Збирачі хаосу

« - Хай що там як, а Озара заслужила цього. На місці адміністрації я б закрила очі. Якщо вже ми маємо певні порядки, нехай вони будуть незмінними для всіх.»

Сон мерзенний і я прокидаюся з пекучим відчуттям у грудях. Кінцівки ледве здригаються, але я не можу ні послабити, ні посилити тремтіння. Щось зі мною не те. Сідаю в ліжку – до горла підступає нудота. Біжу до ванної кімнати. Блюю, доки шлунок не спазмується вкрай. Мені не легше: тремтіння не зникає. Йду на кухню, пожираю залишки, п’ю дрібними ковтками воду. Кажуть, це заспокоює. Нудота знову прокочується знизу вгору. Біжу.

На мені чужа футболка. Розтягнута й смердюча ще до того, як я її обблювала. Я не знаю чия вона. Не можу пригадати. Механічно змінюю на нову й так ще кілька разів, коли все тіло пітніє.

Усе, що відбувається наступні години, можна назвати очищенням. Зупиняюся після чотирьох повторів, коли в кімнаті Квітки загоряється світло. Хапаю найбільшу миску, зачиняюся в своїй кімнаті. Вода – маленькі ковтки, мали б бути заспокійливі, але я досі тремчу. Що сталося? Що досі відбувається?

П’ята ранку. Замотуюся в простирадло й сідаю в куток. Дві стіни мають мене захистити. Озаро, що з тобою? Вдих-видих. Скролю соцмережу. Обличчя Ликерії потрапляє мені в стрічку. Цукерка була на вечірці. От-от і цицьки виваляться, такий великий виріз. Я не бачу ліфа, зате помічаю, що її груди великі й обвислі. Не те, щоб це якась новина чи йде в розріз з моїми уявленнями про жінок, але, ну, приємно! Дивлюся ще секунду й новий позив блювоти змушує гортати стрічку далі. Вдих-видих.

Скільки там часу? П’ята сорок. О сьомій відчиняється медпункт. Здається, я схопила лихоманку. До випускного минеться. Можливо, не те з’їла в їдальні? Стривайте, та курва – Меланія – начастувала мене мідіями - і от я валяюся спітніла й червона. Ну звісно! Вона своє отримає – всі вони своє отримають!

Телефон дзенькає. В кімнаті світліше. Я так і заснула в кутку. Шия затерпла, спина ниє в стегновому, одну ногу поколюють голки. Мене знобить: інакше не можу пояснити тремтіння. Замотуюся простирадлом, відкриваю повідомлення, починаю блювати. Стягую одяг, доки не залишаюся голою, але тремор і нудота не проходять. Я не можу дихати. Мені зле. Мамо…

Вдих-видих. На екрані я, тільки зовсім інакша Я. Пригадую.. Ось я в лісі з Русом, далі сварка, а потім ця незнайомка з відео цілується з Ярком і дозоляє лапати себе за груди. Ні-ні-ні, стоп, це не може бути правдою.

«Як ти, мала?» - встигаю прочитати підпис до відео, перш ніж отримую десятки нових підтверджень. Ось я цілуюся. Пристрасно, палко, щоб мені луснути! Ось танцюю. Ось ми нагорі вп’ятьох. Ні-ні-ні, цього не може бути! Не зі мною! Не я!

Як?

Вдих-видих. Тремор зникає чи я його ховаю – байдуже. Треба вдягтися, піти до адміністрації та написати заяву. Примусові не місце в стінах академії! Це ж сране зґвалтування! Дідько, не хочу цього слова поруч зі своїм іменем.

На мені звичний одяг, хіба що зручніше взуття, бо я навряд втримаюся рівно. Макіяжем перекриваю недосип. Окуляри підкреслюють вигляд зразкової учениці: хто повірить, що це було добровільно?! «Не плекай надій, Озаро» - черв’ячок з’їдає мене зсередини. Ще не усе втрачено. Я ж бляха Озара Згук! Вдих-видих. Підтрушує дорогою і на порозі кабінету. Колективний розум вічно працює, аби тримати поле, аби піклуватися про нас всіх. Такі вже засади академії – і сьогодні я в них вірю, як ніколи.

- Доброго дня! Я хочу подати заяву на використання примусу на вечірці минулої ночі. Чи маєте ви бланк?

Я посміхаюсь. Не можу не посміхатися, інакше усе те, що тремтить в мені вивалиться назовні. Зарюмсаним ніхто не вірить. Адміністрація здивована, навіть нажахана. Мені подають папір і приклад заяви. Я пишу машинально, формулювання з перечитаних заяв самі зринають в голові - і мені забиває памороки. Їх було багато. До зриву багато тих, кого я не вважала достатньо переконливими чи правдивими. Я зупиняюся на питанні: «Як ви розумієте, що над вами вчинили примус?». Наді мною? Ніколи! Нізащо!

Рука тремтить і я беру паузу попити води. Адміністрація дивиться на мене, наче не може продукувати думок у моїй присутності.

- Нечасто до вас з такими серйозними запитами. – з мене виривається смішок, а рука вже сама виводить формальності.

Я прокинулася з відсутніми спогадами. Мені надіслали фото і відеоматеріали, з вмістом яких я незгодна. Мій фізичний стан розірваний з психологічним. На мені чужий одяг, якого я не пам’ятаю. Я не вживала спиртного і не знаходилася під дією інших речовин.. Чи справді не вживала? В голову врізається думка, що я таки могла випити. Зовсім трохи – коктейль чи два, та це серйозно розхитує мою легенду. Принаймні я зразкова учениця, що ніколи не потрапляла в скандальні історії! Моя невинність має бути апріорі!

Ставлю підпис. Віддаю заяву. Адміністрація полегшено продовжує працю, я випадаю з кабінету й повертаюся до себе. Квітка дивиться на мене скоса, а ще в її погляді… жаль? Відкриває рота, тоді міцно зціплює вуста й відвертається. Холод хапає мене й кидає в полум’я. Я знов потребую миски, а тоді валяюся й тремчу на підлозі власної кімнати. Знає. Квітка знає. Усі знають. Не потрібно проєктора на випускному, щоб поширити відео мережею.

Я помираю? Мені страшно. Станеться – сталося – дещо жахливе. Заспокойся, Озаро. Заяву подано. Розгляд триватиме не більше доби, а тоді за Ярком приїде ДУХ і ти спостерігатимеш за цим дійством з вікна. Або ще краще: тебе викличуть в кімнату свідків і ти вкажеш на покидька наманікюреним пальцем. Яка чудова квадратна форма! Бордо пасує всім – безпрограшний варіант!

Серце стукотить надто швидко. Що як воно може зашпортатися, збитися - і я помру? Ще не час. Припини, Озаро, припини! Думай про хороше, а краще взагалі не думай. Он сонце вже засвічує кімнату й повільно повзе стінами. Красиво. Чому я раніше не звертала на це уваги?

Набридло тремтіння. Підхоплююся й починаю гамселити подушку. Ярку, це твоя пика! На, тримай! Бери ще! Ти заслужив!

Я виснажена. Рухи вповільнені, наче задерев’янілі. Луплю сильніше. В сраку той манікюр, в сраку все це! Погляд наштовхується на проєктор. Нудота підіймається до горла, тоді відступає. Я втрачаю сили. В голові гуде: як це могло статися? Рус – цей Замизганий светр – бачив, що я не в порядку. Він був там! Мав би висмикнути мене, дати заспокоїтися, отверезитися. Чому ж він?.. Трясця.

Телефон бринить повідомленнями. Я бачу одне слово «Лавр» і очі пливуть. Відкидаю пристрій, знову беру до рук, відкриваю повідомлення.

«Що це?» - і та сама навала кадрів. Голосове. Йому потрібен мій голос.

- Лавре, Місяцю мій, це просто жахливо. Я.. – спочатку голос тремтить, потім твердне. Досить вже рюмсань – я ж Озара Згук! - Я не можу описати, це не телефонне. Примус. У нього був браслет. Ярко зманіпулював мною – і він понесе відповідальність. Я налякана, розлючена й мені страшенно зле. Аби ти тільки був зі мною зараз.. Пробач, я.. – «люблю тебе» застрягає в горлі, та якось я маю скінчити. – Я не винна.

«Не бреши. Ти не піддаєшся примусу. Ти хотіла.» - повідомлення майже миттєве. Дихання знов спирає. Стаю на ноги й ходжу кімнатою. Ніколи не думала, що скажу це бодай колись, та треба зайнятися навчанням. Мені краще – ні, мені необхідні марудні довгі завдання з непотрібними подробицями, аби просто забутися. Перед тим ще одне голосове:

- Та що ти кажеш?! Якого хріна, Лавре? Мене верне від Ярка! Звідки тобі знати, що я не піддаюся примусу?

Сідаю за стіл, відкриваю ноутбук. Ну ж бо, Озаро. Якщо одна задачка не врятує мене від дійсності, я розв’яжу їх десяток, сотню, тисячу!

Телефон теленькає: «Я пробував».

Що ти в біса пробував?! Я знаю відповідь. З лязкотом закриваю ноутбук. Поруч на столі фотографія. Шматок офсетного паперу 10 на 15 сантиметрів, фарбований в кольорові плями. Усміхнена блакитноока дівчина з афрокучерями й яскравою помадою і якийсь козел. Розриваю. Мілкі шматочки летять кімнатою. Підходжу до кожного й розриваю ще раз навпіл. Стривай, Озаро. Не жени. Пробував і робив – різні речі. Ти сильна «чаклунка», тож хрін би він щось зміг утнути, нехай і з психетехнологією, як у дружка. Тоді чому зараз?

Відповідь у проєкторі. Я розхиталася й вирішила, що можу продовжувати. Рус – цей Замизганий светр – вказував на помилку, а я продовжувала перебігати дорогу на червоне. Тупу суку наздогнала реальність. Яка дивина!

Злість краща за сльози, слабкість чи провину. Тремтіння перейшло в дію. Зазвичай речі літали через батька, сьогодні через мене саму. А це приємно! Знову можна уявити, що це Ликерія чи Ярко – і легшає, значно легшає, доки у двері не стукають тричі і в щілину не просовують папірець. Що там ще?

- Мені шкода. – голос Квітки ледь чутний. Ця сука ще й зловтішається! Готова втішити Лавра, ге? – Та це, ну, логічно.

Квітка йде геть. Чую як клацають її двері, тоді піддивляюся. Скан, затверджений печаткою. Писано від руки. Я здалеку знаю, що це, але я не хочу підходити. Так не може бути. Не зі мною. Не зараз. Не я.

Липова заява, яку я віддавала відмашку зібрати, аби прикрити сраки «орлів». На вечірці було від сили сорок осіб, а на листку бракує білого простору. Під сотню різних учнів запротоколювали моє падіння. О, впевнена, вони отримали задоволення! Певно, пишаються собою!

Кілька рядків про легальність проведення вечірки, спиртні напої, які я буцім-то перехиляла один за другим, мою невідповідну до місця поведінку. Укладачка – Ликерія Солод. Штамп – «прийнято до уваги слідства».

Втуплююся в стіну. Не горю, не тремчу. Більше ні. Мене немає. Мене знищено.