Збирачі хаосу

"- Що це було, Леве? Дівчина ледве на ногах стояла.

- Вибачте, хлопці. Сімейні труднощі, не мав куди приткнути.

- Та пусте. Є в ній іскра. Може вийти щось путнє. Ви вже обрали відділ?

- Ні в якому разі. Я ж сказав, це випадковість. В ДУХ їй нічого робити."

Під’їжджає бус без вікон в салоні. Номери не чорні й мені стає гірко. Відсуваються дверцята і на мене витріщаються троє чоловіків. Ще двоє попереду. Я сподівалася на більш камерну атмосферу. Після пережитого брат взагалі міг би прислати жінку.

Мені млосно. Хочу втекти, але мої речі вже закинули в багажне відділення до зброї. Їхня психе потужна й синхронізована. Всі як один. Це не просто духівці, а справдешні звіролюди. Найскладніша робота, найбільша платня. Еліта.

Застрибую на визначене мені місце. Пристібаюсь. Двері хряцають і в салоні стає темно. По бортику неонова синя підсвітка. Не виключаю, що вона працює від їхньої злагодженої психе. Юнак в чорних окулярах тицяє мені жилет – дві плити, з’єднані ремінцями.

- Синхронізуйся.

- Прошу? – серце калатає. Я не певна чи в ту автівку сіла.

- Холєра. – сопе інший.

Озираюсь на нього й знічуюсь. Маю зібратися, але що я взагалі тут роблю?

- Спокійно. – перший примирливо виставляє долоні. – Ти з нами на екскурсії, але все одно потрібна безпека. Одягни.

Ось що брат їм наплів. «Покажіть сестричці чим я займаюсь.» - серйозно, Гремі? Юнак з гуркотом падає на коліна, тоді підповзає до мене й натягує через голову жилет. Червонію, але тут непомітно. Як він взагалі бачить щось в своїх окулярах? Продовжує розміреним тоном:

- Синхронізуватися означає поширити свою психе на технологію. Це захист: можеш вирубитися, але його не знімай. – моє тіло помітно обм’якає. - Так, стоп, не вирубишся. Це на крайній випадок кажу. Твоє завдання, трясця..

Машина розвертається і його хилить набік. Я намагаюсь схопити, та він завеликий і падає, наче мішок. Гупання в салоні стишує їзду. Юнак повертається на місце, пригладжує назад волосся. Помічаю персня: одружений, але чи безпечний?

- Твоє завдання записати все на К05. – простягає через пройму чорні окуляри.

- Ого! Хіба це не для обраних? – миттєво вдягаю і бачу все у синюватому світлі власної психе.

- Дослухай.

- Я увага. - Очі болять. Знімаю.

- Збоку справа кнопка. Натисни і дивися на хлопців. Куди вони, туди й ти. Коли я торкнуся тебе, запис зупиниш. Потім знов почнеш. Так ясно?

- Торкнешся? Цікаво, що ж буде далі?! – жилет тисне. Мені спекотно. Я маю вийти на повітря. Тут затісно.

- Нічого приємного, та не те, що ти думаєш. – знов обізвався той, що бурчав на мою присутність. – Минулий раз така «послуга» закінчилася істерикою і госпіталзацією.

- Страшенно хочу дізнатися.

Випустіть. Благаю. Що відбувається? Куди ми прямуємо? Усе заспокійливе, що лунає від кругловидого хлопця не має значення. Я більше його не чую. Тільки пульсацію крові у скронях.

Вигружаємося на парковці. Цей світ переповнений сірим! Знайоме місце, особливо ліфт з жовтими лискучими кнопками. «Доню, ніхто й не здогадується, та вони золоті». Колись батько брав мене поглянути на свою роботу, тепер братова черга. Як дивно, що все це в одній будівлі. Звіролюди обступили мене з усіх боків. Їх озброєність не зрівняти з моїм жилетом. Окуляри мали б додавати крутості, але ми всі виглядаємо як довбні. Особливо я у розтягнутих штанях, худаку та з афрокучерями. Залишаю коментар при собі. Спускаємося на нижчі яруси, де під бізнес-центром облаштовані казино. Говіркий хлопець пояснює, що ставки часом дивують управління, тому ми маємо все перевірити.

Запис починаю, щойно відчиняється ліфт. До підлоги пришито килим і все наче ним же й вкрито. Повертаю свої слова назад: краще сіре, ніж багряне, що в окулярах видається фіолетово-брунатним. В головній залі порожньо. Ще зарано для ігор. Кілька звертають за лаштунки й виводять чоловіка в костюмі-трійці. Страх як рада бачити незнайоме обличчя! Бідоласі читають права, тоді починається допит. Не знаю як, та я опиняюся на столі: звідси видніше й хотілося присісти. Мене торкають за лікоть – вимикаю камеру. Тіло напружується. Тремтіння повертається в кінцівки й раптово зникає: це справді не те, що я думала.

Власнику казино – так сказав він сам – погрожують. Як захопливо спостерігати зі сторони за примусом. Жаско, проте я можу уявити на його місці Ярка. І чому це минулого разу все закінчилося сльозами? Невже дії звіролюду можуть йти в розріз з чиїмись цінностями? Я звісно також думала, що в ДУХ таке неприпустимо, та чи вірила?

Юнак з обручкою часто озирається на мене. Це ніяково. Краще думати, що він дивиться на мої окуляри: чи я раптом не вирішила поставити на запис. Та окуляри в мене вже підняті на тім’я, щоб чіткіше бачити все своїми очима.

Обробка триває не більш пів години, потім насуваю окуляри на ніс і записуєтсья офіційне зізнання. В машині повертаю К-щось-там-номер. Музика лунає гучніше, щоб ніхто не думав. Юнак, якому віддаю жилет, усміхається до мене.

- Ну як?

Напружуюсь. «Очманіти», «Ви божевільні», «Я збираю речі» - жодна думка недостатньо виражає моїх почуттів, та чи вони взагалі бодай комусь потрібні? Якщо я хочу доїхати до брата, маю дотримуватися ролі. Усміхаюсь у відповідь й стріляю очима між ними.

- А ще візьмете?

Звіролюди спантеличені? Не всі, та почасти мені вдалося. Вдоволення тримається менше хвилини, бо одружений розстібає ременя. Якого біса? Решта посміюються і спостерігають. Не просто розстібає, а повністю знімає. Штани залишаються на місці. Давно я не думала про цирк.

- На пам’ять. – простягає пасок. Беру. До застібки додана підвіска у формі голови буйвола, точніше черепа тварини.

- А він так завжди? – дивлюся на спецпризначенців, яких душить сміх. З цим мамограєм говорити далі не хочеться. – Завжди роздягається? Бо це піхвець який дивно.

- Спробуй розгадати секрет, тоді подякуєш. – висловлюється «холєра».

Ми їдемо далі. Хотіла б я сказати додому, але не знаю вже чи таке місце існує. Мене підвозять до околиці міста і рушають раніше, ніж сонце перестає сліпити мені очі. Гремі стоїть біля червоного седану зі спортивними дисками. Я підходжу ближче, перехиляючись під вагою рюкзака на одному плечі, й впираюсь лобом йому в плече. З грудей виривається стогін, водночас схожий на схлипування. Гремі забирає рюкзак, кладе підборіддя мені на маківку і приобіймає однією рукою.

- Дяк-кую. – мій голос надто тихий. Я навіть не впевнена, чи він мене почув.

- М-мг. – і притискає сильніше до себе.