5.3

– Ірисо!

– Грайся з новим улюбленцем. Я буду в кімнаті.

– Точно? – недовірливо запитала Лисиця, густе волосся якої вже почав проріджувати масивний дзьоб.

– Або у тітоньки Руденс.

Важкі двері зачинилися, залишивши проблеми дикої природи поза кам’яними стінами. Покоївка, що тупцювала на ґанку і вдивлялася в сад, кинулась до «нареченої», але Айріс заперечливо похитала головою.

– Князь у себе? – поцікавилася, крутячи в кишені перстень і починаючи думати, що з небажаним нареченим треба хоча б познайомитися по-людськи.

– В місті. – Дівчина у мереживному фартуху розглядала столичну гостю із жадібною допитливістю. – Повернеться пізно. Телефон поки не працює, бо до Старого Сема прийшли друзі і принесли барило того доброго пива, що в «Єдиноріжках» йде по сорок монет за кухоль, тож…

– Де він живе? – Не те щоб це мало значення, але хотілося дізнатися про нареченого той мінімум фактів, який не дасть зганьбитися під час першої нормальної зустрічі.

Покоївка невідомо чому посміхнулася:

– На третьому поверсі, наприкінці коридору. Хороший у нас князь, чи не так? І матінка його така ж була, шкода, що померла молодою, а батько, якщо по правді, мало кому подобався. Бабуся розповідала, на княгині все трималось, а як її не стало, то все закрутилося не в той бік. Джі Лін Рі несолодко було спочатку. Вихований він занадто. Думали, ніякий буде, та князь наш ого-го! Його всі люблять і він усіх любить. Не чоловік – золото!

«А можна докладніше щодо «всіх любить»?» – Айріс знала: обмовки служниць – найчесніше джерело інформації.

– Золото?..

– Дружина в нього буде щасливиця! Нехай і не в діамантах, зате в коханні та пошані. Майві всі заздрять, та хто ж, крім неї, йому в Пагорбах рівня? Хіба та таємнича дама, яку ніхто не бачив. Ой!.. – Покоївка зрозуміла, що вибовкала зайве. – Я не те мала на увазі! Зовсім не те! Ви – княжа наречена. Лише ви! – Вона ніяково опустила очі. – Тепер все зміниться, га? – промовила нещасним тоном. – Князь обов’язково вас полюбить, адже… Ну… На добраніч!

«Адже якщо не полюбить, то помре», – мовчки завершила її фразу Айріс.

Прикро, що це – міф, у який вірять місцеві жителі. Почуття не зруйнують магію і нічого не змінять. І все ж зустрітися з відьмою треба. Вона має щось знати про шесс. Кажуть, неподалік у горах їхнє занедбане святилище? Нема сенсу чекати дива, та серце чомусь вірило в надію.

Навіть щільно зачинені двері не заважали хропінню тітоньки Руденс розноситися на весь коридор. Це зовсім відбивало бажання йти в сусідню кімнату. В такому «концерті» ні відпочити, ні заснути… Хіба що зачинити вікно і сховати голову під ковдру, але в кліматі Пагорбів ця стратегія – не варіант.

Айріс повернулася до вестибюлю, розраховуючи побачити покоївку і запитати щодо якоїсь іншої спальні. Внизу було порожньо, зате зовні репетували: «Р-ряч! Р-ряч!» без упину, і супроводжувалося це кінським іржанням, хитромудрою лайкою і металевим брязкотом. Схоже, крячу збиралися транспортувати до розплідника разом із Лисицею… Що ж, напівкровці не завадить невелика розвага.

На сходах хтось чхнув. Айріс сіпнулася, швидко поглянула на старовинний годинник, що стояв біля входу. Всього десята, але стемніло вже повністю… Чи винні хмари, що затягли горизонт, та ліхтарі, світло яких заважало очам пристосуватися до сутінків?

– Вибачте?..

Ніхто не відгукнувся на тихі слова, але поверхом вище, не ховаючись, простукали підбори.

«Кого там носить?» – у чужому майже порожньому будинку було і бентежно, і страшно водночас.

Айріс покрутила в руці парасольку тітоньки і подумки похвалила себе за те, що не покинула її в саду. Піднялася на другий поверх, прислухалася… Нічого, крім хропіння. Може, хтось тиняється на третьому? Біля покоїв Джі Лін Рі? Сам князь, наприклад.

«Або не князь», – недомовки покоївки засіли в мозку і підкидали уяві обурливі картинки.

– Гей!

Оклик потонув у шумі тітоньчиного носа,

«А раптом це той хлопець? А Лі Шин? Онук відьми? Начхати, злодій він чи ні. Мені потрібна його бабця!» – і ще один сходовий марш було подолано без тіні сумніву.

Третій поверх. Тьмяне світло, потерті, але чисті килими, порожні обладунки, пасторальні пейзажі… Кілька однакових дверей, вікно з вітражем і невисока худорлява постать у сукні вище колін (точно не уніформа покоївки!), що майже зникла в останній кімнаті ліворуч по коридору.

«Ну й порядки тут! А ще треба щось про безсоромну столицю розповідати! І хто це? Щасливиця Майва чи таємнича безіменна дама?» – Айріс пішла за незнайомкою і забарилася біля порога, намагаючись налаштуватися на рішучий лад.

«Не лізь не у свою справу. Ти з’явилася в житті Джі Лін Рі тільки сьогодні і не збираєшся в ньому залишатися. Ти не маєш права нічого вимагати, а тим паче – засуджувати його жінок», – заїкнувся внутрішній голос і був заглушений затятими обуреннями.

Це не ревнощі і не цікавість, а банальна розвідка. Треба якнайшвидше зрозуміти, хто є хто і від кого чекати біди. У Пагорбах свої правила, ними не можна нехтувати.

Затамувавши подих, Айріс штовхнула двері. Покої князя зустріли її переляканим писком, розбитою вазою, квітами, що розлетілися по підлозі, та палкими вибаченнями.

– Ти ще хто, дитино?! – Вона чекала побачити будь-кого, крім кучерявої світловолосої дівчинки-підлітка, що сиділа на ліжку з квіткою в руці.

– Ло Ла, пані. – Дівча швидко оговталося від несподіванки. – А ви – наречена? Що ви тут робите? Це покої князя!

«От що відчувала кряча, коли її схопили як звичайнісінького гусака і потягли в невідомість», – відсторонено подумала Айріс, переступаючи поріг.

– Що ти тут робиш?! – говорити спокійно не вдавалось, тому що відповідь на це питання здавалася очевидною і гарантувала Джі Лін Рі особистий котел в обителі Великого.

– Ви не подумайте поганого! – сполошилася Ло Ла і кинулася збирати осколки вази. – Я не злодійка! Ми з Лікою часто сюди приходимо. Пані Майва свариться, але князь, мабуть, не проти.

«Ще б пак він не проти! Я придушу його власноруч! Засаджу довіку! Відправлю на копальні! Покидьок! Я примушу його сказати: «Так» біля вівтаря!» – подумки скаженіла Айріс, роззираючись навколо.

Джі Лін Рі уникав розкоші. Єдиною по-справжньому цінною річчю в його кімнаті були картини – «місячні пейзажі» великого Сі Шен Гі, талант якого оцінили лише після його раптової смерті від лихоманки. Увагу приковували і квіти – пишні, білі, із запахом меду та літньої спеки. Вони стояли всюди: у глечику на підвіконні, у вазі на письмовому столі, у скляній банці на журнальному столику, у розписному горщику на етажерці… Ніжні свіжі пелюстки лежали на ліжку і на підлозі – як у дешевих любовних романах про заборонені стосунки.

– Припини прибирати, тобі за це не платять! – Винуватий погляд дівчинки викликав лють. – Досить!

– Чому це? Князь дуже щедрий, а ми з дівчатами не жебрачки, щоб брати гроші просто так.

Якби Джі Лін Рі був поруч, Айріс видряпала б йому очі.

– З дівчатами, отже… – пролунало як смертний вирок. – То он які Пагорби насправді…

– А що такого? – Ло Ла склала черепки в поділ свого напівдитячого платтячка і випросталася. – Князь дбає про наш притулок з дня заснування. Ми не дикуни невдячні і теж іноді хочемо зробити йому добре.

– Добре… – луною відгукнулася Айріс, відчуваючи гостре бажання або побитися головою об стіну, або розкроїти декому череп. – Добре, трясця його матері! Тобто ви з дитбудинку і вибору у вас немає.

Дівча викинуло осколки у сміттєвий кошик біля столу і неприязно зиркнуло на співрозмовницю.

– У якому це сенсі немає? Кажу ж, ніхто не примушує нас працювати! Ми самі приходимо сюди, тому що Джі Лін – хороша людина. Ось Ліка образилася на нього через хлопчика і з тиждень дутиметься, і що? Має право!

– Ах, хлопчик винен… Який ще хлопчик?!

– Якого Ліка принесла. Маленький, пухкенький, просто диво! Вона хотіла його собі залишити, а пані Майва до притулку для хлопчиків відправила і князь їй не завадив. Воно ніби й правильно, там про нього краще подбають… Але Ліка тужить.

«Та цього нелюдя освіжувати мало!» – Айріс стиснула зуби, щоб не вибухнути лайкою в присутності дитини.

Ло Ла не винна, що сучасний світ – помийна яма, а Джі Лін Рі – розпусний гнойовий хробак. Ця дівчинка – суцільна наївність, правдиві слова про обожнюваного князя її засмутять і заженуть у нудьгу.

– Ходімо, переночуєш у мене.

Ло Ла пирхнула. Швидким рухом зібрала квіти з підлоги і викинула у прочинене вікно.

– Я і вдома переночую, пані наречена. Ну, у притулку. Адже ще зовсім рано. Дитячий час! А хочете допомогти – не розповідайте Ем Мі, що це, – вона вказала на пелюстки, – я влаштувала.

– Ем Мі?

– Покоївка. Та, що з обличчям як у лисиці та зміїним язиком. Вона ненавидить таке, та й нас, з притулку, не зносить. Думає, ми гроші крадемо і сад обносимо. Не скажете?

Айріс пообіцяла мовчати. Провела Ло Лу до виходу і повернулася до покоїв князя. Серце вимагало дії! Чого завгодно, що погасило б лють, яка вирувала в грудях.

«Тільки-но повернися, Джі Лін Рі. Тільки повернись, і я обговорю з тобою і хлопчиків, і дівчаток, і розжарені кліщі, якими вихолощують бичків!» – не знімаючи взуття, вона мстиво вляглася на ліжко і приготувалася до очікування.

На деякі речі не можна дивитися крізь пальці. Князь має заплатити за все!

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.