9.2

***

До вечора похолодало, сутінки опустилися рано, і в замку запанувала зневіра. Навіть тітонька Руденс, що досі щасливо витала у хмарах, піддалася меланхолії – її дивний шанувальник, уявіть собі, не з’являвся цілих два дні. Не інакше як охолов до «пишнотілої богині», що дивилася зверхньо і вернула носа, та й знайшов легшу здобич.

Лисиця, як завжди, пропадала в місті, князь безвилазно сидів у адміністративному крилі, служниці не сміли вказувати «пані нареченій», охоронці лише запитували про те, чи не потрібен їй супровід, і не нав’язувалися.

Айріс не звикла до такої свободи. Живучи в будинку батьків, вона поводилась як належить незаміжній дівчині, не порушувала неписані правила і знала: про найменшу самодіяльність миттю доповідають матері, тож нотацій не уникнути. Коли в її долі головним став король, все змінилось, але не так, як хотілося б.

Люди Фабіана не контролювали, а спостерігали. Кожен крок проклятої Міллс протоколювали. Короля бавили її несміливі протести та напівдитячі витівки, і це відбивало потяг до пригод.

У Пагорбах усе було інакше. Айріс залишили самій собі, ніби потай сподіваючись, що якоїсь миті вона просто зникне. Навіть Меліса витягла з неї обіцянку не наражати своє життя на небезпеку і поринула у вир якихось державних справ, вникати в які не мало сенсу.

Спочатку це ображало, потім – п’янило, а останніми днями викликало вдячність. Нарешті випав шанс відчути себе звичайною людиною! Шкода, що для Айріс такий стан речей був новинкою і штовхав на шалені вчинки.

– Доброї ночі, тітонько. – Вона твердо вирішила якнайшвидше виконати один із пунктів плану щодо порятунку князя. – Не забудьте випити настоянку для приємних снів.

– Не подобається мені твій тон, дитинко. – Деколи тітка, що справді доводилася Міллсам далекою родичкою, виявляла надзвичайну проникливість. – Що в тебе на думці?

– Нічого.

– Знаю я це «нічого»… – Тітонька відклала бігуді, які розглядала з похмурим несхваленням, поправила комір неосяжної нічної сорочки і потяглася до книг на столі. – Видно ж, що вуха червоні й очі горять. На побачення поспішаєш? – У руках Айріс опинилася тонка книжка в паперовій обкладинці без назви. – Прочитай уважно, вивчи ілюстрації та запам’ятай симптоми. Побачиш у свого хлопця щось схоже – тікай від нього, як від чуми. І… Хвилинку… – Тітка почала ритися в сумочці, не переймаючись збереженням її вмісту. – Треба було давно поговорити про це, та я все зволікала… Хоча навіщо гаяти час? Нині молодь знає більше, ніж повитухи у мій час. Як роман відкриєш – тут тобі і теорія, і практика, і добрі поради. Та де ж ці контрацептиви? Точно пам’ятаю, у Валесії купувала. Аптекар так дивився… Думав, мабуть, стара кобила молодиків міняє як рукавички і поганих болячок побоюється.

Айріс залилася фарбою і підібрала коробочку, що впала на підлогу.

– Ось, тітонько. Тільки мені поки що не…

– А мені вже не, – обірвала тітка. – Моя турбота – твоє здоров’я. Мізки я тобі не вправлю, під замок не посаджу, чоловіка не знайду, а від дев’яноста відсотків жіночих проблем вберегти можу. Тримай у себе, там термін придатності пристойний. Що? Твоя мати знепритомніла б, якби мене почула, так? Це тому, що вона у лікарнях не практикувала. Скажу як Лисиця: роби що хочеш, але не на шкоду собі. Зрозуміло?

Айріс не зізналась, що схожа розмова (щоправда, у значно різкішій манері) відбулася ще після третього нареченого і принесла набагато більше пізнавальної літератури, включно з мемуарами патологоанатома-гумориста, доброго знайомого Меліси Стау. Мовчки засунула коробочку в кишеню і вийшла, давши тітоньці шанс потренувати фантазію.

«Прокляття – непогана річ. Якби я була нормальною, мені б душу виїли розмовами про чесноти, а не порадами щодо безпечності пороків», – майнуло в голові.

Розвинути цю думку і вдосталь насміятися з тітчиної логіки не вдалося – перед сусідніми дверима тупцював А Лі і, здається, готувався постукати.

– Ось ти мені й потрібен! – зраділо вигукнула Айріс і підбігла до нього, добре що практичне плаття того фасону, який модниці називають «межею мрій провінційної вчительки», давало змогу рухатися вільно і швидко. – Тримай. – Коробка перекочувала до чоловічих рук. – Подарунок від тітоньки, можеш не дякувати. Сьогодні ми нарешті зробимо це, і не смій ухилятися!

– Тут? – А Лі розгледів, що за скарб йому дістався, і позадкував до сходів. – Це ж дім князя! Твого… Кхм…

– Отож-бо й воно! – Тупуватість деяких персон вражала уяву. – Це – замок, а мені потрібен дім твоєї бабусі, причому разом із самою бабусею. І лишень спробуй сказати, що в неї знову спину ломить! Не повірю!

– А-а-а… – Розчарування А Лі вистачило б на все Пригір’я. – Бабуся… Вона мене й прислала. З цим. – Із глибокої кишені напрочуд нової куртки з’явилася пляшечка без етикетки. – Ти ж тому до неї рвешся, наречена? За приворотним зіллям? – пролунало з легким докором та краплею співчуття. – Ну ось. Треба підлити князю і протягом двох тижнів випромінювати чисте кохання. Не сваритися, догоджати, усміхатися… Чекай, бабця інструкцію передала. – А Лі засунув руку у внутрішню кишеню. – Весь ритуал розписала за пунктами.

– Ритуал? Ти за кого мене маєш, А Лі Шине? – Айріс забрала пляшечку і відкрила кришку. – Чай із бергамотом… Ще тепленький. Люблю бергамот. – Вона з насолодою принюхалася і зробила ковток. – Чому не солодкий?

– Він заговорений! – Схоже, ще ніхто не поводився із зіллями відьми Шесси так нешанобливо. – Його… Це… Князю… Що ти робиш, наречена?

Айріс проігнорувала обурений тон і задерла рукав А Лі, оголивши товстий браслет. Він блимав червоними вогниками і більше нагадував якийсь пристрій, ніж магічний артефакт.

– Ну ти й хитрун! Знала ж, мені тоді нічого не привиділося! Що це? Де взяв? Що означає цей ритм? Схоже на телеграфну абетку, але ця річ наче давня… Вмієш нею користуватися?

– Вмію. На добраніч, Айріс. То не хочеш інструкцію?

Допитлива фізіономія тітоньки Руденс, що на мить виглянула в коридор і скривилася, побачивши супутника племінниці, дала А Лі змогу вислизнути у вестибюль. Швидкий, нахаба! Погукати його? Ха, багато честі! Та й не тікає він, явно хоче спочатку знищити останню полуницю.

Стражники на князівську наречену не звернули жодної уваги – звикли, що вона блукає садом дотемна, слідом не шастали, хіба що наглядали здалеку.

Накрапав дощ, та це не біда, якщо в руках – монструозна парасолька тітоньки, а на ногах – надійні гумові чоботи. Відьма біля болота живе, до неї в туфельках краще не потикатись. Навіть якщо А Лі Шин щезне, Айріс приблизно знала, куди йти.

«Єдина хатина за крячиним розплідником, якраз біля Ілошової гаті, де колись старий князь ледь не втопився», – так сказала покоївка. Помилитися неможливо.

Проблема полягала в тому, що блукати нічним містом без супроводу не хотілося, нехай мета і заслуговувала ризику.

Мокре листя ворухнулося, на садову доріжку впала тінь, на руку –прохолодні краплі.

– Чому ти ходиш за мною, чужа наречена? – прошепотіли біля самого вуха. – Чого домагаєшся? Зустрічі з бабцею? Не сміши. Це будь-хто може влаштувати. Чи тебе бавлять мої невдачі? То смійся здалеку, разом із усіма! Навіщо маниш і відштовхуєш? Знайди когось іншого для своїх забав.

А Лі пах малиною, дощем і легким смутком. Його голос був не таким, як завжди, а дорослим, серйозним, вимогливим. І пальці, що вп’ялися в плече Айріс, не тремтіли від боязкості. Навіть дихання, що ворушило пасмо її волосся біля скроні, змінилося – стало уривчастим, близьким, гарячим…

– Не дражнись, наречена. Адже я жива людина, а не поліно.

– А я проклята, А Лі Шине. Чуєш? Я – проклята! – Сльози хлинули самі собою. – Не смій у мене закохуватись! У тебе немає причин перевіряти на собі, чи має рацію твоя бабця.

– Не смій бачити в мені подружку! – Почувши схлипи, А Лі миттю втратив упевненість. – Я чоловік. Можу, щоб тебе кряча клюнула, довести!

Айріс відштовхнула його, соромлячись своєї непроханої слабкості, і помчала назад до замку.

– Я думала, ти друг, – пробурмотіла, сховавшись за кущами. – А тут, виявляється, все як завжди… Більше не приходь. Не переслідуй мене, зрозумів?

Вона промовила останні фрази голосно і чітко, і сподівалася на відповідь, що поверне все як раніше. Невимушеність, розуміння, легкість – куди це поділося? За минулий тиждень Айріс звикла до наїжаченого А Лі, який додав у її приречене життя краплю гумору, нотки здорового пофігізму та просте людське тепло. І чим напружене сьогодні відрізнялося від затишного вчора?

– Бажаю щастя, наречена.

Вона обернулась, але позаду були лише тіні.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.