14.2

Князь зітхнув. Лисиця дивилася вимогливо і без натяку на поблажливість, шесс, наминаючи цукерку, сопів несхвально – точнісінько як Шонник на сходах. Навіть переляканий лось, що якраз пробігав повз, здавалося, кинув докірливий погляд. Було незатишно та тривожно. Ліс шумів і хвилювався, шукав порушників спокою, надсилав сигнали небезпеки всім своїм мешканцям.

– Вбивство. – Джі Лін зважився на відвертість. – На ранковому засіданні міської ради пролунали фрази, які я сприйняв за жарт, але потім обдумав і зрозумів: більше ніхто не сміявся. Я маю підстави вважати, що пана Анозу вбили через його дослідження, причому про це знають усі, крім мене.

– Є таке, – погодилася Меліса. – Татко Зік теж попереджав, щоб я не лізла в історію шесс, бо закінчу як Аноза. І що з того? Чутки завжди ходять. Де докази?

Під ногою голосно тріснула гілка, у листі щось зашаруділо і кинулося геть. Князь скривився, відвів рукою павутину, в яку ледь не вліз, і зупинився за крок від глибокої вимивини.

– Сказали А, кажіть і Б, – наполягала Лисиця.

Шесс мовчки звернув ліворуч, обминаючи перешкоду, і Джі Лін пішов за ним. Майнула думка про те, що рудий теж може все зрозуміти, але на той момент це не здавалося важливим.

– В останній експедиції все ж таки був провідник, – промовив князь, переступивши вивернуте дерево і ледве не послизнувшись на глині, викинутій його корінням. – Це приховали. До ущелини під’їхали п’ятеро: Аноза, Майлір, двоє найманців та старий шесс. Аноза загинув, Майлір скам’янів, найманці зникли… Тільки старий знає, що тоді сталося!

– А я знаю, що до головного ви поки не дісталися. Питання залишається відкритим, князю. Чому ви зайнялися самодіяльністю, а не підняли поліцію?

– Та тому, що ця безглузда змова, про яку патякають у кожному кутку, існує, – не витримав Джі Лін. – Тільки її мета – не Фабіан. Мій батько в останні роки життя надто покладався на радників і багато на що заплющував очі. Коли я прийшов до влади, то закрутив гайки як слід. Контрабандисти, браконьєри, наркоторговці принишкли, скоротили масштаби діяльності. Я думав, що всі цьому раді. – Покритий короткою твердою травою пагорб ковзав під ногами. – Трясця!

Меліса подала чаклунові руку, допомогла спуститися на густий вологий мох, що заполонив низину.

– Не всі? – уточнила невесело.

Князь сяк-так з’їхав униз, роздавивши кілька молодих мухоморів.

– Половина членів міського правління точно ні, – відповів і вразився тому, що це відкриття, яке ще вранці спричиняло напади сказу і спонукало до дурості, вже сприймалося спокійно. – Я не знаю, хто з них зрадник, а хто бурчить за звичкою, але начальник поліції та полковник Роу не на моєму боці, це факт. Аноза ліз усюди. Він щось про когось розкопав, і його позбулися. Я хочу знайти й урятувати єдиного свідка.

Шесс стрепенувся, щось забурмотів, зірвав з розлогого куща гроно незрілих ягід і помахав ним перед обличчям Джі Ліна.

– Свідка, який укаже на мертвого вбивцю? – Лисиця дивилася на небо, що вже світліло на сході. – Армана Майліра, звісно? Того, хто після смерті Анози став доволі заможним навіть для Валесії? Ну і?.. Гей, ти! – Вона вирвала з рук рудого обірванця ягоди, відкинула геть. – Усі знають, шишівник отруйний! Сік капне – виразка буде. Обережніше! – Повернулася до князя. – А ви не на своїх зборах, Джі Ліне! Будьте людиною, не ходіть навкруги, кажіть прямо.

– Річ не про докази, – слова давалися важко, тому що заперечували ті принципи, без яких князь не бачив сенсу існування. – Я живу в реальному світі, Мелісо, і розумію, наскільки часом безсиле правосуддя. Мені треба знати, хто грає нечесно. Майлір – протеже Кан Ді Міна, якому я довіряв не те щоб беззастережно… Але довіряв. Якщо він справді замовив убивство, справи мої дуже кепські.

– Зневажена довіра – не кінець світу, – зневажливо пирхнула Лисиця. – Радників у вас одинадцять. Зраду двох чи трьох можна пережити.

Джі Лін спіткнувся об прикритий мохом камінь і не втримався від стогону, що не мав стосунку до забитого пальця.

– У тому й проблема, що не трьох! – Як же хотілося помилитись! – За Кан Ді Міном підуть усі, бо він – головна фінансова сила Пагорбів. Ця людина ніде не забруднилася, її репутація кришталево чиста. Він живе заради князівства! Якщо він скаже: «Нумо приберемо Фабіана, він – зло», його підтримають. Якщо заявить: «Чесний хлопчик Джі Лін Рі гідний престолу», йому поаплодують. Якщо засмутиться: «Ах, поганий король розкрив наш план і вгробив бідолаху князя», всі розплачуться, пригрозять кулаками Фабіану і притихнуть, бо Кан Ді Міну не вигідно сваритися з Валесією.

Шесс знову забурмотів незрозуміло що. Розібрав деякі слова і злякався, сприйнявши їх на свій рахунок?

– А нічого, що з вашою смертю Пагорби майже гарантовано втратять автономію, князю? – резонно зауважила Меліса.

– Натомість отримають намісника, який вважатиме це призначення знущанням і залишить справи раді. Спочатку я думав, що комедія із змовою – ідея самого Фабіана, але тепер бачу: за моєю спиною коїться казна-що, і король до цього навряд чи причетний.

– А якщо виявиться, що Аноза загинув випадково? Що вас щиро намагаються посадити на трон?

– Я подякую Великому і вибачусь перед Фабіаном.

Лисиця попрямувала через низину, легко ступаючи по пружних подушках моху. Джі Лін зауважив, що вона трохи похитується і тримається рукою за бік, але не зменшує темп. Зовсім як Шонник, який ніколи не здається. Напевно, у нащадків лінг упертість у крові.

Шесс також не відставав. Його розгойдувало як п’яного, проте він ішов слідами Меліси, жодного разу не оступившись, і, здавалося, бачив попереду лише йому відому мету.

– Кряч. Камі кряч. Онді амен, амі.

– Та бачу я твоїх кряч, – відгукнулася Лисиця і звернула трохи правіше, обминаючи негусті кущі шипшини. – Не бійся, чистокровок тут не має бути. Браконьєри постаралися, знищили повністю.

– Кряч елі! – Рудий підняв суху гілку і розворушив купу прілого листя. – Елі.

– Гніздо. – Князь побачив сім великих, неприродно білих яєць. – Коли збереться десять, кряча почне їх висиджувати.

– Вона рахувати вміє? – Меліса скористалася затримкою, щоб притулитися до товстого граба і перевести подих.

– Люди, що вивчають кряч, уміють, – парирував Джі Лін.

Хотілося запропонувати їй сісти і відпочити, але на сході швидко світлішало, і краще б до світанку перетнути цю приболотну місцевість, де, незважаючи на запевнення Служби охорони природи, залишалися шанси зустріти цілком чистокровну, тобто смертельно небезпечну крячу.

Поріддя шесс чують магію, тому компанія чаклуна анітрохи не заспокоювала. Зараз рудий якщо на щось і здатний, то це знепритомніти в будь-який момент.

Тим часом обірванець швиденько випив три яйця і засунув у кишеню два. Інші прикрив листям, шкаралупки сховав осторонь під мохом.

– Кряч етіш, – пояснив «дохідливо». – Ні. – Тицьнув пальцем у князя. – Ні. – Вказав на Лисицю. – Так. – Торкнувся своїх грудей.

– Нам не можна, тобі можна?

– Я – кряч. Ти ні. Іди. Ліс.

– Краще б ти по-своєму говорив, – посміхнувся Джі Лін. – Лісом мене ще не посилали.

Шесс махнув на схід:

– Ліс. Кряч немає. Іди, труг. Куси. Елі. Ти так.

Коли піднялося сонце, мох під ногами скінчився. Доводилося йти весь час угору, розкиданим камінням і брусничником, оминати дикий ожинник і кущі з великими жовтими квітами, від запаху яких боліла голова. Позаду, в низині, клубочився туман, попереду просвічувало блідо-блакитне небо, затягнуте напівпрозорими хмарами.

Чаклун розорив ще два гнізда і, незважаючи на виснажливий шлях, мав значно кращий вигляд, ніж уночі. Сили поверталися до нього поступово. Здавалося, його підживлює не тільки їжа, а й сонце, і прохолодне ранкове повітря без гару, і краплі роси, що сипалися на голову з низько навислих гілок.

Якось само собою вийшло, що шесс випередив Лисицю і кинувся вперед мало не риссю.

– Амо, так! Гора! Гора, труг!

Це означало, що праворуч відкрилася кам’яниста місцевість, заросла колючим чагарником і поодинокими деревами. На півночі височіли безлісні пагорби, далеко на горизонті ховалися в хмарах гострі вершини.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.