Розділ 16.1. Стежка лінг

Меліса розплющила очі, коли сонце стояло в зеніті. Голова гула, хвилі тупого болю накочувалися без жодного ритму, у скронях міцно облаштувалися гострі голки. Це було незрозуміло, як і легка нудота, печіння в потилиці та шиї, і навіть затуманений зір.

Останнє, що зберігала пам’ять, – гаряча суперечка із шесс щодо геройства та божевілля. Відпочинок, медикаменти і яйця кряч вплинули на Ренса благотворно. Він збадьорився надто сильно і почав доводити, що фортеця лінг – легка ціль. Половина бандитів нишпорить у лісі (неспокійні птахи це підтверджують), а інша зайнята юними шесс. Можна підібратися, перерізати їх тихенько і звільнити бранців.

Князь зауважив, що різати нічим (складаний ніж Лисиці тріснув, коли ним спробували відкрити горіх), нікому (ніхто з трьох утікачів не міг похвалитися відсутністю травм) і ніколи (супротивник пересувається верхи, тож випередити його не вдасться за всього бажання). Меліса, пам’ятається, вчепилася в Джі Лін Рі з питаннями про те, які рани він приховує, і майже витрясла з нього відповідь. Потім заснула на пів слові й опам’яталася лише близько полудня.

– Князю… – Кожен рух та звук віддавалися болем. – Ти де? – На той момент формальності втратили значення. – Що трапилося?

Джі Лін не обізвався, і Лисиця внутрішньо похолола. Повільно обернулася, мимохідь зауваживши, що на тлі головного болю забита нога – лиш дрібниця, вчепилася в колоду, біля якої сиділа, і дотяглася до плеча нерухомого князя, що валявся на вугіллі й піску.

– Де шесс? – прошепотіла, слабко смикаючи його сорочку. – Чому ти теж… Ага. Вбити мало цього рудого паразита!

Над колодою нависали безлисті гілки сухого дерева із залишками зморщеного листя. На одній із них погойдувався медальйон – дорога річ на брудній мотузці. Належати він міг лише Ренсу.

– Джі Ліне! – Меліса відкинула медальйон подалі. – Тут якийсь амулет! Він уже видихнувся. Чуєш мене? Прокинься! Цей паршивець забрав усе, навіть мою дрібнокаліберну іграшку та сірники. І… Знаєш, це не зір мене підводить, а ніс. Все довкола в диму!

Князь підняв голову і скривився.

– Дівчина, – сказав, дивлячись на Лисицю.

– Тобі пам’ять відбило?! – злякалася вона. – Я – Меліса Стау, напівкровка з Пагорбів, хоча фактично із Пагорбів моя бабуся, а батьків я ніколи й не бачила, бо вони загинули замість батька Фабіана невдовзі після мого народження. Ти – Джі Лін Рі, князь цих самих Пагорбів. Ну, згадав?

– Була дівчина. Руда.

– Слово честі, мені не цікаві твої сни! – полегшено вигукнула Лисиця.

– Вона вийшла з-за насипу і шпурнула в нас щось блискуче, – гнув своє князь. – Ти заснула миттєво, я – секунди на три пізніше. Ренс ще щось кричав їй… Стривай, ми вже на ти?

Меліса дісталася до джерела і, зітхнувши, опустилася навколішки біля невисокого куща із жорстким листям. Повільно занурила руки у холодну воду, вмилася, щедро бризнула на потилицю та спину й жадібно припала до води, насолоджуючись кожним ковтком як вишуканим напоєм.

– Не думала, що одного разу стану жертвою пограбування і дістану сонячний удар, – пробурмотіла за хвилину. – Нинішня молодь така безвідповідальна… Ні поваги, ні тіні. Ні куртки, до речі. Ні моєї, ні твоєї. Почуваюся старою моралізаторкою, але колись навіть розбійники шанували неписані правила. Не вбиваєш – не каліч, чи щось схоже… А, може, грабуєш – покаліч? Ех, голова ще як у тумані…

Джі Лін мовчки приєднався до неї, підніс жменю води до губ.

– Раніше ти не кульгав, князю.

Він похмуро кивнув і схилився до джерела, щоб напитися з вузького потоку.

– Вивих?

Знову кивок – збентежений і ухильний.

– На рівному місці?

– Я впораюся з цим, Мелісо.

– Не сумніваюсь.

Легка тінь та крижана вода принесли полегшення. Ні, Лисиця не була готова затанцювати (або помчати навздогін за шесс, як вимагала душа), але й прощатися із цим світом розхотілося. Терпимо – так вона б це назвала. Начебто і погано як ніколи в житті, проте ноги тримають, а голова повертається до роботи. Одним словом, жити можна.

– Ти як?

– Як побитий пес, – усміхнувся Джі Лін, – і це я ще не скаржуся. Прокляття… – Він випростався, легко доторкнувся до ребер і придушив стогін. – Цікаво, невезіння заразне? Підозрюю, воно перейшло на мене від відьминого онучка. Це ж треба, спочатку нога підвернулась, а потім так невдало впав, що дихати важко. А далі що? Повітрям отруюся?

Лисиця з жалем відірвалася від води і зміряла поглядом лісисту долину, що простягалася вдалині.

– Димним – запросто. Торф’яники загорілись… Дуже сильно сумніваюся, що бандити сидітимуть у цьому диму. – Меліса підійшла до князя і почала розстібати ґудзики його сорочки. – Вони повернуться до фортеці.

– Ти що робиш, Лисице? – Джі Лін перехопив її руку, м’яко стиснув, здивовано глянув у вічі.

– Розвінчую міфи про невдачу. А ти про що подумав? – Меліса невесело посміхнулася. – Шкода, немає дзеркала. Ти весь синій. Тебе віддубасили так, як і у страшному сні не насниться. Дозволиш?

Він неохоче, ніби вагаючись, розтиснув пальці, і Лисиця швидко впоралася з рештою ґудзиків. Видовище відкрилося сумне. По князю немов потопталося стадо збожеволілих кряч, причому не просто пробігло кілька разів туди-сюди – ще й перевернуло його, щоб побити сильніше, не залишити жодної неушкодженої п’яді тіла.

Синяки починалися від лінії росту волосся на потилиці й охоплювали широкі, добряче підсмажені літнім сонцем плечі та передпліччя. Найбільше дісталося грудям та ребрам – їх майже повсюдно покривали забиті місця. На животі синців було менше, зате вони вражали жорстокістю і масштабом

– Все не так страшно. – Меліса відчувала, що голос їй непідвладний, проте щосили намагалася висловити впевненість, якої не мала. – Разом із опіком, – вона торкнулася плеча Джі Ліна, – нагадує морський краєвид.

– Судячи з твого обличчя, там не тільки море, а й орда кракенів, – незграбно пожартував князь.

– Та не те щоб… Але кілька чайок пожвавили б картинку, сперечатися не буду. Хм… По-моєму, ось тут, – Лисиця приклала холодну долоню до його лопатки, – відбиток босої ступні. Слід вузький. Впевнена, це зробила жіноча ніжка. Хоч щось тішить.

– Просто пищу від захоплення, – буркнув Джі Лін, накидаючи сорочку на плечі.

– Не бурчи. – Меліса допомогла йому впоратися з рукавами. – Ти ж не сердишся по-справжньому. Чому? Вона була красунею?

Князь відвернувся і пильно подивився на задимлений насип, ніби намагаючись відтворити в пам’яті образ агресорки.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.