20.2

***

Життя у палаці навчило Мелісу Стау з першого погляду визначати призвідників гармидеру та взаємодіяти з ними із максимальною ефективністю. Ось і тепер, серед пилу, шуму і криків, вона легко вирахувала тиху вогненно-руду дівчинку в добротному сучасному одязі, що ховалася під перегородками (ті зіткнулися ну дуже вдало) і з мрійливою посмішкою розкидала цеглу силою думки.

– Гей, ти!

Відчайдушно волаючи, з пилової хмари вилетів подертий бандит із вибитим оком. Лисиця ухилилась від його тіла, що немов намагалося хапати повітря руками і ногами, і він зник десь за муром.

– Гей! Не смій кидатися людьми!

Дівчинка-шесс посміхнулася ширше, і в повітря піднялося каміння, уламки дощок, якісь дрібнички на кшталт тих, що продаються у сувенірних крамницях.

«Ненавиджу це!» – Меліса прикрила голову руками, пораділа тому, що у маленької чаклунки речі літають повільно, і схопила її прямо в укритті.

– А це нічого, що я вас рятую? – прошипіла, витягаючи войовничу дівчинку на відкритий простір.

– У таких штанях? – скептично пирхнула та. – Брехня!

– Тобто ти готова вбити когось тільки тому, що тобі не подобається його одяг? – вразилася Лисиця.

– Такі шмотки за чесну зарплату не купиш! – із серйозною міною пояснила шесс. – Їх носять лише шеф і його дружина! А якщо і ти носиш, то ти – з тієї ж шайки! Коханка!

– Такі шмотки носить половина Пригір’я!

– Що таке Пригір’я?

Меліса опам’яталася. Не час розмірковувати про моду і фабричний одяг. На тлі неохайних смердючих охоронців чисте вбрання – ознака еліти, чисте та нове сприймається як захмарний ексклюзив, а щось нестандартне, та ще й із нашивками – чи не уніформа вищої ліги.

– Почнемо з того, дрібното, що й ти ходиш не в обносках.

– Я Соня! – прозвучало з гордістю. – І я – найкраща!

– Я помітила. – Лисиця сховала посмішку. – Дивись туди! – вказала на небо. – Знаєш, що це?

Дівчинка продемонструвала мізинець, на якому не вистачало фаланги.

– Знаю, – підтвердила похмуро. – Ми їх давно приманюємо. Нарешті вони всіх зжеруть!

– Усіх вас. Крячам потрібна магія. Магія і ви тут, а шеф і останній бандит – у вежі. Тому збирай своїх і тікайте! Шукайте підвали на північній стороні, крячі не люблять темні місця.

Від сміху Соні мороз пройшов поза спиною.

– Ми – шесс, – трохи чванливо заявила чаклунка. – Ти уявлення не маєш, на що ми здатні, як-тебе-там.

– Натомість я добре знаю, на що здатні крячі. – Меліса зграбастала руду в оберемок і підштовхнула до руїн барака. – Є постраждалі? – Зазирнула під уламки. – Слухайте всі мене! У нас залишилося хвилини зо три! Хто не може йти, підніміть руки.

«Семеро. Одяг різний – від лахміття до просто поношеного. Усі худі, але не виснажені, як Ренс. Побоїв не помітно. Двоє зовсім маленькі, років десяти-одинадцяти, решті по тринадцять-п’ятнадцять. Плюс командирка Соня. А де ще четверо?» – Лисиця витратила на огляд секунду, потім помітила, що головні перегородки барака не просто звалені в купу, а ретельно підігнані одна до одної на кшталт куреня і за необхідності будуть непоганим захистом.

– Ви це планували? Де інші?!

– Там, де мають бути, – туманно відповіла Соня, і Мелісу затягло до шесс. – Якщо ти коханка, ми згодуємо тебе крячам пізніше. – Цегла піднялася, щоб засипати вхід. – Краще пригни голову.

– Що ви задумали?

– Нічого. Ми, як завжди, просто робимо свою роботу.

Діти зловісно захихотіли, висловлюючи згоду.

«Роботу? Їхня робота – амулети. Вони перетворюють магію природи на магію, придатну для використання людьми. Радіус дії амулетів обмежений, запас магії з часом виснажується. Чим це допоможе зараз?» – Лисиця вирішила, що юні заповзятливі шесс без неї не пропадуть, і вискочила з укриття за мить до того, як вхід завалило повністю.

– Дурепа! – пискнув хтось.

– Сама знаю, – відрізала вона. – Сидіть і не висовуйтесь!

Пил трохи осів, видимість покращилася, зате відчайдушне «Р-ряч!» звучало над самою головою. Меліса збігла на напівзруйнований фортечний мур, спіткнулася об щось і з’їхала до підніжжя насипу.

– Джі Ліне! Де тебе носить?

В найближчому просторі не було ні його, ні Ренса з подружкою, хіба що посеред рівнини неохайною плямою лежала накидка з кількома пір’їнами.

– Князю!

«Він не ідіот, знайшов укриття», – і все ж Лисиця сумнівалася, що Джі Ліну вдасться обіграти кряч.

Щось смикнуло її за штанину.

– Кролик! О ні…

Гризня сіла і почала діловито вмивати закривавлену мордочку. Десяток таких самих кумедних пухнастиків виглянули з-за куща, оцінили ймовірну здобич і повернулися до свого обіду – судячи з брудного чобота, до одного з бандитів.

– Милі затишні Пагорби, – пробурмотіла Меліса, поспішаючи до накидки шесс. – Стара добра провінція…

Взяти слід звідти було просто – кров вела кудись у напрямку північних веж.

– Р-ряч! – Широкі крила ляснули біля самого вуха. – Р-ряч!

– Киш!

Кряча звикла бути крячею, Лисиця – напівкровкою лінг. Для них обох питання репутації стояло дуже гостро. Різниця полягала в тому, що Меліса вже мала справу з крячами і свято вірила: за правильного підходу самотня зла пташка зовсім не небезпечна для дорослої здорової людини. Ну а кряча досі не стикалася з тим, хто, ухилившись від пазурів, діловито хапає її на льоту, затискає дзьоб і, притиснувши до грудей як щит, несе в невідомість.

Теоретично кряча могла розпороти агресорці черево, але на практиці вважала за краще шипіти, пручатися і божеволіти від страху.

– Джі Ліне!

Князь не відгукнувся, зате у височині закричали голосніше.

Лисиця підняла голову і обімліла. Пташині зграї не цікавив зруйнований магією барак. Крячі летіли до єдиної вцілілої вежі – туди, де засів стрілець із револьвером, і куди тяглися криваві сліди.

– Джі Ліне!

Постріл, крик, тупіт ніг за стіною…

– Сюди! – І це вимовив точно не князь.

Сотні крил закрили сонце, на землю опустилася тінь. Лисиця пішла на голос – до стіни та сухостою, що її оперізував.

– Униз!

Яма. Просто виїмка у камені, яку язик не повернеться назвати печерою. Найімовірніше, слід давнього вибуху, прикритий хмизом.

Усередині – четверо рудих різного віку. Схожі один на одного так сильно, що немає сумнівів: брати. Одягнені непогано, наймолодшого сміливо можна назвати товстуном. Поряд із ними – старша дівчинка. Наїжачена, з шаленим блиском в очах…

І Ренс. Залитий кров’ю, але міцно перев’язаний шматками світлої сорочки одного з хлопчиків. Здається, живий.

Лисиця відкинула крячу, і та, одурівши від щастя, полетіла в протилежному від зграї напрямку.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.