13.2

***

І чому вона прокинулася? Чи то дошка в підлозі рипнула, чи клацання ключа в замку порушило нічний спокій, чи протяг від відчинених дверей холодом пройшовся по оголених руках і шиї… Сон зник миттєво, серце заколотилось як після кількох чашок міцної кави. Від переляку, мабуть. Наснилося щось страшне? Але мозок не намагався згадати недавній жах, безсило риючись у засіках пам’яті і плутаючи вигадку з реальністю. Навпаки, у думках панувала надзвичайна ясність.

І страх.

Звідки він з’явився? Перекрикувались нічні птахи, надривалися цикади, місяць сховався за кроною високого клена… Нічого незвичного.

Крім дихання.

Чужого дихання. Смердючого. Переривчастого і ворожого.

– Твою ж!.. – прошамкав від дверей мерзенний прокурений голос. – Ця руда сука не в ліжку.

– Заткнися! – крикнув хтось писклявий. – Довго покласти? Чого застиг? І так втратили час. Істеричка вже дві години як поїхала. Може не спрацювати.

«Я не сплю. Точно не сплю», – Айріс широко розплющила очі, вдивляючись у шибку як у дзеркало, проте там відбивався лише місяць.

– Спрацює. Тутешній трупоріз собі самому скоро знадобиться, хе-хе. Вікно відчинене, час смерті зрушиться на годину, не менше, а все інше підправимо.

«Час смерті? Чиєї?!» – страх скував м’язи, позбавив сил і голосу. Хотілося кричати до знемоги, але з горла виривалося лише хрипке сипіння, схоже на сонне сопіння.

Кроки. Легкі, ніби невагомі. Пружні підошви і м’яка тканина одягу. Хтось підготувався ґрунтовно.

«Вони не перешіптуються. Не бояться розбудити?» – Айріс до крові прикусила губу, вп’ялася нігтями в долоні. Біль подіяв: тілом пройшла легка судома, і м’язи повернули чутливість.

– Акуратніше там, – пролунало зовсім близько. – Не шаруди, може прокинутися. Не страшно, якщо щось пискне, ніхто ж не почує, а от як заллєш підлогу кров’ю, то легенда коту під хвіст. Та вертихвістка слабша за цю. Уві сні заколоти змогла б, а в бійці… Бачив я баб’ячі бої. Вищать як кішки в тічці, дряпаються, патли рвуть… Не варіант.

– Все одно рот затисни. Про всяк випадок… Погано, не можна просто замочити. Точно в речах приїжджої ножа не було? Ух, гидота… Впевнений, що на шпильці є її пальчики?

Слабке скрипіння і шарудіння. Висока тінь, довгі кістляві пальці в місячному світлі, несвіже дихання…

– Не втикай зверху вниз, туполобий вишкварку! Хочеш спійматися на дрібниці? Вона померла лежачи, вістря має йти прямо.

– Менше читай бульварні романи, насправді ніхто на таке не звертає уваги. А якщо так боїшся облажатися, тягни її на ліжко. Готовий?

Айріс вчепилася зубами в худе зап’ястя, що майнуло перед обличчям, і подумки подякувала князю за гостинність. Широке ліжко з двома перинами завадило другому нападнику швидко наблизитися. Він ударив навмання, незважаючи на завзяті протести укушеного партнера. Поклався на удачу – і схибив, бо ціль не сиділа на місці.

Шпилька вп’ялася в ліве плече, гострий біль пронизав усю руку і бік. Айріс стиснула зуби, діставши агресора до кістки. Він завив, відсахнувся… Кров бризнула віялом – на скло, підвіконня, ковдру.

– Сука! – Невідомий вмить забув про «легенду» і замахнувся кулаком.

Він цілився в голову, його напарник, що вже заліз на ліжко, теж, але Айріс схопилася з твердим наміром дорого продати своє життя, і подвійний удар у сонячне сплетіння викинув її із вікна.

Вона не усвідомлювала падіння – щосили намагалася запам’ятати приголомшені обличчя, що витріщалися зверху. Одне – досить молоде, з вибитими передніми зубами, довгим тонким носом і скошеним підборіддям. Інше – літнє, побите віспою, з козлиною борідкою, хворобливими мішками під очима та великими залисинами.

«Хто вас послав? Хто?!» – але пружні гілки молодого клена вдарили в спину, відштовхнули геть – на бузок та малинник. Ковдра, що злетіла з підвіконня разом із Айріс, накрила зламані гілки, завадила їм роздерти тіло, хоча від забиття, судячи з відчуттів, анітрохи не захистила.

«Я жива?» – Айріс не вірила в це, проте плече горіло вогнем, доводячи: нічого ще не закінчилося.

Скоріше, до вестибюлю! Там охорона, а у флігелі телефон, щоби викликати поліцію!

«Охорона? І як повз них пройшли двоє бандитів?!» – нагадав про себе здоровий глузд.

І все ж Айріс зробила крок у тому напрямку. Нога ослабла, коліно боляче вдарилося об камінь, у хребет немов встромилися розпечені голки… Байдуже! Завтра буде час скаржитися вдосталь, а зараз треба просто вижити!

Вдих – крок. Другий, третій… І попереду – освітлене вікно, за яким – два нерухомі тіла в мундирах і покоївка Ем Мі. Всі троє сиділи в кріслах навколо столу, впустивши голови на скатертину. Поруч виднілися карти, на підлозі валялися обгортки цукерок. Ні крові, ні випивки не було, проте вбивці вже спустилися і пройшли повз без жодних побоювань.

«Що з ним? Снодійне? Отрута?!» – Айріс скорчилася за діжкою з квітами біля самого ґанку і прикусила кісточку пальця, стримуючи стогін.

– Гей, вишкварку! Не клюй носом! – гаркнув той, що з борідкою. – Амулет надійний, як заплющиш очі – вирубишся вмить.

– Я не ідіот! За собою стеж!

Невідомі, нітрохи не ховаючись, попрямували в сад – туди, де мала лежати жертва.

– Ну-є… І як тепер все владнати? – буркнув молодший.

– Та ніяк, дурна твоя голова. Доб’ємо цю, прикопаємо іншу і звалимо до Валесії. Ворушись! Плюс у тому, що можна обібрати це місце до нитки, у баб’ячі розбірки ніхто вже не повірить.

– Замовник буде незадоволений. Він хотів, щоб одна здохла, а друга сіла.

– Зате я задоволений! – Бородатий спіткнувся і вилаявся. – Камінці фіфи бачив? Кому потрібен княжий сейф, коли ця курка кинула без нагляду цілий статок?

– Амулет розрядиться до світанку.

– Правильно, йолопе! Ворушись! А ще краще – греби назад, за прикрасами, тут я сам розберуся.

– Довіряєш, хе-хе?

– Кишка у тебе тонка для обману. Йди!

Айріс завмерла. З ґанку її укриття не проглядалось, але той, хто пройде доріжкою до замку, напевно помітить білу пляму нічної сорочки.

Погляд заметався навколо, шукаючи шляхи порятунку.

Сховатися ще глибше і сподіватися, що Великий відведе вбивці очі? Ні, ліміт везіння на сьогодні повністю вичерпано, не варто вимагати неможливого від пані Удачі.

Зайти у вестибюль і взяти зброю охоронця? Знати б іще, чи заряджена вона і як нею користуватися…

Бігти до флігеля, де напевно спить хлопчина-телеграфіст, вікна заґратовано і можна надійно забарикадуватися зсередини? В інший час це був би оптимальний варіант, але Айріс розуміла: у нинішньому стані вона ледве ходить, і переслідувач наздожене її за десяток кроків від ґанку.

А якщо… Ні, не спрацює! Невелика садова лопата, залишена садівником поміж діжок, надто легка, такою розлютиш, а не оглушиш.

Віддалік валявся ломик, проте вбивця вже повертався і звук кроків наближався надто швидко. Айріс підвелася, притулилася спиною до стіни для більшої стійкості. Міцно стиснула короткий держак, приготувалася бити щосили.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.