Розділ 7.1. Серце красуні

Відьма Шесса стверджувала, що давно переступила столітній рубіж, але А Лі знав: бабці лише сімдесят. Вона зовсім не нагадувала чаклунок із книг та кінематографа. Ті були високими, кістлявими, беззубими й потворними, одягалися в лахміття і прикрашали себе всім, що підверталося під руку.

Са Ра Шин, навпаки, була схожа на кругле рум’яне яблуко, зневажала брязкальця і в побуті носила практичний чоловічий одяг. Не від хорошого життя – якби її воля, вона вбиралася б у квітчасті шовки. Але справи йшли не дуже, навчання онука в Лісовому училищі зжирало весь дохід, і доводилося крутитись.

– Та скільки ж їх треба? – А Лі до світанку полював на жабок-красульок і вимотався так, що вже дивитися не міг убік боліт. – Тут запас на все місто… Я скоро сам заквакаю!

– Стільки, скільки буде замовлень! – Бабуся теж втомилася, але начебто й не збиралася відпочивати. – Подякуй Великому за милість, подрімай трохи й швидко до роботи! Поки є попит, треба робити пропозицію, зрозумів? Через тиждень-другий мода мине, і будемо ми з тобою знову збовтувати приворотні зілля, в які вже ніхто не вірить. Народ останніми роками на диво просвітився… Що? Їсти хочеш? Там картопля з вечері залишилася.

Їсти А Лі хотів завжди, тому картопля зникла давним-давно і без нагадувань. Він чудово розумів, що не засне, доки шлунок перетравлює сам себе, тож погриз зачерствілий хліб, запив квасом і приєднався до бабці.

Вона майструвала акваріуми. Перетворювала звичайні скляні ємності на справжні куточки дикої природи. Гладенькі річкові камінчики, щільний зелений мох, черепашки, гілочки, квіти… Відьма Шесса вміла з усього зробити цукерку. А Лі це було не по зубах, але на рівні «подай-принеси-прибери» він справлявся добре.

– Я гризню пересаджу в нову клітку завтра, – зауважив, вибираючи цілі листочки папороті. – Вона ще ту не до кінця проїла.

– Ковалеву дочку ти восени знадив? – Як завжди, бабця використовувала для нотацій кожну вільну хвилину.

– Ні!

«На жаль», – хотілося додати.

Гарна була дівчина. Красива, сильна, роботяща… Морочила А Лі голову з осені, а потім обрала приїжджого кінематографіста, що покрутив своє кіно і поїхав у невідомість.

– Понесла вона, чув? Пузо вже таке, що від людей не приховаєш. Коваль придане дає як за принцесою. Чи не ти постарався? Пам’ятаю, ви на сіновалі частенько шурхотіли…

– Бабусю!

– А то я не була молодою. Ну, як не ти, то й не ти… – Бабця відставила заповнений акваріум і взяла порожній. – А шкода. І дівка гарна, і кузня добротна, і правнучок готовий був би… Наступного разу ґав не лови, зрозумів?

А Лі відвернувся. Коли він буде, той наступний раз? Літо – робота, осінь – навчання, зима – іспити, весна – пошук справжньої роботи, а там і старість не за горами.

– Дядько твій, Спритник окаянний, око на когось поклав? Надвечір заявився, щоб погадала на кохання. А я і без карт можу сказати, що потрібен він у цьому житті лиш донькам своїм, ось хай за них і тримається. Недарма кажуть: сивина в бороду – дурість у голову. Жив – не тужив, за молодухами бігав, а тут на високі почуття потягнуло. Не роздави равлика! Ох ти ж горе моє, все з рук валиться. То за ким там Спритник впадає?

Цього А Лі не знав, хоч і припускав, що дядечку запала в душу одна з селянок із рівнин. Не закохався ж він у розкішну пані Руденс, яка наче з екрану спустилася до простих смертних? Вона на такого, як Спритник, і не подивиться.

– Малий ти ще. – Бабця слухала з хитруватою посмішкою. – У дядька твого голова на плечах є, а більшого чоловіку його віку і не треба. Подумаєш, кривий-кульгавий і з хатою доньок. Будь-яка б за нього пішла, бо за ним як за кам’яною стіною, та не будь-яка погодиться ділити його з дітьми. А красу час у всіх забере.

– Не у всіх, – буркнув А Лі, перед очима якого постала незрівнянна Лисиця Стау.

Розумом він усвідомлював, що Меліса старша щонайменше років на п’ять, досить груба і цинічна, але в уяві вона була вічно юною чарівницею, ніби оточеною слабким сяйвом.

– Ну й у що ти вляпався, онучку? Невже правду Спритник товкмачив? І тебе шеська сила до погибелі тягне?

– Прадід-лінг мене тягне, – пробурчав А Лі. – Самі знаєте, як воно… Гірше за магію.

– Тьху на тебе, дурне теля! – Бабуся полегшено зітхнула. – То ти дядьку про напівкровку всі вуха продзижчав? А я, стара, казна-що надумала. Стривай, хіба лінг бувають рудими? Щось ти прибріхуєш, га? Подай білих черепашок і швидко розказуй усе!

А що розказувати? Та нема чого! Оце ж бовдур Спритник, все перебрехав! Треба б і його ганебну таємницю відкрити, але бабуся старенька, такої новини не переживе. Вона з того покоління, що згодовувало збирачів податків крячам і жило собі на втіху.

– Про те, як Спритник познущався з тебе, можеш не казати, – милостиво дозволила бабця. – Великий зарахує це йому на небесах. Бач, що надумав! Рідну кров посміховиськом зробив! Відшмагати б його, як колись, може поваги і додалося б. Хоча що взяти з розбійника? Думає, якщо він людей грабує, папірцями прикриваючись, то кращий, ніж злодюги звичайні? Дуля йому! – Вона взагалі забула, що тільки-но розхвалювала Спритника. – А ти чого розклеївся? Подумаєш, дурниць наробив. Ти їх із народження робиш, і нічого, якось же живеш.

«Не схоже на підтримку», – А Лі схилився над скриньками з дрібничками, ховаючи винуваті очі.

Бабуся має рацію: про його невезіння вже байки складають. Скільки він себе пам’ятав, постійно щось ішло шкереберть. Не одразу, ні! Спочатку жартівниця-доля завжди усміхалась і манила вперед, а потім раптом наставав переломний момент і, як-то кажуть, удача показувала хвіст.

– Тільки не бреши мені! – Бабця насупила сиві брови – Точно кров лінг тебе зачепила? А то дядько клянеться, що ти напівкровку кілька хвилин до небес підносив, зате потім про руду наречену до вечора говорив, не затикаючись.

– Що?! – Нахабна брехня Спритника ні в які ворота не лізла. – Це він так сказав? Я говорив? Ну, гаразд, говорив. – А Лі злегка стишив тон. – Усі про неї питали! Мені що, рота зашити собі треба було?

– Голову на плечах мати треба! Зазвичай із тебе двох слів не витягнеш, особливо про дівчат, особливо про незнайомих, особливо про знатних, а тут поніс Пагорбами плітки як баба Мо Тя з Приболоття. Дядько твій миттю збагнув, що справа нечиста, і я бачу, якийсь ти не такий. Карти б кинути, та ми обидва в них не віримо. Може, зіллячка якого ковтнеш? Шкоди не буде.

– Не верзіть нісенітниць, бабусю! Ніхто мене не зачарував! Хіба що лінг трохи, але це вже пройшло. А та руда… Ой, не смішіть! Вона ж і на людину не схожа. Вилита шесс! Бліда, як ті дрібні гірські квіти, що ростуть біля старого храму, а очі жовті, як у лісової кішки. Носик малесенький, підборіддя гостре, вилиці точно шеські! Худа, як та чапля, пальці тоненькі… Ні на що в хаті не придатна!

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.