Розділ 23.1. П’ять хвилин слави

А Лі знав, що винний. Дуже винний. Він провинився надзвичайно! Так, як, мабуть, ніхто в цьому світі. Книжковий досвід підказував: після такого треба йти в пустельники або просити політичний притулок; реальний – як завжди, без бабці не обійдеться. Вона дізнається. І яким дивом їй завжди вдається бути в курсі подій?

Незабаром відьма Шесса з’явиться на горизонті і зганьбить онука за всіма правилами родинного сорому. Щоб цього не трапилося, треба не підтискати хвіст, а терміново брати ситуацію в свої руки, чим А Лі й зайнявся, не відходячи від каси, тобто від королівської резиденції.

Реальність мала обнадійливий вигляд. Фабіан не розлютився і не відправив війська на пошуки злочинця по гарячих слідах. Навпаки, король напевно вважав ту пригоду не вартою уваги, оскільки відразу ж послав за випивкою та дівчатами. Тобто це Лі думав, що потрібні саме дівчата. Їх у палаці хоч греблю гати, одна гарніша за іншу! Походжають перед вікнами третього поверху, з балконів звисають… Ну просто квітник якийсь, вибирай яка приглянеться!

Але чоловік у формі (одноліток, між іншим) наполягав на жабах. Хоч ти розірвись, а подавай красульок. Мабуть, добре Фабіану тієї хмільної ночі міфи в голову вдарили. Невже й справді король повірив, що поцілуєш таку малечу, а вона шеською магією на красуню перетвориться?

Хай там що, та А Лі побачив непогану можливість вислужитися і до світанку бігав парком, вишукуючи здобич. Даремно старався. Краще б до боліт метнувся, там красульки на кожному кроці вистрибують з-під ніг, а біля резиденції сухо, ще й людей багацько… Тільки час згаяв.

Коли даху палацу торкнулися перші сонячні промені, з вікна другого поверху вилетіло порожнє відро, а з бокових дверей – засмучений стражник. А Лі зробив висновок, що король не в гуморі, і боротися за свої права різко розхотілося.

Якщо подумати, бабця вчора стомилася, поки женила Спритника, навчала розуму його доньок і позбавлялася іншої претендентки на роль невістки. Дядько в неї зараз у пріоритеті, тож раптом пронесе? А там, гляди, у Фабіана дурість трохи вивітриться і він стане добрішим. Погоду гарну показує, а під сонцем на душі теплішає.

– Ти що тут винюхуєш, неробо?! – Парк об’їжджала кінна поліція, і самотня постать у світанковому тумані привернула їхню увагу. – А, онучок відьмин… Причепурився як на свято. Добре Спритника обкрутили, га? Чутка йде, за нього баби зчепилися?

– Було діло… – Сенс приховувати, все Пригір’я вже язиками меле. Дядько герой, багатьом запав у серце. – Ще два хлопчики знайшлися, а його чи ні – хто знає? Не вірити ж кожній матері на слово?

– Ну, орел! – Поліцейські переглянулися, на їхні світло-сині мундири впала роса з високої акації. – Таким же будеш, хе-хе? Одна кров!

«Дітей наробити багато розуму не треба, а прогодувати їх як?» – ледь не огризнувся А Лі, але сьогоднішній день мав пройти зразково.

– Нікого підозрілого не бачив? – Коні тупцювали на місці, хльостали хвостами по гілках і розкидали навколо росу. – Незнайомців? Може, лінг? А пані Аноза не з’являлася?

– Майва Аноза? Мене хтось уже питав… Старий Сем, здається. Ні, не бачив. Що з нею?

Найімовірніше, Майва мирно спала, але не вдома. Вчора надвечір вона працювала в притулку, потім кудись пішла і не з’явилася, навіть коли прибули шесс, князь та напівкровка Стау. Дев’яносто дев’ять зі ста, що Майва проспала цю знаменну подію і долучиться до оновленої реальності трохи пізніше, проте вчора Джі Лін Рі запитував про неї і патрульні вважали своїм обов’язком заглянути до пані Анози додому. Їх зустріли замкнені зовні двері. Зважаючи на останні події, в поліції вирішили проявити ініціативу і не махнути на це рукою.

– До речі, хлопче, тебе бабця шукає. У розпліднику. Зла. Де наколобродив?

– Та скрізь. – А Лі озирнувся на резиденцію. – Порятунку від мене немає…

Патрульні відповіли реготом і зникли за густою пеленою туману.

Отже, бабуся вже активна… Відплата неминуча! Щоби послабити удар, треба готувати контратаку.

Розкрити змову? По-перше, якщо про неї і так кожен собака знає, то яке це викриття? По-друге, у змовників жалоба – начальник поліції не пережив удару. Як людина він, звичайно, був лайном, але варто виявити повагу.

Залишається одне – розібратися з браконьєрами. Вони ж зовсім знахабніли! Тягнуть шеську каламуть у місто і не думають про наслідки. І що з того, що та мала мовчазна чаклунка, чиє ім’я вилетіло з голови, ділить магію на чисту та природну? Мовляв, шеський матеріал – просто матеріал доти, доки шесс не перероблять магію в доступну для звичайної людини форму і не створять амулет.

Звучить це все чудово, але малявка та й інше говорила: чаклуни не вимерли і не асимілювалися, просто без магії шесс – не шесс. Дай такому «не шесс» шматок деревини з боліт, і почнуться проблеми. Або незграба покалічить природною магією себе чи оточуючих, або усвідомлено чи ні почне її змінювати, приваблюючи чаклунську живність. Воно Пагорбам треба?

«Браконьєри – це важливо», – спробував переконати себе А Лі.

І зачіпки є – той олівець, через який король ледь не втратив очі, а рід Шин – родовий шолом.

Тобто ні… Крячі ж летять на чисту магію. Йшлося не про шеський матеріал.

Як же все складно! А Лі відчував: мозок ось-ось закипить.

Браконьєри відпадають. Олівець – це амулет, амулет – перероблена магія, магія – шесс, шесс – та компанія, що розмістилася у резиденції. Важко повірити, що десь є ще одна. А якщо так, можна продовжити ланцюжок. Амулет приваблює шеських тварин, ті люблять пожирати людей. Амулет – смерть, амулет у короля – смерть короля.

Отже, той, хто керував дітьми, бажав скинути Фабіана? Це точно не Кан Ді Мін, голова відомої усім змови. У горах був лінг, а Кан Ді Мін досі не знайшов собі найманого вбивцю-лінга.

Якби у короля виявився старий амулет, який уже пройшов крізь віки, А Лі б не насторожився. Але новий олівець із ім’ям Джі Лін Рі! Таких випадковостей не трапляється.

Статистику та теорію ймовірностей у Лісовій академії ще не проходили, проте відьма Шесса викладала їх онуку змалку і він навіки засвоїв: якщо щось почало складатися, врешті-решт воно обов’язково складеться. Головне: не фантазувати, а бачити факти, і тоді п’ятдесят на п’ятдесят, що все вдасться.

А Лі протер обличчя вологим листям клена і сів на паркову лаву. П’ятдесят на п’ятдесят – це багато чи мало? Якби йшлося про лотерею, будь-хто б не роздумував. Але на кону життя, наречена і шанс позбутися тавра невдахи.

Ну чи застовпити його навіки…

– Є Пагорби – така глушина, де й гульвіса на кшталт дядька, і невдачливий відьмин онук, і бабця, що називає себе відьмою, відомі лише тому, що виділяються з типової рутини, – промовив А Лі вголос. – Є зібрані з усієї Валесії шеські діти, які роблять у горах амулети. Є двадцять із чимось бандитів, якими керує шеф. На аби-кого ті головорізи не працювали б. Шеф розумний, сильний, сміливий, багатий, вмілий управлінець, легко оминає закон, не боїться побутових незручностей і водночас не виділяється. Але хіба така людина може не виділятись у Пагорбах, де навіть я – чутка? Не вірю. Шеф – не привид. Він відомий настільки, що його дії не викликають запитань. Він десь поруч, він лінг, його не впізнав князь… Це глухий кут.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.