3.2

Їсти А Лі хотів завжди: організм, якому доводилося міцнішати на огірках і кабачках, сприймав будь-яку їстівну речовину як делікатес. Але образливі (нехай і справедливі) слова селянина геть-чисто відбили апетит. Щоправда, лише до того моменту, коли Спритник розгорнув промаслений папір і аромат запеченої курятини вирвався на волю.

– Навчи мене, дядьку. – Слина наповнила рот, і А Лі відкинув сумніви. – Можна, я спробую? Що треба робити?

Напарник усміхнувся, почухав заросле щетиною підборіддя.

– Сам як думаєш? – пробасив добродушно. – Вимагати треба. Дивитися в очі, ігнорувати благання і не показувати, що тебе нудить від самого себе. Ось зараз спробуєш. Рівнинні ввічливі, це гірські можуть собак спустити й одяг порізати. Готовий? Та не дивись ти так на цю курку. Їж.

Навряд чи Спритник мав на увазі: «Зжери все разом із кістками», але А Лі забув про манери після першого ж відкушеного шматочка. Дядькова їжа зникла миттєво – на жаль, без участі дядька.

– Правду Шесса каже, прогодувати тебе складно, дурне дитя… Гей! Стій! Не здумай зупиняти цих! Поклади револьвер!

«Я мушу довести, що гідний свого імені. Рід Шин завжди був поза законом. Нема чого шукати легкі шляхи на кшталт каменоломень чи лісопилень. Я стану наступником дядька. Бабуся мною пишатиметься!» – А Лі й не думав слухатись.

Він відчував, що готовий впоратися навіть із горянами та їхніми вовкодавами. Чоловікам із роду Шин під силу будь-яке завдання, а обібрати розкішну самотню карету на безлюдному тракті простіше простого! У кінематографі, що досяг Пагорбів цієї весни і вже не сприймався як чаклунство, таке траплялось регулярно. Головне – натиск, впевненість і нахабна усмішка. Товстосуми тремтять за своє життя і готові віддати все: гроші, коштовності, дружин… Уточнення: про жінок краще не заїкатися. Раптом який ідіот сприйме це всерйоз і позбудеться благовірної? Що тоді? Багаті працювати не вміють, за зайвий рот у родині бабця шкуру спустить.

– Повернися, телепню! – репетував Спритник, якому кульгава нога не дозволяла встигати за А Лі. – Глянь на номери!

– Що з ними не так?

– Те, що вони є! Це валесійська карета! З гербом!

– І що?

– Придворна, довбню! Її не треба чіпати!

Якщо Валесію в Пагорбах не шанували, то Фабіана та його двір відверто ненавиділи. Пихаті індики, що уявляли себе пупом землі, постійно щось вимагали від князівства. То податки збільшили, то полк скасувати захотіли, то кордони надумали відкрити для своєї армії, то пристойний шматок лісу відхопили, посилаючись на стародавні документи… І пам’ять власних предків не шанують – нещодавно пустили вчених у віками закриту від сторонніх королівську усипальницю! Сором і ганьба. А тепер ці безмозкі чваньки роз’їжджають чужим краєм як у себе вдома… Та сам Великий погодився б: їх грабувати можна і треба.

– Малий! Ти все неправильно зрозумів! Я ж просто жартував!

Але А Лі вже стояв посеред дороги і цілився у довгоногих білих коней, знаючи: по-перше, револьвер несправний; по-друге, не заряджений; по-третє, тільки-но розпався на дві частини і тримається в руці дивом; по-четверте, стріляти А Лі все одно не став би; і, по-п’яте, карета зупинятись явно не збиралася.

Спритник спіткнувся і впав на коліно на шляху коней.

– Шесса мене з того світу дістане, – пробурмотів, відштовхуючи племінника, що кинувся йому допомагати. – Забирайся звідси! Швидко! О Великий, цьому довбню на роду написано померти дурною смертю!

– А от і ні! Ось побачиш, розбій у мене в крові.

– О-о-о! Ти що, досі не зрозумів, чим я, щоб тебе крячі затоптали, займаюся?!

Вусатий кучер у темно-зеленій лівреї натягнув віжки, і карета зупинилась.

– У мене інші методи, дядьку. – А Лі мріяв відступити, але образи безстрашних предків маячили над душею, вимагаючи подвигів на безчесній ниві. – Я зроблю це. Ось просто візьму і зроблю!

– І що ви маєте намір зробити, юначе? – мовив строгий жіночий голос.

А Лі підскочив і гепнувся на запилену дорогу. З бідолашного револьвера випала якась деталь і поскакала у високі чагарники за узбіччям, але хіба така дрібниця мала значення, коли навпроти стояла Мрія з великої літери?

Ця дівчина, що дивилася відкрито і ніжно, наче сяяла зсередини. Її синяво-чорне волосся, заплетене в товсті коси, лежало на голові як корона. Трохи розкосі очі вивчали світ із цікавістю та добротою, чуттєві губи привітно усміхалися, щоки ледь червоніли, натякаючи на збентеження.

Коротка кофтинка без рукавів відкривала довгу шию, засмаглі плечі, тонкі руки та смужку шкіри на талії. Шальвари з немов невагомої тканини не приховували вигинів стрункого тіла.

– Гей, юначе! Ви щось робити збиралися, хіба ні? – пролунало вже трохи роздратовано. – Робіть швидше, спека піднімається.

А Лі проковтнув слину і підхопився, повертаючи собі грізний і впевнений вигляд.

– Гаманець чи честь?! – сказав хрипко, краєм свідомості розуміючи, що з цією фразою щось не так. У п’єсах вона, здається, звучала інакше… Але темні очі незнайомки гіпнотизували, заважали зосередитись, позбавляли розуму та навівали фантазії, від яких у грудях спалахувала пожежа.

– Ви не схожі на того, хто має гаманець, – задумливо промовила красуня, підходячи ближче. – Хм… – Вузька долоня пройшлася по грудях і плечах А Лі, скуйовдила його волосся, торкнулася підборіддя. – Миле личко, стерпна фігура, цілі зуби… Гроші терміново потрібні, так?

– Навіщо б іще я вас грабував? Гаманець або… Це…

Кучер зареготав, і А Лі знітився остаточно.

– Ах, то ви мене грабуєте… – протягла незнайомка, розглядаючи його без краплі незручності – от як бичка на ринку. – Впевнені?

– У мене зброя!

Даремно він змахнув револьвером. «Зброя» роздвоїлась і впала в пилюку. Візник поперхнувся сміхом і розкашлявся.

– Ну і що? – Як завжди, починання обіцяло закінчитися катастрофою, і це надало сил. – Я чоловік! Я можу…

– Дуже пізнавальна інформація, – грубувато перервала красуня і втратила трохи внутрішнього сяйва. – Гаразд, забудьте. Актор із вас ніякий, вибачте за різкість.

З карети виглянула пухка пані у строгому закритому вбранні та дивному капелюшку зі штучними фруктами.

– Де чоловік, Мелісо? – запитала манірно.

– Чий чоловік? – З-за її плеча висунулася заспана дівчина, обличчя якої ховалось за скуйовдженим кучерявим волоссям кольору червоної міді. – Мій? – Вона позіхнула, не прикриваючи рота. – Скажи, нехай не тремтить, вбивати його я не збираюся. Спа-ати хочу… Тітонько Руденс, зачиніть двері, там со-сонце…

– Це пограбування! – прокричав А Лі, почуваючись невидимкою.

– Ох, пограбування… – Дама в капелюшку закотила очі й зачинила двері.

– Що?! Я проспала грабіжників? – скрикнула дівчина з карети. – Прокляття! Мені, як завжди, щастить!

Незнайомка (її нібито звали Мелісою) скривилася.

– Не кричіть, юначе, я не глуха. Ми зрозуміли, що на нас напали кровожерливі розбійники, і дуже злякались, але повертати назад не збираємося. Так і передайте князю.

– Я… Як…

– Якому князю? – люб’язно підказала вона. – Тому самому, що прислав вас сюди. Ви ж не стверджуватимете, що влаштували цей цирк за власним бажанням?

А Лі зрозумів три речі. Перша: грабіжник із нього ще гірший, ніж муляр або лісоруб. Друга: є шанс виплутатися із ситуації, зберігши хоч крихту гідності. Третя: йому до смерті цікаво, що це за столичні гості, яких нібито намагається відлякати Джі Лін Рі.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.