7.2

Бабця ахнула, впустила порожній акваріум, і він розколовся на дві нерівні частини.

– Тобто ти вже й додому готовий її привести? Ох, дурбецало мале… Даремно тебе в дитинстві дичиною чаклунською годували. Батьки твої, нехай буде щасливий їхній шлях в обитель Великого, на кряч і гризней полювали, щоб чари скуштувати і магію прибуткову притягнути, а ти он сам притягнувся до прокляття окаянного як кряча погана.

– Ще з шушкою сліпою мене порівняйте! – розлютився А Лі і вискочив за поріг. – Дах потік уже й у вас, і в дядька! Та мені начхати, що там з проклятою нареченою! Вона – не моя турбота! Князя тільки шкода… Він начебто непогана людина, а пропаде марно.

– Бач, як заговорив, йолоп отакий?! У розумних книгах так і пишуть: заперечення – перша ознака хвороби, – полинули слідом сповнені занепокоєння слова бабусі. – А, може, вона тобі хоч трохи подобається? Зізнання – важливий крок на шляху до лікування.

А Лі справді хотів зізнатися у кількох речах.

Перша: він охоче спалив би всі столичні писульки з багатообіцяючими назвами на кшталт «Міцна сім’я за тиждень», «Як знайти чоловіка серед чужих чоловіків», «Десять доньок – не вирок» чи «Кохання до труни. П’ять кроків до порозуміння та Кримінальний кодекс у подарунок».

Друга: взагалі-то Айріс Міллс досить мила, але це не робить її гідною нареченою для Джі Лін Рі, тому що у князя є Майва, про що відомо половині світу.

І третя: кров лінг невимовно сильніша за здоровий глузд, що вже й казати про якусь напівміфічну магію, засновану на з’їдених десять років тому крячах?! Меліса Стау не йшла з голови ні на хвилину, її іронічна посмішка переслідувала і вдень, і вночі, плавні рухи кликали до мрії, темні очі обіцяли щось недосяжне, наповнене високим сенсом, за межею звичайних почуттів.

«А на задньому плані постійно маячить руда злюка», – резонно зауважив внутрішній голос.

І що? Он Спритник після смерті дружини скаржився, що в кожен спогад про неї пролазить теща, порятунку від неї немає. Це нічого не означає!

– Внучку! – Бабця відчинила вікно і подивилася так жалібно, що совість завадила потопати в туман. – Я тут штуковину одну дістала… Твій прадід, той що лінг, від шесс отримав, щоб кряч заздалегідь чути. Називається «індикатор». Блимає, коли чаклунська живність близько.

– Ну і?.. – А Лі поки сердився і не збирався пробачати образу так просто.

– Біля тебе не блимає… – На підвіконня ліг масивний чорний браслет, схожий на величезний наручний годинник. – Перевір гризню, га? Щоб точно знати, чи є на тобі щось, а чи ні. Я ж спати не зможу, як подумаю про те прокляття. А попереджений – озброєний, старі люди кажуть.

«Старші за вас, бабусю?» – та сенс гаяти час?

Сонце наполовину висунулося з-за верхівок дерев на горизонті, але легкі хмари та густий туман заважали його променям вільно подорожувати землею. Скрізь лежала роса, і жабки-красульки почувалися в мокрій траві пречудово. Світ давно прокинувся… Особливо крячі, що жили поблизу і чий крик міг розбудити й небіжчика.

Гризня теж не спала. Хрумкала недогризену звечора товсту яблуневу гілку, якою бабця сподівалася відволікти її від псування клітки, крутила довгими вухами, кумедно ворушила носом і з підозрою косилася на незнайомий предмет, він же – незрозумілий індикатор.

– Це не працює, бабусю. – А Лі не хотів засмучувати бабцю, але до клітки залишалося кроків п’ять, а шеська штука не подавала ознак життя.

– Підійди ближче!

– Навряд чи прадіду дали артефакт, який попереджає про кряч у момент їхнього нападу.

– Може, й не дали… Може, сам узяв… Може, воно й не для кряч… Але магію точно бачить!

– Він вкрав щось у шесс? Ого! Ой-е!

Гризня стукнула задніми лапами об міцну підлогу клітки і сховалася в тінь, коли в потовщеній частині браслета спалахнув червоний вогник і почав нерівно мигтіти.

– Воно вловило гризню! – захопився А Лі, відступаючи на крок. Червона крапка відразу ж згасла. – Бачили, бабусю? Треба впритул підійти! Задоволені? Нема в мені магії! Ніяке прокляття нікуди мене не тягне!

– Якщо не прокляття, то дурна голова, – відрізала бабця. – А це ще гірше, бо не лікується. Одне добре: одружуватися тобі рано, та й прокляття закоханому телепню не страшне. А князя шкода, ех… І того чоловіка, якого рік тому в газетах друкували. Як там його?

– Якийсь А. Майлір.

– Ось-ось, Майлір… Арман Майлір! Він же з Пагорбів родом. Правнучок шеської жінки, у якої я колись працювала. Розумний ріс хлопчик… У самого Кан Ді Міна робив, а той абикого біля себе не тримає. Майлір напівкровка, звісно, чистокровних шесс і тоді вже майже не було. Мріяв чаклунство відродити, землі шесс повернути… Ех, бідолаха… Вихваляв магію, та на прокляття напоровся… І навіщо йому була та дівчина? Бідна, неповнолітня, не знатна… Майлір – шанований рід, він міг до будь-якої посвататись і жити до старості у мирі та щасті.

– Покохав, мабуть. – А Лі спостерігав за гризнею, що перевіряла, чи добре вкрите її потомство, і міцно стискав браслет-індикатор.

– Любив би – не скам’янів би, – нагадала бабця, що вважала своє тлумачення прокляття єдиним правильним. – Гей! Куди зібрався? Штуковину шеську вдома залиш, згодиться ще! Дітям своїм що передаси на згадку про доблесних предків?

– Дещо перевірю і повернуся! – Несподівана ідея вимагала негайного втілення. – Туди й назад!

– А жаб хто доставлятиме? Самі дострибають?

– Туди й назад! – повторив А Лі, вискакуючи на вбиту дорогу, що вела повз садибу відьми Шесси до розплідника кряч і далі до міста.

Віз, запряжений рябою волохатою конячкою, виринув з-за рогу і ледь не став причиною аварії.

– Дядьку! Бабця якраз на тебе чекає! Замовлення розвезеш?

Спритник несхвально похитав головою і звернув до хатини, зовнішній вигляд якої ідеально узгоджувався з традиційним житлом чаклунів із книг та кіно.

– Куди летиш, розбійнику? – кинув через плече. – Де подвиги роздають?

– Куди треба, туди й лечу. Передати привіт твоїй дамі серця?

Поки Спритник прокашлювався, явно не знаходячи, що сказати, А Лі перевірив шеський апарат на сонній крячі, що вишукувала дощових черв’яків за сіткою-огорожею.

– Діє, – пробурмотів зраділо. – Чудово!

Тепер можна заглянути і до замку. Відвідати наречену та сад. Щось там нечисто… Припустимо, Айріс Міллс і справді проклята. Можливо, серед її предків були шесс, і крихти магії течуть у її жилах – як і в жилах десятків тисяч людей, включно з чвертю мешканців Пагорбів. Але цього до смішно мало, щоб кряча відчула поклик через усе місто.

Ввечері А Лі чув, як такий варіант обговорювали наглядачі розплідника, і тихо посміювався. Нехай із крячами він справи не мав, зате досконало знав теорію, спасибі бабці та предкам-браконьєрам. І гризней виростив чимало, а вони теж чаклунські від коротких пухнастих хвостиків до кінчиків довгих вух.

Шеських тварин притягує магія, жодних сумнівів, але як можна порівнювати сповнені давньою силою гори на заході і прокляту дівчину на сході? От якби Айріс ходила біля воріт розплідника, її стовідсотково помітили б, а в замку… Ні, нізащо!

Айріс і гори – як свіжий буханець хліба та ціла пекарня. Постав хліб поруч із голодним – він вибере його. Сховай подалі – він вловить лиш аромат пекарні.

У замок крячу заманило щось інше… Щось дуже потужне! Востаннє кряча тікала минулого тижня – як завжди, прямісінько на захід. Отже, невідомий артефакт з’явився нещодавно. Прибув разом із гостями зі столиці? Чи хтось із місцевих каламутить воду?

«Я можу знайти цю штуку, але як я дізнаюся, чия вона і для чого призначена?» – А Лі застрибнув у маршрутний екіпаж, почуваючись чи то героєм, чи то дурнем.

Коли попереду замаячив замок, сумніви відступили разом із грошима за проїзд. Із джерелом магії треба розібратися, перш ніж на місто нахлине не самотній самець, а стадо несучок. Заради цього можна знову (як завжди) побути посміховиськом. Воно того варте.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.