Розділ 8.1. Лисиці, троянди та колючки

– Я не знаю вас, але знаю Айріс. – Меліса скоса подивилася на князя і підійшла до дверей, щоб зачинити їх щільніше. – Мала бути вагома причина, щоб Іриса накидала тут квіточок і влаштувала виставу. Нічого на думку не спадає, князю?

– Джі Лін.

– Я пам’ятаю, як вас звуть. – Лисиця дозволила собі швидку посмішку. – То є ідеї щодо Айріс? Розтоптані білі квіти щось означають?

Князь безнадійно махнув рукою і підійшов до столу, щоб налити склянку води з високого графина.

– Це не вона, – зауважив, зробивши ковток. – Смітять дівчатка з притулку. Начитаються популярних журналів і вимагають, щоб їхній князь відповідав стандартам. Шовк, мережива та порцеляну їм не дістати, а пелюсток влітку вистачає. Покоївки ненавидять цю красу і зазвичай стежать за поверхом, але вчора кряча всіх розігнала.

– Замикатися не пробували? – Лисиця повернулася на стілець і уважно подивилася на співрозмовника. – Ви здивуєтесь, але кілька тисяч років тому з’явилися дуже корисні речі – замки називаються.

– Замикається мій кабінет, – без апломбу промовив Джі Лін. – Живу я в основному там, а сюди приходжу на кілька годин, щоб поспати і відпочити. І, відповідаючи на невисловлене запитання, мені подобаються букети. Якби до них не додавались пелюстки у ліжку, це було б чудово. Ви гаєте час, Мелісо. Я гадки не маю, що тут робила ваша підопічна. Не хочете запитати її саму? За сніданком, наприклад? А зараз не ображайтесь, але мені треба переодягнутися.

Лисиця не ворухнулась.

– Я хіба проти? – сказала відсторонено. – Переодягайтесь. А з Ірисою щось починає вимальовуватися… До речі, укуси кряч гояться довго і важко. Хочете, оброблю ваші рани?

– Ні! – гаркнув князь, змусивши її здивовано підняти погляд. – Чому ви не можете просто піти?

– Можу. – Меліса думала про своє. – А треба? В очах нареченої ваш моральний образ і так нижче абсолютного нуля, раз вона побажала вам смерті.

– Ви серйозно?

– У звичайному житті Іриса дуже мила, добра та ввічлива дівчина. Можете мені не вірити, я все-таки зацікавлена сторона, але це правда. А от коли вона думає, що когось десь кривдять… Слово честі, в таких випадках простіше дійти згоди з крячами.

Джі Лін ривком відчинив вікно, і свіже ранкове повітря увірвалося в кімнату, проганяючи стійкий запах літніх квітів. Шум двору нахлинув за мить, а потім потривожені голуби знову почали тихо воркувати на карнизі, повернувся до стукання дятел на яблуні в саду, горобці забули про свій переляк і зі щасливим цвіріньканням спустилися на недозрілу вишню.

– Р-ряч! – сказали звідкись зверху. – Р-ряч?

– Згадай про лихо, а воно тут як тут… – пробурмотів князь, прикриваючи вікно.

– Попрошу без образ. – Лисиця помітила полотна Сі Шен Гі і на кілька хвилин прикипіла до них поглядом. – Айріс…

– Айріс – налякане дівча, яке впевнене, що в цьому мерзенному світі сильні завжди використовують слабких, – обірвав Джі Лін. – Я розумію, у неї непроста доля, і не збираюся з нею ворогувати, так само як і не маю наміру виконувати роль всесвітнього зла.

– Дівча? Інші женихи, особливо перший та останній, не бачили в ній нічого дитячого.

– Дитячого і я не бачу, зате підліткової вразливості у вашої підопічної хоч греблю гати. Але це, звичайно, не моя справа. Розібратись, яка муха її сьогодні вкусила, і простежити, щоб це не повторилося, – ваше завдання, чи не так, Мелісо?

– Що ви, ні! – пролунало з іронією. – Я стежу за безпекою нареченої, а не женихів. Король наполягає. Імпульсивність Айріс подобається йому не менше, ніж її прокляття. Що кумедного в закам’янінні? Мить задоволення – і все. А якщо добросердечній нареченій натякнути на грішки нареченого, веселощів вистачить на цілий тиждень.

– Ви цього не схвалюєте, – князь не питав – стверджував.

Лисиця підвелася зі стільця і підійшла до картини, що зображала залите місячним світлом село на схилі пагорба.

– Я й захоплення Сайлинського архіпелагу не схвалюю, – мовила сухо. – І що? Моя думка разом із думкою тисяч мешканців Валесії якось вплинула на його долю? Фабіан впертий і амбітний. Він одержує те, чого хоче.

– Але не вас.

Вона легко провела рукою по рамі, прикрашеній стилізованими колосками, змахнула порошинку і обернулася до співрозмовника.

– Обійдемося без сарказму, – сказала, дивлячись йому в очі. – Ми обидва знаємо, що ліжко як фінальний акт підпорядкування – фішка жіночих романів і має мало спільного із реальною владою. Нині Валесія та її жителі, включно зі мною, Айріс Міллс та Кабінетом Міністрів, належать королю повністю, тому що закони дозволяють йому абсолютно все. Пагорби зі своєю автономією та стародавніми правами Фабіану як кістка у горлі. Він націлився на вас, князю. Наскільки я його вивчила, ви вже у пастці. Наскільки я вивчила боягузливу опозицію, вас давно поінформували про наміри короля, висловили співчуття і вибачилися за бездіяльність. І ось тут починаються питання.

– Чому я пливу за течією? – Джі Лін невесело посміхнувся. – А які у мене варіанти? Їхати до столиці й падати королю в ноги? Не хочу.

– Чому ви впевнені, що весілля не буде, і живете так, наче у вас усе під контролем? – різко запитала Меліса. – Від моменту нашого приїзду ледве минула доба, зате сталось аж три події, в яких могла постраждати наречена. Це наштовхує на роздуми.

За вікном майнули широкі білі крила, знову пролунало пронизливе: «Р-ряч!», брязнув метал і закричали стражники, яким нарешті довелося зіткнутися з небезпекою.

Ні князь, ні Лисиця не звернули уваги на шум. Вони свердлили одне одного поглядами, не зважаючи ні на обережний стукіт у двері, ні на вибиту крилом сполошеної крячі шибку, ні на звук горна, якого в Пагорбах не чули кілька десятиліть.

– На що ви натякаєте? – крізь зуби прошипів Джі Лін.

– Я поважаю вас як людину, яку король вважає загрозою, тому не натякаю, а питаю прямо: ви маєте намір позбутися проклятої нареченої за допомогою «нещасного випадку» і виграти для себе час? – Меліса говорила рівно, без ворожнечі та засудження. – Ми обидва дорослі люди. На вашому місці я б подумала про цю можливість насамперед.

– А потім про що подумали б? Може, про те, що наречена не хвороба, а симптом? Що скільки не приймай знеболювальні, хворого короля… тьху ти, хворий зуб врешті доведеться лікувати?

– Або вирвати.

– А тепер ви натякаєте, що?.. – Князь запитально підняв брову, проте злості в його тоні вже не було.

– Не натякаю і не запитую, бо моя турбота – Айріс, а не Фабіан. Я вам вірю, до речі. Але, боюся, дехто з вашого оточення не так широко мислить. Я розберуся з ним, не турбуйтесь. І… Від цих завивань тріщать вуха. – Меліса змахнула уламки скла вниз і висунулася з вікна. – Я багато читала про Пагорби, а до символіки не дісталася. Знаю лише, що горн звучить у виняткових випадках. Народження спадкоємця, перемога над ворогом… Ви ж наче ні з ким не воювали. Звідки це взагалі йде? Немов теля старається – невміло, зате з душею!

Двері рипнули, і Лисиця за старою звичкою різко обернулася на звук.

– Княже… – долинув із коридору жалібний, трохи шепелявий голос. – Вибачте, але там таке… Вам би краще вийти до людей…

– Заспокойтеся, Шоннику. – Джі Лін ніби став іншою людиною: зібраною, діловою і бадьорою. – Відберіть у пані Міллс горн, віднесіть його назад у музей і скажіть робітникам, щоб поверталися до будівництва, війни з лінг не буде.

– Та хто чув той горн! – Двері трохи прочинилися. – Там справжня проблема, княже. Загалом… Залізничну гілку від пропускного пункту на кордоні до Пригір’я повністю відремонтовано!

– І це погано? – Меліса потягла на себе стулку, майже волоком втягнувши товстенького секретаря в кімнату.

– Прийшла телеграма! – Шонник дивився лише на князя. – Десять хвилин тому кордон перетнув особистий потяг короля. Його величність Фабіан прибуде до своєї резиденції менше ніж за три години. Він не приховує, що їде на церемонію одруження. Телеграфіст не зміг втримати язика… Емм… Про це знають усі. Люди бояться. За вас, княже. Вийдіть до них. Будь ласка.

– Вийду. – Кулаки Джі Ліна стиснулись, але він чудово впорався з голосом та обличчям. – За п’ять хвилин. Мені треба переодягнутися, Шоннику. Чи не проведете пані Стау вниз?

– Але я…

Лисиця підхопила секретаря під руку і випхнула за двері в одну мить.

– Ви знущаєтеся? – Князь не очікував, що вона повернеться.

– Фабіан – наша проблема. Не збурюйте містян, Джі Ліне. Вони нічим не допоможуть, але постраждають, якщо почнуться заворушення.

– Я схожий на ідіота?

– Тільки в цій похоронній краватці. Викиньте її у сміття і покажіть усім, що життя прекрасне. Я вірю у вас. Чесно.

– Йдіть до гризнів!

– О, добре, що нагадали про кряч. Або не добре. – Джі Лін жбурнув у Мелісу зібгану краватку, і Лисиця зі сміхом вискочила в коридор. – Вище голову, князю! Запам’ятайте цей настрій і протримайтеся до вечора. Фабіан має одну безперечну чесноту – він капостить тільки в робочий час.

– Справді? – Шонник стояв за дверима з настороженим виразом обличчя, знервовано сопів і навіть не намагався вдати, що не підслуховував.

– А ще він не їсть немовлят. – Лисиця швидким кроком попрямувала до сходів. – І не поклоняється старим кривавим богам. Думаєте, це має значення?

Секретар не відповів. Опустив голову і потупотів слідом.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.