17.2

– Пані наречена! – Ем Мі зупинилася біля порога. – Пані!

– Я тільки подивитися, – буркнула собі під ніс Айріс і опустила очі.

Чомусь здавалося, що напускна скромність справить враження на охорону і завадить їм викинути знахабнілу відвідувачку за поріг.

Крок, другий… Під ногами змінювався асиметричний візерунок килима, у вухах стукало серце…

– Пані! – зробила останню спробу покоївка. – Мене туди не пускають!

Гладенькі світло-зелені стіни, погано замасковані дроти якихось комунікацій, безликі двері… Двоє плечистих парубків у червоних мундирах, жінка з поставою королеви і мітелкою для пилу…

Айріс ще більше похнюпилась і завернула за ріг, у своїй уяві відчуваючи, як на руках замикаються наручники.

Її лоб зустрівся з чиїмось носом, пролунав хрускіт, крик болю і майже відразу ж тверде:

– Ні!

У полі зору були фіолетова сорочка, гостре підборіддя і рука з хустинкою, що затискала розбитий ніс. Збоку виднілися червоні мундири і впущена мітелка.

– Ти у своєму репертуарі, Ірисо, – прогугнявив голос, у якому проскакували знайомі нотки. – Ну йди, як прийшла.

– Куди?..

– А мені звідки знати? – прозвучало роздратовано. – Я тобі не нянька.

– Що?! – Айріс обурено підняла голову і зустрілася поглядом із Фабіаном. – О, Великий!

– Ось тільки молитися на мене не треба, – скривився він і прибрав хустинку від носа.

– Що з вами?

Король мав жахливий вигляд. Зазвичай тонке привабливе обличчя опухло, вкрилося нерівним висипом. Під очима висіли мішки, губи ледве ворушилися, на щоках виднілися неглибокі подряпини. На лобі красувався синець, по шиї ніби пройшлася зграя диких кішок. Доповнювала картину щетина, що аж ніяк не приховувала помітних синців на підборідді.

– Це грим, – пробурчав Фабіан. – Збираюся позувати для плаката про шкоду пияцтва, кропиви та весіль.

– Кропиви? Це ж лікарська рослина!

– Але не тоді, коли падаєш у неї мордою. А проти весіль заперечення немає? То чого тобі, Ірисо? Якщо ти не помітила, сьогодні гарячий день.

Перш ніж Айріс встигла відповісти хоч що-небудь, король втратив до неї інтерес і повернувся до людини в мундирі княжого полку, що поспішала із глибини будівлі.

– Є новини? – спитав уривчасто.

Новини були.

По-перше, пожежа за Крячиними болотами зачепила торфовища і загрожувала поширитися на лісові села – якісь Гаті. Щоб її зупинити, місцевих пожежних команд не вистачить, тож міська рада з ініціативи Кан Ді Міна збирає добровольців.

По-друге, єгері повідомляють, що пожежа почалася з мисливського будиночка. Поруч із ним виявлено обгорілий труп. Судячи з деяких речей, що збереглися, це тіло Рогача Текса – персони досить відомої, частого клієнта тутешньої в’язниці.

По-третє, на дорозі знайшли коня, у сідельних сумках якого були предмети, куплені на день раніше Мелісою Стау.

І, по-четверте, Шонник розколовся. Якщо вірити його зізнанню, у лісі зникла не лише Лисиця, а й Джі Лін Рі.

– А у Спритника Шина син народився, – промовив не до теми чоловік у мундирі. – В молодиці з Лисячої Гаті. Вона його спочатку в притулок підкинула, але не витримала, вирішила забрати.

– І мені це має бути цікаво, – повільно мовив Фабіан, – тому що…

– Вона побігла за ним рано-вранці й побачила в лісі натовп зі зброєю.

– І?.. – король говорив оманливо мирно, але Айріс відчувала: він ось-ось вибухне гнівом.

– Вони йшли як на облаві. Наче звіра заганяли.

– Звіра? – Прищурені очі Фабіана не обіцяли нічого доброго.

– Або… Ну… – Чоловік із полку відвів погляд. – Пані Стау та пана Рі.

На короля було страшно дивитись.

– І зараз ти розповідаєш про це для того, щоб?.. – гаркнув він.

– Щоб ви не хвилювалися, сіре. Незважаючи на складні умови, полк одразу вирушив за ними. Щойно наші люди доповіли, що четверо розбійників затримано, п’ятеро вбито. Вони… У сенсі, затримані запевняють, що пані Стау не постраждала і зникла у невідомому напрямку. Пошуки тривають.

«А князь? Чому про нього ви нічого не говорите?» – ледь не вигукнула Айріс.

Але Фабіан помітно розслабився, з його погляду зникла жага вбивства, і чоловік у мундирі полку з поклоном відійшов.

– Лисиця скрізь встигає влізти у неприємності, – пробурмотів король. – Ірисо! Що вона забула у горах?

– Не знаю…

– А хто знає?! Гаразд, мені байдуже. Ти! – адресувалося одному із охоронців. – Передай полковнику… як його там… Роу! Нехай насамперед перевірять стежки лінг. Не ті, що за шеськими землями ведуть до кордону, а старі військові. Вони ближчі й цікавіші.

– Там же суцільні пастки, – розгубився охоронець.

– А я про що? Кажу ж, вони цікавіші, Лисиця не проґавить шанс там побувати. Йди! А ти, Ірисо… – Фабіан насупився, схилив голову до плеча. – Хм… Ти – за мною. Щось мені погратися захотілось.

Айріс ішла широким коридором і боялася навіть думати про те, що чекає попереду. Зовсім недавно вона вискочила з приймальні з твердим наміром домогтися аудієнції будь-яким способом, але зараз не відчувала й сотої частки тієї рішучості, що вигнала її на пошуки справедливості.

– До речі, співчуваю, – кинув Фабіан, не повертаючи голови. – Лисиця не впоралася з роботою, можеш подати на неї скаргу. Відтепер тебе охоронятимуть краще.

– Ви вже знаєте?..

– Заходь. – Він зупинився біля дверей. – Я завжди все знаю.

«І від скромності не помру», – подумки доповнила Айріс, переступаючи поріг.

Це був кабінет, що за площею міг змагатися з провінційним бальним залом. Його стіни прикрашали барвисті гобелени – світлі та яскраві, вони напрочуд вдало поєднувалися з виглядом короля. По блискучій підлозі біг складний рослинний візерунок. Ступати на нього здавалося блюзнірством, але Фабіан і його оточення без трепету тупцювали по химерних завитках, кожен із яких Айріс назвала б витвором мистецтва.

У дальньому кінці кабінету, біля глухої стіни, стояв широкий письмовий стіл із темного дерева – абсолютно пустий, без слідів будь-якої діяльності. За столом ховалося м’яке крісло, яке більше личило б вітальні.

Зліва, під гобеленом із зображенням морського пейзажу, височіли порожні обладунки, прикрашені сліпучо-білим плюмажем. Праворуч виднілося перекрите товстими ґратами вікно – величезне, ніби складене з кількох менших вікон. Тонкі фіранки виконували чисто декоративну роль і не захищали ні від сонячних променів, ні від цікавих поглядів.

– Принесіть Ірисі що-небудь, – уривчасто наказав Фабіан, прямуючи до столу.

Перш ніж він встиг плюхнутися в крісло і закинути ноги в лакованих туфлях на стільницю, один із охоронців притягнув стілець із м’яким сидінням, другий – склянку води, третій – нюхальну сіль.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Олена Гриб
14.03.2024 18:59
Коментар видалено автором