Збирачі хаосу

“- Я бачив Озі на вечірці. Цього разу її супроводжував тілоохоронець Нестями-молодшого. – Гремислав поцілував матір в обидві щоки, тоді відійшов на крок насолодитися реакцією. - Та власне вони обоє його посіпаки.

- Ганьба. - матір торкнулася безіменного пальця, але кільця не було на місці. Судомно вдихнула й промасажувала фалангу. - Ти маєш подбати про сестру. Ми родина.

- Все розвалилося, мамо. - надто глибоко встромив пальця в рану - треба дати задню. - Бачив, як вона на Нестяму дивиться: Озі не пропаде.

- Їй завжди кортіло батькової уваги, а я потурала. Тепер я не вважаю, що це на краще.

Жінка знову потерла палець, тоді гидливо роззирнулась навсібіч. Стеля й темні кольори. Їй не вистачало простору. Судомно вдихнула й знов потягнулась до пальця.”

Вперше найважче. Вмовляю себе, що завдання не складніше, ніж користуватися психетехнологіями. Тим паче в академії я робила це щодня, навіть без будь-якої цілі.

Знімаю худі. Три погляди звернені на мене. Забагато уваги, оголеної шкіри, мене. Тіло здригається, але я не дозволяю паніці затиснути м’язи. Розслабляюсь. Проходжу до тренажерів. Дихаю розмірено: вдається важко. Топ стискає груди і вони здаються більшими, ніж є насправді. Живіт – єдина зона, яку я напружено втягую. Очевидно, що я не та Озара Згук, яка була виточена з мармуру. Я спрощена м’ясиста версія.

Виконую вправу, ще одну і ще. Погляди зменшуються. Один досі палить – це і є мій «клієнт». Зиркаю у відповідь. Коли близько проходимо, зачіпаю плечем і зашпортуюсь. Він недостатньо спритний, аби зловити мене красиво, але долоня обхоплює моє передпліччя і я знову на своїх двох.

- Що з тобою? Зазвичай ти зграбніша. – він старший за мене на 8 років: Полоз показував його досьє з вподобаннями. Старший за мене, але один з наймолодших у загоні. Мене чекають важкі дні.

- Я, хах, вибач.. Сьогодні без лінз. – кліпаю, відводжу погляд, тоді дивлюся на нього широко. Він може побачити лінзи, але я знаю, що уваги він на них не зверне. – Я втомилась, думала сходити за кавою. Складеш компанію?

- Хм, гаразд. – він усміхається кутиком вуст.

Не витрачаю психе там, де мене достатньо. Кавомашина є на поверсі, але я проходжу до ліфтів і він без питань йде за мною. Нічого не питає, коли я натискаю мінус перший, коли виходимо на паркінгу, коли відкриваю дверцята кросовера й підштовхую його в плече. Чи аж настільки я чарівлива?

- Що за хрінь? – звучить тільки після того, як Полоз промовляє «Вітаю». – Вибач,я не…

- Покатаємося. – коментую я й дістаю планшет з кишеньки на сидінні.

Полоз плавно виїжджає з парковки й неспішно веде містом. Я в загальних рисах знаю план, тож по черзі показую знервованому пасажиру записи розмов із камер спостереження, скріни переписок і переміщення. Тільки в кінці я говорю, що ми не копаємо під нього, але він може бути корисним у налагодженні правосуддя.

- Що буде, якщо я відмовлюсь? – я очікувала цього питання.

- О, тоді ми…

- Нічого. – перериває мене Полоз. Вони перезираються в дзеркальце заднього виду. – Я не маю чим тебе привабити. Тільки знаю, що Рій була не випадковою. Як і я.

Полоз торкається голови трохи позаду вуха. Волосся там нерівно підстрижене і є залисина. Шрам від аварії – десь він таки мав би бути.

Дивлюся на пасажира. Погляд змінюється рішучістю. На обличчі ходять жовна, на шиї проступають вени.

- Що мені робити? – на це питання я сподівалась.

- Буде зачистка складу. Переговоримо за це пізніше. – Полоз паркується. Ми повернулися на стоянку – і я тільки зараз поглянула у вікно з моменту від’їзду.

- Чекай. – спиняю юнака за лікоть. – Сьогодні ввечері. П’яна слива. Поклич приятеля – Марса. Скажи, що я гаряча.

- Брехати не доведеться. – підморгує й шкіриться.

- Йди. – відпихаю його від себе й ще ненадовго затримуюсь в машині. Обіймаю себе за талію, але це лиш слабко закриває оголені частини. Полоз розвертає дзеркальце і коли я дивлюся вперед, бачу його погляд. Намагаюсь посміхнутися. – Незле, правда?

- У багажнику є кофта. Не мерзни.

- Я ще маю роботу. – випростуюсь, вкладаю руки на коліна, задираю підборіддя, щоб погляд здавався примруженим.

- Три дні – це умовність. І ти знаєш, що я ввечері зайнятий. – так-так, Полозе, ми всі в рабстві у Нестями. – Чи це має бути особисте? Вибач, не лізу.

- Фу! Ні в якому разі. – мій вигук загучний для автівки. Здригаюсь. Час змінити тему. – А що за Рій?

- Сестра Кая. Загинула в стрілянині. Є побіжні докази, що це одна з домовлених схем. У нас при розташуванні є проклятий третій у правому фланзі – практично завжди помирає.

- Мг, - горло стискає. Не знаю скільки треба часу, аби звикнути до реальності. – А Кай? Хто це?

- Ти щойно з ним говорила. – Полоз розвертєаться до мене корпусом. Тепер він точно бачить мене всю. І скільки ж витримки йому вистачає дивитися тільки в очі. – Починай цікавитися людьми довкола, Сіль.

- Сіль?