22.2

– Лінг? – підоспів черговий здогад. – Скільки?

«Мені вистачило одного», – мало не огризнувся князь.

Та хіба це принесло б полегшення? В молодості старий ходив у прикордонних патрулях і неодноразово стикався з войовничими сусідами. Для нього лінг – не нічний жах, а «вправні, паразити, важко їх було гнати».

– Тільки головний. Ми зчепились, і він… Сам знаєш їхні штучки. Втік, мразота.

– Чому не вбив? – із підозрою запитав Старий Сем.

Це було образливо. По-справжньому. Джі Лін подумки називав себе слимаком, але потай сподівався, що оточуючі виявлять поблажливість хоча б на словах. Та ж ні, не виявили. Все-таки він чиновник. Книжковий хробак, а не вояка. Від нього подвигів не очікують. Таких, як він, у пригодницьких романах убивають ще в пролозі.

– Е, вибач. – Старий ляснув його по спині. – Зовсім забув. Мені ж сказали, у тебе лиш одна куля залишалася. Промазав? Від завтрашнього дня сидітимеш у тирі, поки не почнеш валити рухомі мішені з першого пострілу. З лінг мороки багато… Швидкі вони, забаришся – і все пропало. Я розповідав, як мені бік пропороли? Лежимо ми, значить, із командиром Комо, який насправді баба… Чи з бабою командира Комо? Так ось, ми в окопі, дощ ллє, вітер виє, і тут…

– Замах! – гаркнув хтось на весь палац.

«Почалося», – приречено подумав князь.

Головні дійові особи під одним дахом, греблю брехні та ненависті не могло не прорвати.

– Потім розкажеш, Семе. – Він поспішив на звук. – Вибач.

– Та що там розповідати? Лінг у наступ пішли, а я поки штани знайшов, отримав на горіхи з усіх боків за нехлюйство. Командир Комо нічого що баба… Чи не баба? Хто ж у їхній родині бабою був? Може, дочка?

Джі Лін залишив старого далеко позаду і виметнувся у вестибюль, прямо на королівського вартового – того самого юнака, який нещодавно стояв біля апартаментів Фабіана. Знайомі і не дуже люди, навпаки, спритно тупотіли геть.

– Обережніше, тут сходинка, – нещасним, вкрай збентеженим голосом попередив охоронець, відсуваючи зброю подалі. – І килим он там горбатиться.

«А хіба не мене мають заарештувати і тягти до підвалу?!» – здивувався князь.

Фабіан скорчився на підлозі біля сходів, але наче був цілком живим. Отже, змова провалилася (Джі Лін ні на мить і не вірив у її успіх) і можна шукати винних. За головним із них і йти далеко не треба – сам прибув як миленький.

Обтягнуті піжамною сорочкою плечі короля здригнулися, з губ зірвався схлип. Князь подумав, що гірше вже не буде, і підійшов ближче, торкнувся вузької руки, якою правитель обхопив себе за коліна.

Фабіан підвів голову. На його вилиці наливався синець, із очей бігли сльози, але було видно – це від сміху, а не від болю.

– Ти коли-небудь закохувався, Джі Лін Рі? Так, що розум відлітає геть? Нічого, що я на «ти»? Ти ж мені брат, з тобою формальності зайві.

«Струс і сплутаність свідомості?» – князі з роду Рі не мали родинних зв’язків із правлячою династією Валесії. Жодних. Ніколи.

Джі Лін повернувся до вартового.

– Лікар де? – запитав тихо.

– Виїхав. І другий теж. Там трійня, і нирки, і передозування проносного, і люлька в жо… в недозволеному місці, і перли в носі, і палець відкушений…

Князь вразився. Зазвичай стільки подій у Пагорбах накопичувалося за місяць.

– І все це в одному домі, – з гіркотою закінчив охоронець. – У пана Кан Ді Міна сьогодні невдалий день.

– Народжує теж він? – не втримався від запитання Джі Лін.

– Три його незаміжні дочки.

У сміху Фабіана прорізалися істеричні нотки. Король вчепився в руку князя і, хитаючись, випростався.

– Я люблю Пагорби, – оголосив довірливо. – Це найкраще місце на планеті. Такого цирку я ніде не бачив. Особливо цей ваш… Знаменитість місцева. Він же як Ча Рін Чі, найкращий комік сучасності! Але фільми з Ча Рін Чі виходять раз на рік, а цей… Він щодня такий! Здається, я підсів на нього. Це як дрюн-трава, тільки ще міцніше. І її все мало, і мало, і мало…

– Що ви тут робите, сіре? – Джі Лін не зрозумів, чим так захоплювався правитель, проте те, що відбувалося, йому не подобалося хоча б тому, що не вписувалося у логічні схеми.

– Я тут живу, – твердо заявив Фабіан. – Десь там на воротях навіть табличка є. «Обережно, злий король, їжу не кидати, руками не чіпати, кусається і плюється, у шлюбний період видовбує всім мізки» або якось так. Ходімо. – Він повернув князя у напрямку своїх покоїв. – Трохи поскаржимося на життя, полікуємось і поговоримо. Ти! – адресувалося розчервонілому стражнику. – Шукай ліки, закуску і жа… тьху ти, красульок. Їх же не повикидали серед ночі? І вибери собі простіше ім’я, я не можу називати тебе Імліном Ширандом Каріо-Плесекським щоразу, як мені захочеться випити.

– Моє ім’я Імлін, сіре.

– Вітаю. Ти ще тут?!

З перпендикулярного коридору вийшов Старий Сем. Подивився на короля несхвально, стиснув губи і пройшов повз – прямий, як палиця, і без краплі поваги.

– А цьому я чим не догодив? – Фабіан потер синець і скривився. – Як же важко згадати всіх ображених… О! – Він повис у Джі Ліна на плечі. – Мало не забув, це ж Пагорби. Тут або люблять тебе і ненавидять мене, або проклинають нас обох. Мені здається, чи ти хитаєшся?

Поки князь переміщався без навантаження, створювалося оманливе враження, що в нього відкрилося друге дихання. Але король, незважаючи на малий зріст, став непосильним завданням. Джі Лін відчував: він як той ослик, у якого спина переломилася від соломинки. Килим на підлозі здавався таким м’яким, теплим і комфортним… Ще трохи – і доведеться перевірити правдивість цього враження.

Фабіан прибрав руку й обхопив князя за талію, підтримуючи.

– Сходинки, – попередив. – Поки ти при тямі, давай начистоту. Ти святий?

Джі Лін спіткнувся й боляче вдарився об ковані поручні сходів, що вели на другий поверх – у закриту для сторонніх частину палацу.

– А треба? – зірвалося з губ не те, що він збирався сказати. – Не вийде.

– Ми у в’язницях опитування проводили. Ну, ти ж багатьох відправив за ґрати, Джі Лін Рі, не прибіднюйся. Знаєш, про що шкодує третина з них? Що не повірили у зміни, коли треба було. А міська рада? Вони всі тебе ненавидять, бо, цитуючи пані Ні, ти як совість, яку не можна заткнути. І жінки. Це просто пісня! «Занадто правильний» – що за причина для розриву стосунків?

– Серйозна, – буркнув князь.

Попереду з’явилося більш розкішне оздоблення, ніж у загальнодоступній частині резиденції. Світло стало яскравішим, килими – м’якшими, портрети державних діячів зникли, натомість на стінах красувалися приємні сонячні пейзажі сучасних художників та кілька «місячних полотен» Сі Шен Гі. І дівчата. Багато красивих дівчат на тлі природи. Біля особистих покоїв короля їх змінили птахи.

– Не туди. – Фабіан не пішов до своїх апартаментів, а зупинився біля нещільно зачинених дверей ближче до сходів. – Спочатку я дещо покажу з пізнавальною метою. Прошу. – Штовхнув стулку. – Раджу тримати нерви та руки при собі.

Джі Лін не розглядав оздоблення кімнати. Зауважив мимохідь, що стіни зеленуваті, підлога блищить, з меблів немає нічого, крім ліжка та буфета, і забув про все на світі, бо перед ним була Лисиця – запилена, обірвана, зі шматочками сухого лишайника на одязі та мохом у волоссі.

«Мертва?» – князь ледь не впав на місці від божевільної думки. Потім побачив, що Меліса дихає, і серце повернулося до нормального ритму.

Вона лежала впоперек ліжка на животі. Голова та ноги звисали на підлогу, поруч валялися великі мереживні подушки і дивом трималася ковдра.

– Що з нею? – видихнув Джі Лін. – Якийсь амулет?

– Секундочку. – Фабіан оббіг поглядом кімнату і невдоволено насупився. – Хтось вкрав мою мітелку… Гаразд, підемо важким шляхом. – Він висмикнув з-під руки Лисиці одну з подушок. – Показую вперше та востаннє, раджу дивитися уважно, щоб потім не було претензій.

Король явно збирався шпурнути подушку в Мелісу. Князь перехопив її в останню мить.

– Не смійте! Що за дитячий садок, сіре? І взагалі, не можна так лежати. – Він приладнав подушку біля узголів’я і потягнувся до Лисиці, щоб підняти її голову. – Кров приливає до…

– Стій!

«Він і справді ненормальний», – Джі Лін торкнувся теплого плеча Меліси.

Світло блимнуло, все довкола стало зеленим, спалахнули зірки… З’явилося відчуття польоту, в боку розлився біль, голос Фабіана витончився, і князь зрозумів: усе. Що б не відбувалося, він залишиться осторонь. А що, до речі, відбувається?

Замість відповідей нахлинула темрява.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.