3.3

– Князь нас не посилав. Слово честі, пані… Е…

– Лисиця. Отже, не князь? А хто?

Мученицька фізіономія вдавалася А Лі чудово. Досить було згадати варену капусту на сніданок, обід та вечерю, і на обличчі з’являвся вираз «помру, якщо відкрию рота».

Меліса зрозуміла це так, як і замислювалося.

– Хтось із його доброзичливців? – припустила, не вимагаючи імен. – Це добре… Тішить, що князь не ідіот. Передайте наймачеві, що наступного разу все закінчиться погано. І, благаю, підтягніть акторську майстерність. Учні молодших класів грають переконливіше. Запитання? Сміливіше, у понеділок я не кусаюся.

– Сьогодні вівторок. – А Лі невідривно дивився на неї, не вірячи, що такі дівчата взагалі існують.

– Саме так. – Меліса примружилася, розглядаючи пил, що піднявся вдалині.

– Ви – з народу лінг?

– Наполовину. – Вона наче не образилась. – А ви?..

– Мій прадідусь був лінгом, тому я… Ну… – А Лі залився фарбою, зрозумівши, що ледь не ляпнув жахливу дурість.

Науково доведено: жодного любовного тяжіння між представниками народу лінг не існує. Це міф, що ґрунтується на якійсь «дружній хімії», яка зникає за кілька годин. Її призначення – уберегти запальних лінг від сутички під час першої зустрічі.

– Ви вперше відчули споріднену кров, – констатувала Лисиця. – Не хвилюйтеся, надвечір ваш світ повернеться до норми.

– А Лі Шин. Мене звуть А Лі Шин. – Чомусь тої миті це здавалося важливим.

– Не трапляйтеся більше на моєму шляху, А Лі. – Співрозмовниця, схоже, не помітила особливості моменту. – Чисто заради цікавості: ті люди, що стрімголов мчать сюди, мають до вас стосунок?

Забутий усіма Спритник, що так і сидів перед кінськими мордами, тихо ойкнув.

– Це княжий полк, – сказав рівно. – На світанку вони тут уже проїжджали. Чи не вас шукали, пані?..

– Лисиця! І, гадаю, ви маєте рацію. Дуже завбачливо. Вас точно найняв не Джі Лін Рі? Ви нападаєте, вони рятують… Або знаходять трупи.

– Побійтеся бога! – не витримав Спритник. – Гадаєте, цей дурник, – кивнув на А Лі, – здатний на злочин?

Меліса знизала плечима, ніби визнаючи за хлопцем право бути хоч серійним убивцею, і уважніше придивилася до співрозмовника.

– Гадаю, у вас вивихнута гомілка.

– Судячи з відчуттів, зламана.

Група вершників досягла карети тої миті, коли Лисиця правдами і неправдами витягла на тракт пані Руденс і охарактеризувала її як непогану цілительку зі слабкими нервами.

– Я не чіпатиму незнайомого чоловіка! – вискнула тітонька.

– Вас як звати? – Меліса виразно скрипнула зубами. – Спритник Шин? Спритник Шин – Ереса Руденс, Ереса – Спритник. Познайомились? Тож займіться справою!

Поки тітонька не наважувалась наблизитися ні до А Лі, ні до його напарника, вершники оточили карету. Дженджик у мундирі полковника спішився і, сяючи усмішкою, повідомив, що розбійників затримано, хвилюватися нема про що, відтепер шановна пані наречена князя під надійним захистом.

– Та невже? – скривила губи Меліса. – Ви справді думаєте, що хтось повірить, ніби каліка і обірванець промишляють грабежами?

Її запевнили: розбійники були справжнісінькі – якісь гастролери заглянули в князівство, та й знайшли тут небо в клітинку. А панів, що трапилися приїжджим, ніхто ні в чому не звинувачує. Багато хто з полку їх давно знає.

Чоловік у солом’яному капелюсі – Ан Ді Шин, також відомий як Спритник Шин, – найкращий збирач податків у Пригір’ї. А хлопець – внук відьми Шесси, яка кілька років тому врятувала шлюб самого полковника від краху. Милий юнак, у якого все валиться з рук, уже став притчею во язицех.

А Лі на «милого юнака» не образився, бо стояв стовпом, витріщався на карету і чув оточуючих дуже нечітко.

Наречена! З Валесії! Руда, як шеські відьми, лінива, з поганими манерами… Навіщо вона Джі Лін Рі? Адже всі знають: за ним сохне Майва Аноза – розумна, гарна, добра, інтелігентна, чарівна, працьовита. Вона зробила для Пагорбів стільки, що можна їй пам’ятник поставити! І що з того, що вдова? Тут, на кордоні, де земля просякнута кров’ю давніх війн, це не вважалося пороком.

В умах жителів Пригір’я Майва була долею князя. Це сприймалось як факт. На відміну від дурних дівчат, що, бувало, бігали за ним як навіжені, вона гідна титулу княгині. А тут на тобі – невідома наречена.

Божевілля якесь!

Потім свідомість А Лі опрацювала ще одну новину, і любовні справи людей, яких він бачив лише здалеку, втратили значення.

Спритник – збирач податків? Дядько, чиї успіхи на «тіньовому» шляху бабка вихваляє більше, ніж подвиги Великого, працює на державу?! Та не просто працює в нудній конторі, а займається тим, за що не так давно простий люд міг і в болоті втопити? Яка ганьба…

«Це не гірше, ніж розбій, і набагато прибутковіше», – зауважив здоровий глузд, але душу рвала образа за предків і прислухатися до голосу розуму не хотілося.

– Дядьку… То ти це… Знущався?!

– Жартував. – Спритник насторожено стежив за пухкою жінкою, дивний капелюшок якої міг ненароком позбавити його другого ока. – Замість того, щоб копилити губи, збігай до рівнинних. – Він показав на упряжку з осликом, що виднілася вдалині. – Не бійся, вони ввічливі.

– Дядьку! – Але як пояснити, що краще дістати батогом, ніж почути поряд із дівчиною-Мрією (нехай і тимчасовою, всього на кілька годин) принизливе: «Не бійся»?

– Не дядькай, а займися справою! – Пані Руденс якраз вправляла вивих, тому Спритник помітно нервував. – Не можна, щоби рівнинні з горянами зійшлися, біда буде. Гайда!

Стало прикро по-справжньому. Так, напарник, який уже не напарник, а, схоже, начальник та наставник, має повне моральне право командувати. Навіть грубіянити може – своя кров, як-не-як. Але що заважає у присутності сторонніх спілкуватися по-людськи?

Он і жінка, що нахилилася за якоюсь маззю, несхвально хитнула пишними формами і стукнула склянками, змусивши Спритника почервоніти і відвести очі. Так йому і треба! Нема чого на племінника кричати перед пристойними людьми. А ця Руденс пристойна, як-то кажуть, до непристойності. Обличчя випещене і ніби позбавлене віку, руки доглянуті, зачіска як з перукарні – ні волосинка не вибивається. Сивини немає, зморшок зовсім мало – як у дам із рекламних плакатів, що висять біля аптеки і обіцяють вічну молодість.

«Я не можу облажатися. Нізащо. Тільки не зараз», – наказував собі А Лі, прямуючи до ослика.

Забрати гроші простіше простого. Дві тітки, що їх привезли, товсті й усміхнені. Такі вилами нишком не штрикнуть, отруйну гадюку в обличчя не кинуть. І, погляньмо правді в обличчя, не наздоженуть раптом що.

– Ой, який молоденький! – Передчуття не обдурило – вони не ховали камінь за пазухою. – І худенький, ой-йой-йой! З’їж пиріжок, солоденький, і розкажи, що там за безсоромна фіфа лащиться до нашого Спритника?

– Не фіфа, а цілителька столична. Тітонька княжої нареченої, між іншим. Дядько… Спритник ногу вивихнув, то вона відразу допомогу запропонувала, – трохи покривив душею А Лі, якому Ереса Руденс нагадувала добродушну викладачку малювання з Лісового училища, а тому хотілося показати її у виграшному світлі. – Вибачте, а можна ще пиріжок?

Наступні пів години начисто вилетіли з пам’яті, бо у селянок знайшлися не тільки пиріжки, а й сир, молоко, м’ятні та медові пряники, качка з яблуками, ще теплі вареники, м’ясний пиріг, сирна запіканка, крижаний квас, дуже міцне вино та інші смаколики, перед якими було неможливо встояти.

– Їж, солоденький, їж, – припрошували жінки. – І розказуй, що там за наречена?

– А я… Ну… Це ж не хабар? – Крихітний черв’ячок сумніву натякав, що люди не носять із собою купу їжі просто так і не пропонують її першому-ліпшому незнайомцю. – Я нікого не об’їдаю?

Селянки переморгнулись і залилися сміхом.

– Тільки дядечка свого, та його, мабуть, столична фіфа сьогодні нагодує. Ти, хлопче, гроші візьми, щоб дядько не лаявся, і повідай-но, що у світі коїться. Князь наш одружитися надумав? Зважився-таки? І що пані Майва? Рідню з Валесії покликала на свято?

Якби А Лі хоч трохи уявляв, наскільки швидкий і впливовий пліткарський «телефон», він би подумки попрощався з апетитними наїдками і скоріше накивав би п’ятами. Але в жінок були такі добрі очі… І запіканка ніби благала відкусити шматочок!

А Лі виклав усе, що встиг почути. Заробив зв’язку пряників і потиличника від Спритника, який помалу пришкутильгав на перехрестя.

Розкішна карета з небаченими в Пагорбах «номерами» вже поїхала. Селянки теж попрощалися, посилаючись на роботу. А яка робота, якщо вони вирядилися ніби до храму? Та А Лі ніколи не аналізував чужі відмовки. Навіщо? В кожного бувають миті, коли хочеться відкараскатися від якогось співрозмовника.

– Що це, дядьку? – Він помітив у руках Спритника невелику гарну річ. – Тітонька Руденс подарувала?

– Яка вона тобі тітонька, хлопче? Пані Ереса Руденс, і ніяк інакше, зрозумів? А це її перстень. Печатка. Роза з колючками, бачиш? Розкішна жінка… І ні, мені вона нічого не дарувала. Молодість ненароком згадалась, от я й… Лихий поплутав. Зараз горян дочекаємось, податки заберемо і збігаєш у замок. Кинеш перстень десь на видному місці, щоб пані думала, ніби сама загубила. Не дай Великий, мене запідозрить. Така жінка, ах…

На заході заклубився пил, і А Лі не наважився нічого уточнювати. Випростався, задер підборіддя… Він збирався перервати свою низку невдач, адже сама доля штовхала його на зустріч із Мрією.

Не можна осоромитись перед горянами. Якщо все мине як треба, це знак, що удача нарешті усміхнулася. Має ж вона колись поглянути і на А Лі Шина?

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.