82. Злочини всередині ДУХ потребують скликання трибуналу та розглядаються як державна зрада
«- Всеволоде, це дівчинка. – Вірляна ніжно торкалася живота й простягала чоловікові знімки УЗД. Їй страшенно хотілося мати доньку: заплітати волосся, пліткувати, побачити якою красунею та виросте.
- Я хотів хлопчика. – чоловік незворушно спостерігав за грою сина на подвір’ї. Гремислав Лев був його розрадою, але не можна покладати всіх надій на одну дитину.
- Ти маєш радіти! Це ж наша дитина!
Щойно вона це вигукнула, Всеволод розтікся в посмішці й підбіг до неї. Він цілував її, кружляв і притискався вухом до вже помітного животика. Гукав «Це буде дівчинка! Моя маленька принцеса! Я подарую їй весь світ!».
В ту мить Вірляна відчула жах. Сила, якою володіла ненароджена дитина перевершувала її власну психе, а ще сина й чоловіка разом узятих. Якщо дати їй розкритися, це буде проблемою для всіх. Дівчинка не має чванитися своїми силами, не має конкурувати з братами. Нехай краще застосовує жіночі хитрощі й вдає слабкість, як роблять всі.
- Любий, пам’ятаєш, ти хотів купити мені нову машину. - Доти ж Вірляна сподідвалася вповні насолодитися дарованою владою.»
Я відмовилася від свідчень й спостерігаю за усім з зали. Переконувала себе, що це буде моїм останнім подарунком, але я така вже як є і мені просто подобається дивитися на його сполотніле обличчя.
Харитон Северин мать його Нестяма сидить, закинувши одну ногу на іншу. На ньому найдорожчий костюм попри благання адвоката, а ще він дивиться на всіх зверхньо. Можливо якби мій батько скоїв самогубство (читати як згибив з країни й мене не взяв), я б також похнюпилася.
В захисту майже немає свідків. Усі, хто міг би його вигороджувати, вже пройшли крізь заґратовану камеру. Він останній. Мені його дещо шкода, але краще про це не думати. Бо якщо так, то чим я краща? І чи не місце мені по той бік?
Свідчить Полоз. Коротко, по суті. Навіть тоді, як його намагаються підловити на втраті пам’яті. Я казала йому не відсвічувати, але справедливість – одна з головних його чеснот. Я люблю його і за це також. Люблю? Дивне, невластиве мені слово, але вже як є.
Коли свідчать люди в смугастих робах, Харитонове обличчя ледь вловимо видовжується й блідне. Це і його майбутнє. Чи ж моє?
Зал часом охкає чи сопе, а я вже нічим не здивована. Погрози, вбивства власноруч і замовні, переслідування, зловживання становищем, хабарі. Домагання до мене на тлі решти смішні й недоречні. Цікаво, чи використовував Харитон примус на жінках? Можливо, йому тільки це й не було властивим: отримував все й задарма.
Немає Лавра. Ні серед судимих, ні серед законників. Кажуть, він від початку був підставним, аби викрити весь ДУХ. Вірю. Я повірила. Мазунчик.
Смертну кару в нас не практикують, але його життя можуть зробити до сказу жалюгідним. Відлучення від психе. Чверть століття у в’язниці. Ізоляція від побачень. Заборона медійності. Що він робитиме всі ці роки? Ким вийде назовні? Мені стає гаряче. Проштовхуюся серед людей, ловлю вбивчий погляд Харитона: і тут я винна, але лише тут мені не шкода.
Надворі майже літо. Пече сонце й я притискаюся спиною до мармурової колони. Дихати. Треба дихати.
Лізу в телефон. Скільки дають за примус? А за сприяння, замовчування абощо? Ховаю телефон. Не так я маю йти на угоду з совістю. Не може бути оцінки вигоди, коли все тіло горить.
Викликаю таксі. Їду до управління. Від Полоза: «ти де?». Ігнорую. Шістка: вхідний виклик. Ігнорую. Не можна, щоб вони мене зупинили. Справи ще не скінчено. Не всі покарані. Як же Ярко? Так, він мертвий. А є ж Лавр, а ще всі решта орлів. Що з ними?
Дзвінок від Михайла. Беру слухавку.
- Так? – чого їм всім від мене треба?
«Справи завершені, Соломеє.»
- Ви пропустили Єрмака Нестяму.
«Слідство недосконале. Проте ми зупинили Росу й ще багатьох. – голос Михайла спокійний, заколисуючий. Може я маю поїхати проспатися. А що як виговоритися йому? - Хай там що, місту потрібен порядок. Старих зкосило, а комусь треба гарувати. Ти кмітлива, старанна. Полоз мені багато розповідав. Зокрема й те, що є питання по дисципліні, але ніхто не ідеальний. Словом, я хочу тебе підвищити й дати новобранців.»
- А Соломію ви вже звільнили? Я не хочу рекрутувати. Чи ще якось обкручувати простачків.
«Ні-ні, ти будеш керувати групою. Як Полоз.»
- Я? – яке п’янке відчуття. Більше влади, більше грошей. Хіба ж я не створена для цього? Брат би пишався. Може навіть тато. – Пробачте, але не всім ліпше керувати. Я хочу виконувати накази… з творчими корективами.
Сміх у слухавку. Михайло не ображається. Докидає ще щось там про подумати й я знов наодинці зі своїми думками. Ще кілька поворотів і приїхали. Темний фасад, великі важкі двері. Може я розвернуся й піду, бо просто не змогла увійти? Ні, мушу, бо це вже нестерпно.
Державне управління характерництвом поділене на філії. Ця найбільш віддалена. Кримінальний відділ. Місце, де закінчуються усі історії. Моя тут вперше прозвучить.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!