Розділ 4.1, Напівкровка

Меліса ненавиділа тряску, правила та примхи.

Тряску – тому що на нерівних дорогах Пагорбів, що петляли поміж охайними селами, безкраїми полями і тінистими дібровами, було неможливо уткнутися в книгу і втекти від реальності. З цим Лисиця не могла нічого вдіяти, лише рахувати хвилини до прибуття в княжий замок.

Правила – тому що дев’яносто відсотків із них вигадали консервативні ідіоти. Наприклад, пристойні дами повинні подорожувати в строгій закритій сукні темного кольору, щоб не бентежити попутників і не спокушати лиходіїв, які обов’язково чекають за порогом рідного дому. У тихих Пагорбах, ага. Влітку, у спеку. В компанії майже лінга, що охоче зав’яже бантиком будь-якого татя. Меліса зневірилася побачити тут логіку і просто ігнорувала розпорядження етикету і пані Руденс.

Примхи – тому що в них Лисиця розбиралася погано. Будь-яка її дія чи бездіяльність мала причину, відмінну від «Я хочу, і крапка». Меліса шукала обґрунтування й у чужих вчинках. Шукала, е-ех… Поки не зрозуміла: дуже часто люди самі не уявляють, що й навіщо роблять.

Спочатку нав’язана королем підопічна здавалася типовою представницею товариства капризуль, але незабаром Меліса помітила: навіть визначні дурниці Айріс робить, керуючись розумом, а не поривами душі. Ця гарненька дівчина відрізнялася від однолітків здоровим цинізмом і практичними поглядами на життя, проте була надто поспішною в судженнях.

Коли вона бачила шматочок мозаїки з оленячими рогами, то миттю уявляла вітальню мисливця і дуже дивувалась, якщо олень зображувався біля водопою. Коли стикалася з несправедливістю, летіла на допомогу, не знаючи деталей.

Пані Руденс запевняла: колись Айріс була милою, тихою, сором’язливою і романтичною. Захоплювалася рукоділлям, полюбляла любовні історії, мріяла про повний дім дітей. Збирала букети з таємним сенсом, потай складала зворушливі вірші, співала романси…

Лисиця не застала ті часи. У житті підопічної вона з’явилася після другого експериментального нареченого, коли Айріс перетворилася на байдужу до всього тінь.

Потім був третій – доморощений революціонер, чиї полум’яні промови біля вівтаря пробудили у «проклятій Міллс» справжні почуття. Негативні, щоправда, але й те непогано!

Четвертий (язикатий нероба, що своєю тупістю ледь не влаштував війну з Книтом, південним сусідом) остаточно повернув Ірису до життя і запевнив: світ – помийна яма, де немає місця доброті та безкорисливості.

П’ятий, гордовитий шахрай зі стажем, підлив олії у вогонь, довівши на прикладах: беззахисність рівноцінна запрошенню до агресії.

Про шостого й говорити нема чого… Пан Берет підтвердив, що вірити не можна нікому, особливо тому, хто цінує репутацію і турбується про честь.

Два тижні минуло, а Айріс досі сама не своя. Меліса розуміла, що з нею відбувається. Вона теж пережила період, коли здавалося, що навколо лиш вороги, і чим сильніше людина намагається справити гарне враження, тим більше гнилі у неї за душею. Але одного разу Лисиця Стау розірвала порочне коло і почала радіти кожному «не лиходію», яких, як не дивно, у світі було достатньо. От би й Іриса побачила, що добрі наміри найчастіше справді є добрими!

Зараз вона на роздоріжжі. Чим це скінчиться? Меліса вважала, що підопічна або переборе злість на несправедливу долю і знайде сили протистояти проблемам з усмішкою, або перетвориться на стерво.

Поки реальнішим здавався другий варіант. Айріс зовсім розперезалась і не реагувала на умовляння. Здавалося, вона щосили намагається щось довести світові і собі – безуспішно, руйнівно і ніяково як для самої дівчини, так і для оточення. Це не сприяло зціленню від внутрішніх демонів.

Княжий замок наближався, післяполудневе сонце припікало нещадно, тряска вимотувала, а тому атмосфера в кареті панувала похмура.

Пані Руденс страждала через чоловіка, що, прикриваючись недугою, ледь не зжер її поглядом і напевно у своїй уяві обмацав непристойним чином. Меліса роздумувала про те, хто відправив на тракт незграбного юнака зі сміховинною місією, і чи не влаштує недоброзичливець наступного разу щось серйозне? Айріс уже прокинулася, причепурилась і активно готувалася до зустрічі з нареченим: відпрацьовувала скромну усмішку, милий погляд і вітальну промову.

Якимось дивом (і обіцянкою одного разу відвідати загублені в горах фортецю лінг і храм шесс) Лисиця відмовила її зустріти князя добродушним: «Привіт, покійничку, як життя?». Навіть майже переконала, що Джі Лін Рі – не втілення зла, зради, розпусти, егоїзму та всього того, що наговорив про нього Фабіан у приватній бесіді.

Король, як завжди, бавився, нашіптуючи «шокуючі» факти і нацьковуючи людей одне на одного. Йому подобалося створювати ілюзії. Це нагадувало заголовки бульварних газет. Великий шрифт: «Принц Зіс спав зі своїм найкращим другом», дрібний: «на нудній п’єсі, що приспала половину зали».

На відміну від жовтої преси, Фабіан не морочився з «дрібним шрифтом», а Айріс знала короля надто погано, щоб вловити каверзу. Та й хіба його величність брехатиме? Адже він відомий своєю прямотою і різкістю!

«Неприємний не означає чесний», – подумала Меліса, визираючи у віконце.

Навколо простягалися нескінченні поля якихось злаків, що тішили око синіми волошками, пишними червоними маками та кущистими ромашками. На горизонті темніли ліси або ж густі лісосмуги. Далекі гори ховалися в хмарах і здавалися нереальними, зате озеро, що розкинулося біля Пригір’я, було близьким і, схоже, дуже популярним серед місцевих жителів.

– Чому цей безглуздий замок збудували за містом? – Айріс теж дивилася у вікно. – Князю соромно жити поруч із простими людьми?

Лисиця почала розповідати про бурхливе минуле Пагорбів і про те, що колись княжий замок був на шляху войовничого народу лінг, але невдовзі зрозуміла: підопічна намагається накрутити себе перед зустріччю з небажаним нареченим і не чує жодного слова.

– Припини, Ірисо. Серед предків Джі Лін Рі були різні люди, але він не чудовисько.

– Тоді чому його засудили до смерті? – На мить Айріс втратила контроль над емоціями й показала свої справжні страхи. – Чому його кат – я?! Коли це закінчиться? Король сказав, князь останній, але я не вірю йому! Таких, як я, не відпускають на всі чотири сторони!

– Не відпускають, – сумно погодилася Меліса. – Прокляття поки що не вивчене. Після Пагорбів Фабіан тиснутиме і маніпулюватиме, доки ти не змиришся з цією роллю.

– Як змирилася ти? – вколола Іриса і відразу знітилась. – Пробач… Я не хотіла… Забудьмо…

– Забудьмо, – байдужий тон дався нелегко.

– Дивись, он там місто! – зовсім ненатурально защебетала Айріс, прагнучи зам’яти незручність. – Які гарні будинки! Білі-білі, а дахи полум’яніють вогнем. І зелені багато! Будній день, але городяни ошатні… Добре живуть? Чи сьогодні якесь місцеве свято? Ого, я бачу замок! Оце висота! А що там? Натовп… Похорон? Чи весілля? Може, нас зустрічають хлібом-сіллю?

– Уявлення не маю, чим прийнято зустрічати гостей у Пагорбах. – Лисиця не любила фальш, особливо з вуст близьких знайомих.

– Хлібом і водою, – підказала пані Руденс, чепурячись перед кишеньковим дзеркальцем. – Ця традиція йде з часів короля Стіна Дивоглядного, який уморив голодом князя Сін То Рі за зухвалий жарт про непомірні податки та бездонне королівське черево.

Айріс проковтнула чергове брехливе захоплення і подивилася на тітоньку, ніби бачачи її вперше. Меліса теж притримала роздратування і дозволила собі здивований погляд.

Незважаючи на приємну зовнішність, гарний родовід, пристойну освіту та двох покійних чоловіків, Ереса Руденс не належала до тих, хто легко заводить друзів. Звичка непритомніти від нервів, потяг до повчань і впевненість у тому, що існує зведення правил для будь-якої ситуації, робили її старою буркотухою, яку запрошують на всі світські заходи, але бачити не раді ніде.

Однак останніми днями пані Руденс помітно змінилась. Як тільки Валесія залишилася позаду, вона ніби виглянула зі свого закостенілого образу і виявилася не сварливою істеричкою, а досить милою жінкою з кількома, кажучи простонародною мовою, «заскоками».

– Ви бували в Пагорбах, тітонько? – запитала Айріс.

– Я багато де бувала… І в Пагорбах, так… Гарне місце. Люди тут чисті.

– Незіпсовані цивілізацією? – Іриса скривилась. – У цій глушині хоч електрика є?

– Чисті, – з натиском повторила пані Руденс. – Миються часто. А щодо електрики уявлення не маю. Коли я подорожувала з першим чоловіком, її й у Валесії не було.

Біля в’їзду в місто карета різко зупинилася, змусивши пасажирок похитнутись і схопитися за сидіння.

– Що трапилося? – Меліса вискочила назовні, забувши, що збиралася надіти поверх традиційного одягу народу лінг щось пристойне, щоб не бентежити містян передчасно. – От же ж…

Припущення Айріс влучило в ціль. Широку головну вулицю заполонила різношерста юрба, одержима цікавістю. Складалося враження, що попереду зібралася половина населення князівства, причому зібралась організовано: із вітальними плакатами, оркестром, дитячим хором та священнослужителем.

– Ласкаво просимо до Пригір’я! – Поки Лисиця і народ витріщалися одне на одного, від гурту відокремилася чорнява молода жінка в перебільшено скромній білій блузці і довгій синій спідниці. – Мене звуть Майва Аноза, і я подбаю про те, щоб перебування в Пагорбах запам’яталося вам надовго!

«Схоже на погрозу», – Меліса озирнулася, не поспішаючи обмінюватися люб’язностями.

Попереду виднівся майдан – зручніше та безпечніше місце для мітингу чи що тут назрівало, але ця Майва окупувала вулицю. Виявила нетерпіння чи одразу натякнула, що гостям краще остерігатися? Хто вона, до речі, така? Не з княжих родичів, а поводиться як господиня, і люди це визнають.

– Пані Міллс?..

– Я схожа на пані Міллс? – Перекрита дорога асоціювалась із пасткою, і це не сприяло дружньому діалогу.

– Відверто кажучи…

Що Майва хотіла розповісти, залишилося загадкою, бо двері карети ривком відчинилися. Ледве не збивши Лисицю з ніг, на бруківку вискочила Айріс і з криком: «Арман!» помчала в натовп.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.