Збирачі хаосу

«-Можливо, ти маєш дещо більше за зовнішність?»

З перевертанням календаря зима відступила, та я дарма змінила пальто на осіннє. Тим більше пожалкувала, коли таксі не змогло розібратися з провулками й довелося пеняти піщаним роздоріжжям. Сутеніє, проте я не надто спізнююсь.

- От ти де, - посміхаюсь маєтку, на чиї підлоги я не мала права кровити.

Сьогодні не доведеться: за мене замовили слово, та однаково ніяково робити перший крок. На ґанку імпровізована курилка. Стріляю цигарку, прикладаю двічі до вуст без затяжки, верчу між пальцями. Вирішую подумки з ким я не хочу бачитися більше: Харитоном чи Полозом. Питання перестає бути актуальним, щойно з дверей виривається дебела постать. Спирає дихання. Смуга світла була малою, тож я поки непомічена. Мої очі більш звиклі до мороку й підмічаю, що Полоз не вдягнув куртки. Певно, замерзне зараз. Полоз зиркає в мій кут: постійно забуваю, що не всі, як я, здичавілі.

- Привіт, - шепочу. Чому так важко повернутися до всього, як було?

- Привіт. – всміхається. Приязно? Ніяково? Жалісно?

Ґанок порожніє. Можливо тому що ми двоє створили шалену напругу або ж не я одна вдяглася не по погоді. Стоїмо мовчки. Полоз сує руки в кишені й перекочується з п’ятки на носок.

Небо хмарне й найлогічніше було б сказати, що «я змерзла» й чкурнути всередину, але мій язик – мій ворог:

- Такі гарні зорі. - сміюсь зі своїх слів і його спантеличення. - Як там усередині?

- Також зоряно. – припиняє хитатися. Розвертається корпусом до мене.

- Я теж не люблю всю цю хрінь. – звалимо разом? Прикушую собі язика. Метафорично: я ж обіцяла не кровити.

- Сіль, - Полоз набирає в легені повітря. Довга ж у нього промова. – вибач.

Це… все? Вибач за що? Гнівно дивлюся на нього. Роздимаю ніздрі. Стискаю кулаки. Всього цього не видно в мороку, але він може відчувати мою психе. Очевидно що нестабільну. Власне звично нестабільну.

- Мені прикро за те, що я зробив. Не варто було так раптово. Це було, певно, недоречним. Я не хотів тебе зневажити. Ще раз вибач.

Що він верзе?! Легко зрозуміти, що я зовсім його не приваблюю. Принаймні не в тому сенсі, щоб вдаватися до примусу чи лапати під светром. Чи це достатнє підтвердження, що не всі вони?.. Я не знаю, але хочу в це вірити.

- Я змерзла.

Гашу цигарку в попільничці – поки пальці не попалила - й беруся за ручку. Одразу смикаю. Світло й голоси ринуть на нас. Я залишаю Полоза в мороці й приєднуюся до гамору вечірки. Кілька поглядів скошуються на мене в пошуках вух і хвостика. Я розчаровую їх светром кобальтового відтінку, спереду заправленим в чорні джинси. В торт я вміщатися не збираюся, тож в залі набиваюсь м’ясом і випиваю легкий коктейль. В голову не дає, але я почуваюся розгублено й маю підшукати прихисток. Досі пам’ятаю вуличний холод, а ще боюся побачити там скам’янілого Полоза.

Підіймаюсь нагору й відкриваю двері. Масивні, чорні. Вони мали б штовхнутися вперед, та натомість від’їжджають убік. Чи можна безглуздіше впасти?

- О, Соломеє! Радий зустрічі, а то Полоз сказав, що ти захворіла й пропустиш усі веселощі. – така пропозиція від Полоза справді надходила, але я її переможно зігнорувала.

Присягаюся, це та сама підлога, на яку мені заборонили стікати кров’ю. Підводжу погляд. Шкіряні дивани. Лампове освітлення. Запах міцнішого алкоголю. Вечірка всередині вечірки. Іменинник переховується від гостей? Нічого дивного.

- Харитоне, з днем народження! - підводжуся, щоб не звучати з колін. Я не схожа на тих дівчат з кролячими вушками. Не бачила їх в управлінні. Сподіваюсь, їм добре заплатили. - Зайшла привітатися, бо мушу вже бігти. Місто не чекає, а тут тобі точно буде чим до ранку займатися.

- Міг би запропонувати одну зі спалень, але так, внизу й стільця вільного не лишиться. - він цмулить напій і мружиться безперестанку, хоча по мові й не скажеш, що захмелілий. Ніхто з нас не згадуватиме про Нестяму-старшого. Чудово!

Зиркаю на Лавра. Попервах він загубився серед чорно-білих костюмів, тож нехай так і залишається. Поволі рухаюсь до іменинника, впираю руку йому в плече й нахиляюсь. Якщо не коригувати дистанцію, Нестяма заволодіє мною. Власне без імпланта і Лавр зробив би це. Може, він просто зараз намагається? Кляті думки!

- З днем народження, босе. - виймаю з кишені коробочку й тицяю Харитону. Я б так і пішла з нею, якби не потребувала тиші.

- О! - Нестяма знімає кришку раніше, ніж я прошу зробити це наодинці. Лункий сміх, а тоді він впускає стакан. Його не бентежать зойки чи бите скло: уся увага прикута до машинки. Червоної, з жовтою маркою. - І дверцята відкриваються?! Згук, ти наймиліше стукаче стерво з усіх, що я зустрічав!

- Будь ласка, Нестямо. - шепочу в обіймах.

Харитон хихоче й я одразу усвідомлюю власну помилку. Я можу нажалітися хоч самому Господові Богу, але доки я в лапах цього типа – закон він. Які б обмеження я на нього не наклала власними зв’язками й чарівливістю, Харитон знайде способи мене покарати.

Помічаю погляд Лавра. Гидливий? Спантеличений? Осудливий? Хай йде під три чорти.

- Коли мені збільшать платню, обіцяю подарувати справжню.

- О, я муситиму бути невимовно щедрим.

Нестяма усміхається моєму жартові. Я ще затримуюся відзвітуватися про все, що було за час його відсутності. Харитон каже, що хоче почути все з перших вуст. Мені не важко, проте після відчуваю шалену втому. Водночас мене розпирає від енергії. Я маю це кудись подіти, на когось виплеснути. Шістки я на святі не знаходжу: щасливиця. Йду вмитися й застаю у вбиральні Полоза. Стоїть з засуканими рукавами й по лікті занурює руки під струмінь води.

- Ой, я потім зайду, - майже зачиняю двері, а тоді мене осяває думка, від якої я не можу відмовитися. – а ні.

Швидким поглядом окидаю коридор. Нікого важливого. Переступаю поріг вбиральні й грюкаю дверима. Полоз завмирає й дивиться на мене. Перевіряю воду – холодна, бризкаю трохи собі на шию й обличчя. Як же тут спекотно!

- Я хочу знати що те означало. – і звідки тільки береться сміливість? Між нами від сили метр. Я роблю ще крок вперед. Моя психе також напирає. Понад усе мені хочеться застосувати примус, але я стишуюсь. – Що то був за поцілунок? Щоб я замовкла чи, можливо, чмок на прощання, типу «бувай»? Або ти хотів натякнути на продовження вечора, а потім передумав? Чи це був просто поцілунок, бо я симпатична й нічого такого? Жарт, якийсь прикол? Якщо я маю все забути, то так і скажи. Або ж… Я хочу чесно знати що це було. Ти ж розумієш, що ми не можемо відмотати час назад?

Здушене «так». Доки я говорила, обличчя Полоза стало буряковим. Його легені здималися, як і мої, але в цю секунду очікування я забула як робити це автоматично. Я чую кожну пульсацію крові у власному тілі. Психе Полоза бринить, ніби мені й справді вдалося кинути в неї глибу.

Подається вперед. Я роблю те саме. Різко, немов вихор, хапає мене обома руками й притискається губи в губи. Цього разу я не дозволю йому передумати. Обхоплюю за шию й притягуюся до нього ще більше. Мурахи по всьому тілу. Ноги підкошуються, але він тримає мене. Враз він сам м’якне й вуста, що до того були напруженими й жорсткими, стають ніжними й злегка відкритими. Він відсуває мене назад, впирає в двері й затискає власним тілом. Мене струшує: це приємно. Сила, яку він контролює для мене, а не проти мене.

Я знову пригадала як дихати. Відриваюсь на мить зробити судомний подих і подивитися йому у вічі. Полоз заціловує підборіддя й щоки, доки знов не натрапляє на губи. Гучніше, інтенсивніше. Прикушую нижню губу. Вже час для французьких поцілунків? Полоз передбачає мої бажання.

Вповільнюється й робить доріжку до моєї шиї. Припиняє цілувати. Просто обіймає й глибоко дихає. Роблю те саме. Як же він пахне! Полоз обіймає міцніше, коли я вже думаю, що ми не можемо бути ближчими.

- Я зрозуміла, який це був тип поцілунка. – шепочу й прикушую мочку вуха.

- О, справді? – здригається всім тілом від сміху. Прочищає горло й відтягує мене, серйозно дивлячися в очі. – І яка буде твоя відповідь?

Мало кому вдається грати в мої ігри. Я постійно вишуковувала натяки що про мене думає він, що забула визначитися сама. Чи хочу я Полоза? О так, безперечно! Чи може це бути чимось глибшим? Не певна, що мені це потрібно.

- Прямо зараз я хочу піти до біса з цієї задушливої вечірки. – кидаю бісики. Тягну так довго, що це вже не потребує слів. – З тобою.

- Тоді не затримуймося ні на мить.

Полоз ще раз цілує мене й цього разу відтягує від дверей. До біса скільки в коридорі народу. До біса скільки на всій вечірці. Наші пальці переплітаються й я веду його крізь натовп. Канонічно було б навпаки, але я нетерпляча.

Виходимо на свіже повітря. Дихається легко. Полоз вкриває мене пальтом і затримує руки на плечах. Тепло. Майже по-літньому.

- Морозно. – Не знаю про що він говорить. - У мене є чай і ковдри. Можемо ввімкнути фільм. Або можливо ти хочеш покататися – м-м-м – десь?

- Ти хотів сказати на чомусь? – в темряві не видно, як я зміряю його поглядом, як прикушую губи, як всміхаюсь до ямочок і зморшок. – Хочу фільм, а там побачимо.