64.Затьмаритися - утримувати в одному тілі забагато психе. По вуличному - хапонути
“Полоз зачинився у вбиральні другого поверха. Підлога бриніла від музики. Він шепотів у слухавку:
- Зв’яжіться з Михайлом. Нехай виділить хірурга і місце для перетримки. І аби ніхто не знав. Я ще декого запрошу.
- Так. - по той бік чулося вовтузіння й вигуки “Ой, та залишмо його просто тут. Координати вже отримані. Нехай конає.”. - Я б ще запропонувала ізолювати Соломею. Схоже вона хапонула.
- Від кого? - Полоз насупився. Рука стиснула край раковини. - Додай подробиць.
- Не маю часу. - “Жодних проблем. Як не виживе...” - Схоже, Соломея знає цього хлопця. І те що в неї психе зсунулась не допомагає. Я наберу.
Гудки. Полоз глибоко вдихнув. Принаймні плитка у ванній доволі міцна.”
Трусимося в бусі. В проході розтягнули ноші. Рус стогне на кожній ямі. Моя нога підскакує на його грудях, доки Трояна не рявкає, що це зайве. Так, не втече, але ж весело корчиться.
- Паскудство. - пакет з льодом на колінах: прикладу до плеча, щойно віддеру тканину від рани. Трояна казала потім, але маю ж відволіктися. На пропозицію, що я бігтиму поруч з машиною, вона не пристає. Було б весело.
- Залиш, кажу. - от знову втручається. - На місці є лікар.
- За три години.
- Скільки?! - Рус тягнеться сісти і я знову ставлю ногу йому на груди. Як хто спитає, то це була необхідність.
- Вже дві. З половиною.
Трояна дивиться на мене, бо з притомних більше нікого немає. На місці чекатимуть медики й підкріплення, патруль залишився на кораблі, а “зайві” повернулися додому. Не хочу думати, що насправді я маю можливість нашкодити Замизганому светру куди більше, ніж торсати його ногою.
- Ще раз: як усе було?
- Я вже казала. - чому б Трояні не поговорити з водієм? Він теж при тямі.
- Соломеє, ти хапонула і твоя структура зараз дуже крихка.
- Я прекрасно почуваюсь.
- Будь ласка, для мене це важливо.
- Піхвець. - стогін з підлоги вторить моїм словам. Зиркаю на тіло, тоді знов на Трояну. Я маю говорити чітко й злагоджено, інакше не відчепиться. - Я зловила кулю в плече й вирішила, що мені тринда в будь-якому разі, тож чому б не розважитися. “Випустила звіра”, метафорично кажучи - і далі я вже не була собою. Що таке хапонула?
- От бачиш. Я вже це пояснювала.
- Ага, коли забагато чужої психе, але я не обкрадала, присягаюсь. Хоча можна… - хилюся до Руса.
- Ти матимеш можливість. - Трояна шкіриться й підморгує. Тепер мені й на неї хочеться чобіт поставити. - Як гадаєш, куди поділась психе, яку ти витратила на Щелепи?
- Повіялась. Хрін знає.
- Я все бачила. Ти забрала її назад. Усю. А за тим з мене й з нього підтягнула.
- Оу, мені повернути? - щоб дотягнутися до Трояни, я маю впертися ногою. Рус стогне. Тут вже я справді не планувала.
- Ні-ні, сядь і пристебнися. І ногу прибери. - так, пасок безпеки - це важливо. Чи могла я у своєму стані пропустити останні слова? Трояна слідкує. Прибираю ногу – вона продовжує: - Коли психе проходить через Щелепи чи іншу технологію, вона вже не зовсім твоя і часто ще більше наповнена. Відчула прилив сил, еге? Отож наступного разу спробуєш вже зробити свідомо й повільно. Якщо звісно взагалі захочеш.
На сусідньому сидінні сумка зі зброєю. Щелепи - я знаю, вони там - загорнуті в додаткову тканину, щоб не закровити решту. Муситиму почистити всі зубці, щоб не заіржавіли. Хоча це ж моїм жертвам гнити від інфекцій… Схиляюсь на спинку й стуляю повіки. Серце вже б’ється повільніше, але я не засну. Гадаю, доби дві точно.
Морок автівки накладається на темряву під повіками. Це триває довше, ніж я можу відслідкувати. Голос Трояни тихий і твердий, ніби вона змушує мене перечитувати слова, написані моєю ж рукою:
- Соломеє, я дещо скажу. Це може тебе налякати, але знай, що в мене інша мета. Ти мене чуєш? - мугикаю. Мені ж не обов’язково розтуляти повіки - це зараз непосильне завдання. - Ти могла померти сьогодні.
- Можливо.
Чи я сплю? Так важко розтулити повіки. Аби я не розрізняла голосу Трояни, вирішила б, що це моя чарівна фея-хрещена чи добра матір з казки, що завжди захищає своє дитя. Хотіла б я сказати, що це моя матір, але тоді значно легше було б розрізнити реальність і уяву.
- Знай. Я не хочу бачити тебе в спецпризначенні. Не хочу, аби ти використовувала Щелепи. Не хочу від тебе непослуху. Це неодмінно ставатиметься, бо такою вже ти створена…
- Усі ми.
- Га?
- Усі ми такими створені. “Звіролюди - порушувати заради закону” - давай в тирі постер повісимо? - повертаю голову в її бік, проте не розтуляю повік.
- Ні, Соломеє, - сміх Трояни уривчастий. Мого коліна хтось торкається. Нарешті уява домальовує образ. Жінка з втомленим поглядом і зморшкуватою обвислою шкірою на щоках і шиї. Ого, сон зі спецефектами! - Я про тебе говорю і ще кількох людей, більшість з яких я вже ніколи не побачу. Тож попрохаю про одне: пам’ятай, що могла померти сьогодні. Вибий татуювання на передпліччі, нагадування в телефон постав і пам’ятай про це перед кожним завданням. Можливо, це допоможе тобі бути обачнішою. Розумієш? Ти могла померти сьогодні.
Розплющую очі й сідаю рівніше. Половина обличчя Трояни світиться, коли ми проїжджаємо ліхтарі. Коли тіні ширяться, її голова схожа на голий череп з впалими очними яблуками. До зустрічі з Русом я робила ставку на чию-завгодно смерть, окрім своєї.
Киваю. Один раз. Повільно.
Я могла померти сьогодні. Було б справедливо померти сьогодні. Я напрошувалася померти сьогодні. Якщо вже цього не сталося, доведеться знайти бісову причину що ще я маю зробити до моменту, коли “померти сьогодні” стане остаточним вердиктом долі.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!