, програма перезапуститься й почнеться заново. Ти тут до восьмої. Можеш відпочивати, якщо хочеш, але так нічому не навчишся. Вмикай мозок.
Бляха, він і так працює! Натягую окуляри. Встаю. Все починається спочатку. Відходжу вбік, впираюсь в стіну, з’їжджаю донизу від болю. Ще раз. Застосовую психе - спрацьовує. Всаджую в нього ніж. Так можна? Ага, новий рівень. Падаю майже миттєво. Невже спочатку? От дідько, не можу дихати. Заново. Він наче опирається моїй психе. Я маю силоміць відібрати ножа. А як? Ай! Затримуюсь на підлозі й віддихуюсь. Голова йде обертом, та тільки заспокоюється, я знову підводжуся.
Дивно це все. Біль викликає залежність? Якщо ні, тоді чому я досі це роблю? Раз за разом, доки можу вставати. Дійшла до третього рівня лише раз. Чи це не рівні зовсім? Ніхто не відповідає. Часом до сюжетів додаються люди, яких я маю захистити. Коли вони помирають, біль подвоюється.
О восьмій в мене забирають шолом. Я об’їдаюсь і повертаюсь до капсули. День завершується тремтливою втомою, а тоді продовжується з позивами нудоти. Я блюю все, що з’їла за день, тоді випиваю трохи чаю і блюю ним. В сусідній кабінці те саме відбувається з Шісткою - мені не так вже й самотньо.
- Оце так ти хотіла? - не знаю чи звучу я переконливо, бо голос зриває на істерику. - Сраний скляний дім! Срані звіролюди! Щоб їм сказитися!
- Не перебільшуй. Це лише перевтома. - її голос також зривається і звучить геть невпевнено. - Завтра буде краще.
- Це так обнадійливо, що ти готова продовжувати! Я думала, що завтра вже не настане.
Промиваю рот. Обтираюсь рушником. Мене досі трусить. Коли на браслеті висвічує друга ночі, то підйом о сьомій тридцять не здається таким вже й блаженним. Хух! Шістка стискає мені зап’ясток, тоді схиляє голову на мою. Чи це те щасливе життя, заради якого я відмовилася від минулого?
- Я справді не стараюсь? – втуплююся у своє відображення. Жалюгіднішого вигляду я ніколи не мала.
- Так і є. - чорт, могла би й підбадьорити. Не маю сил сперечатися. - Але це і не твоя ціль. Продовжуй в тому ж дусі - і Нестяма поверне тебе до Михайла, як найбільш марну покупку.
- Звучить збіса добре.
Мені смішно. Їй також. Ми надто втомлені, щоб видавати звуки. Шістка права: я можу змусити його пожалкувати про вибір, але ж тоді доведеться відмовитися від Щелеп, яких в мене досі немає. Варто залишитися бодай для маніпуляцій з психе. В управлінні мене цьому не навчать.
- Маю тобі зізнатися, - серцебиття і так нерівне, тож я не знаю чи починаю нервувати сильніше. Просто я вже собі дірку в голові зробила сумнівами. Шістка мугикає. – Єрмак Нестяма – мій хрещений.
- Гівно мале, і ти мовчала?
- Це не те, чим я хочу пишатися. – дивлюся на неї крізь дзеркало. На емоції немає сил. – Як бачиш, привілеїв це мені не додає.
- Принаймні увага молодшого зрозуміла. Він симпотний.
- Збоченець.
Усі вони, хто користується іншими. І психе значно їм в цьому допомагає. Хіба можливо знищити систему, якщо я не опаную її досконало, не використаю весь потенціал організму? Не знаю, Шістко, можливо я з вами надовго.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!