Збирачі хаосу

“-Ти взяв до себе Озару Згук? – Нестяма старший відклав телефон. - Ти знаєш у скільки Росі обходиться тримати старшого подалі від справ?

- Байдуже, її родина – чудові бізнес-партнери. Ти сам казав.

- До тієї миті, як вони не знають забагато. Всеволод шахрай і волоцюга, але і він має принципи.

- Гранична чесність мене й привабила. Озара перша здаватиме заколоти, якщо я схилю її на свій бік.

- А може й перша їх починатиме. Вона ж дівча: розіб’єш серце і буде мстити до скону. Позбудься її, сину.

- Буде непослідовно її звільнити.

- Я не про це кажу.”

Вранці я бажаю крові. Ліжко рипуче й незручне. При русі в мене болить кожен сантиметр тіла, а ще нутрощі. Горло здавлює і важко ковтати. Гайморові пазухи набухають і все обличчя немов припухле. Я мала би уточнити що за піски й уникати вітру. Насрати. Психе з усім впорається.

Технічно ще не ранок: світає лише за годину, але я звикла до режиму. Вислизаю з-під ковдри. Перетягую рюкзак у ванну й зачиняюсь. Я б дочекалась пробудження Шістки, але краще нікому не знати, що я не ощадлива до майна компанії. Знаходжу спецкостюм і натягую: завжди відчуття, ніби він на три розміри менший. Коли тканина щільно прилягає, я заплющую очі й дихаю. Подумки поширюю свою психе за межі тіла. Тиск зменшується: костюм вростає в мене, стає екзоскелетом, а заодно і обігрівом. Чим більше психе віддаю, тим більше повертається назад. Перевіряю результат в дзеркалі. Торкаюся себе. На дотик немає жодної різниці: технологія мімікрує під шкіру. Хіба що я сама сприймаю світ, немов крізь товщу води.

Повертаюсь до одягу. Лимонна сукня кидається в очі. Вона надто яскрава й літня. А що як вдягти? Можливо я зіпсую завдання в інакший спосіб, ніж гундітиму й страхатимуся минулого? Озара Згук уміла бути помітною, а якщо треба, то й занадто. Я в костюмі й з іпмлантом. Від холоду також захищена. До того ж, все одно накажуть перевдягтися.

Вбираюсь в сукню, застібаюсь Штрикачкою. Вони не пасують, проте харизмою я можу поєднати будь-що. Хвиляста рясниця на плечах ховає мускулатуру. Пхаю до внутрішньої кишені пальта мультитаскер і пістолетик. Не можу сприймати їх за зброю, але це краще, ніж нічого. Наостанок вставляю лінзи. Я майже бездоганна. Підморгую своєму відображенню: вимучений байдужий погляд. Посміхаюсь: занадто кисло, одразу видно фальш. Чи вартий імплант старань?

“Я пробував.”- ось і відповідь. Підборіддя тремтить. Моя психе сильнішає, відколи я покинула стіни академії. Я підкріплюю її фізичними тренуваннями, але цього замало. Завжди недостатньо. Вічно є сильніші за мене.

Спускаюсь донизу. Приємно відчувати, що холод більше мене не зачіпає. Лиш додає рум’янцю щокам. Містечко порожнє. Або ніхто ще не прокинувся, або всі, окрім мене, на завданні. У Шістки окрема робота – вона казала.

Хочу роздивитися згори, зустріти світанок. Найвищий тут готель - і як же пощастило мати з бічної стіни драбину. Перекладини холодні, але не ковзькі. Пальці залипають і можливо я ризикую застрягнути на пів дорозі. Зараз я про це не думаю і просто перебираю кінцівками. Повітря холодне й горло ще дужче зводить. Так мені й треба. Дурепа. Уявила, що вона чогось варта!

- Що. Ти. Ро-обиш? – роздратований тон змушує мене заклякнути.

Дивлюся вниз. Нестяма задер голову догори, сунувши руки в кишені. Я не буду здивована, якщо він щойно з їдальні, де й заночував. Не подарую йому приводу для насмішки.

- Хочу роздивитися околиці. - звучу непереконливо, проте хто би зміг краще, балансуючи на драбині між другим і третім поверхами?

- Я надам тобі таку можливість. Спускайся.

Дивлюся нагору - ще півтора поверхи лишилося, а внизу Нестяма аж піниться від очікування. Позбавили мене сонця! З гуркотом спускаюсь сходинка за сходинкою. Коли залишається п’ять, я зістрибую й миттєво жалкую про це. Коліна віддають болем і праве стегно прострілює - миттєва кара.

- Хіба сьогодні не день відпочинку? – знаю, слабка спроба.

- Так, тож ми вирушаємо розвіятися. - Нестяма окидає оком товариство. Сумніваюсь, що вони зібралися через мій гуркіт. Тут не всі, проте всі присутні одягнені в костюми-трійки й ласі до повій. Не знаю чи ці два факти пов’язані. Можливо, друге суто мій здогад. – Мій знайомий влаштовує вечірку.

Все ж Харитон не з ресторану. Якщо він там і спав, то вже встиг освіжитися. Виглядає бадьорим і випестуваним. Сорочка попрасована, а волосся – не найпершої свіжості – зібране в пучок. І трясця як це гарно підкреслює його підборіддя й масивну шию.

- Тоді чого ми чекаємо? - я вичавлюю посмішку - не таку жалюгідну, як перед дзеркалом. Розслабляю повіки, щоб погляд виглядав скляним.

Нестяма дає відмашку. З-за рогу викочуються баги. Як я могла не помітити стільки народу? Безверхі позашляховики зупиняються перед нами. В деякі застрибують по п’ять-шість осіб, а мене Нестяма підкликає до свого персонального. Він єдиний пофарбований в золотий колір. Водій вітається з нами кивком – і ні, це не Полоз. Я сідаючи одразу хапаюсь за бічну раму. Метал холодніший за сходи. Байдуже.

Рушаємо. Колеса підминають поверхню. Частки піску й криги летять в обличчя. Волога тане на шкірі й наново підморожується холодом. Тільки ті, хто не просихав від учора, можуть волати й насолоджуватися поїздкою. Дивлюся на Нестяму. Його профіль на тлі сходу сонця надто схожий на птаха. Хижого сокола, що зжере мене за непокору. Якщо тільки я не гарпія, що вміє видряпувати очі. Не можна про таке думати: моя мета не роздратувати його, а повернутися до нормального життя. Прочищаю горло, говорю:

- З нами не всі. Де Шістка? - і Полоз. І, так уже й бути, Дениса я також не бачу.

- Вони відпочивають – кхм – інакше або виконують для мене роботу.

- Для якої я не годжуся? Тоді може я зовсім серед спецпризначенців зайва? - найкращий захист - це напад.

- Навпаки. - Нестяма закочує очі. Баг розвертає. Мене хилить на бік. Я бачу мерехтливі цятки й верещу. Я можу втриматися сама, але Нестяма обхоплює мої стегна й підсуває до себе. Найгірше позаду, але його рука досі тримає мене, ніби ремінь безпеки в автівці. - Для тебе в мене особливе завдання, посильне лише тобі. Принаймні тій Озарі Згук, про яку я чув з дитинства.

Це лестощі. Якби до нього доходили чутки, то про мене мав би говорити мій батько, ще й з хрещеним, а той передавати вдома… За межею можливого. Нічого він не чув.

Нестяма міцніше втоплює пальці мені в стегно. Я не наважуюсь нічого сказати на швидкості. Та й який сенс? Моє перебування в команді, як вже не раз казали, суцільно залежить від його забаганок. Ніхто не заступатиметься за мене, хай що він робить, а як я пручатимуся, він ставатиме тільки настирнішим. Майже впевнена: вони вже вирішили, що усе мислиме й немислиме відбулося - і так я стала однією з них. Звіролюдкою з імплантом С67Ґ, що блокує дію примусу через психе чи психетехнологію від іншої особи на волю носія імплантату - так, я завчила визначення. І усе це йшло до мовчазної згоди. Можливо, Лавр правий і мене не можна примусити? Можливо я справді хотіла?