Проклята наречена і таємниці Пагорбів

***

До вечора похолодало, сутінки опустилися рано, і в замку запанувала зневіра. Навіть тітонька Руденс, що досі щасливо витала у хмарах, піддалася меланхолії – її дивний шанувальник, уявіть собі, не з’являвся цілих два дні. Не інакше як охолов до «пишнотілої богині», що дивилася зверхньо і вернула носа, та й знайшов легшу здобич.

Лисиця, як завжди, пропадала в місті, князь безвилазно сидів у адміністративному крилі, служниці не сміли вказувати «пані нареченій», охоронці лише запитували про те, чи не потрібен їй супровід, і не нав’язувалися.

Айріс не звикла до такої свободи. Живучи в будинку батьків, вона поводилась як належить незаміжній дівчині, не порушувала неписані правила і знала: про найменшу самодіяльність миттю доповідають матері, тож нотацій не уникнути. Коли в її долі головним став король, все змінилось, але не так, як хотілося б.

Люди Фабіана не контролювали, а спостерігали. Кожен крок проклятої Міллс протоколювали. Короля бавили її несміливі протести та напівдитячі витівки, і це відбивало потяг до пригод.

У Пагорбах усе було інакше. Айріс залишили самій собі, ніби потай сподіваючись, що якоїсь миті вона просто зникне. Навіть Меліса витягла з неї обіцянку не наражати своє життя на небезпеку і поринула у вир якихось державних справ, вникати в які не мало сенсу.

Спочатку це ображало, потім – п’янило, а останніми днями викликало вдячність. Нарешті випав шанс відчути себе звичайною людиною! Шкода, що для Айріс такий стан речей був новинкою і штовхав на шалені вчинки.

– Доброї ночі, тітонько. – Вона твердо вирішила якнайшвидше виконати один із пунктів плану щодо порятунку князя. – Не забудьте випити настоянку для приємних снів.

– Не подобається мені твій тон, дитинко. – Деколи тітка, що справді доводилася Міллсам далекою родичкою, виявляла надзвичайну проникливість. – Що в тебе на думці?

– Нічого.

– Знаю я це «нічого»… – Тітонька відклала бігуді, які розглядала з похмурим несхваленням, поправила комір неосяжної нічної сорочки і потяглася до книг на столі. – Видно ж, що вуха червоні й очі горять. На побачення поспішаєш? – У руках Айріс опинилася тонка книжка в паперовій обкладинці без назви. – Прочитай уважно, вивчи ілюстрації та запам’ятай симптоми. Побачиш у свого хлопця щось схоже – тікай від нього, як від чуми. І… Хвилинку… – Тітка почала ритися в сумочці, не переймаючись збереженням її вмісту. – Треба було давно поговорити про це, та я все зволікала… Хоча навіщо гаяти час? Нині молодь знає більше, ніж повитухи у мій час. Перший-ліпший роман відкриєш – тут тобі і теорія, і практика, і добрі поради. Та де ж ці контрацептиви? Точно пам’ятаю, у Валесії купувала. Аптекар так дивився… Думав, мабуть, стара кобила молодиків міняє як рукавички і поганих болячок побоюється.

Айріс залилася фарбою і підібрала коробочку, що впала на підлогу.

– Ось, тітонько. Тільки мені поки що не…

– А мені вже не, – обірвала тітка. – Моя турбота – твоє здоров’я. Мізки я тобі не вправлю, під замок не посаджу, чоловіка не знайду, а від дев’яноста відсотків жіночих проблем вберегти можу. Тримай у себе, там термін придатності пристойний. Що? Твоя мати знепритомніла б, якби мене почула, так? Це тому, що вона у лікарнях не практикувала. Скажу як Лисиця: роби що хочеш, але не на шкоду собі. Зрозуміло?

Айріс не зізналась, що схожа розмова (щоправда, у значно різкішій манері) відбулася ще після третього нареченого і принесла набагато більше пізнавальної літератури, включно з мемуарами патологоанатома-гумориста, доброго знайомого Меліси Стау. Мовчки засунула коробочку в кишеню і вийшла, давши тітоньці шанс потренувати фантазію.

«Прокляття – непогана річ. Якби я була нормальною, мені б душу виїли розмовами про чесноти, а не порадами щодо безпечності пороків», – майнуло в голові.

Розвинути цю думку і вдосталь насміятися з тітчиної логіки не вдалося – перед сусідніми дверима тупцював А Лі і, здається, готувався постукати.

– Ось ти мені й потрібен! – зраділо вигукнула Айріс і підбігла до нього, добре що практичне плаття того фасону, який модниці називають «межею мрій провінційної вчительки», давало змогу рухатися вільно і швидко. – Тримай. – Коробка перекочувала до чоловічих рук. – Подарунок від тітоньки, можеш не дякувати. Сьогодні ми нарешті зробимо це, і не смій ухилятися!

– Тут? – А Лі розгледів, що за скарб йому дістався, і позадкував до сходів. – Це ж дім князя! Твого… Кхм…

– Отож-бо й воно! – Тупуватість деяких персон вражала уяву. – Це – замок, а мені потрібен дім твоєї бабусі, причому разом із самою бабусею. І лишень спробуй сказати, що в неї знову спину ломить! Не повірю!

– А-а-а… – Розчарування А Лі вистачило б на все Пригір’я. – Бабуся… Вона мене й прислала. З цим. – Із глибокої кишені напрочуд нової куртки з’явилася пляшечка без етикетки. – Ти ж тому до неї рвешся, наречена? За приворотним зіллям? – пролунало з легким докором та краплею співчуття. – Ну ось. Треба підлити князю і протягом двох тижнів випромінювати чисте кохання. Не сваритися, догоджати, усміхатися… Чекай, бабця інструкцію передала. – А Лі засунув руку у внутрішню кишеню. – Весь ритуал розписала за пунктами.

– Ритуал? Ти за кого мене маєш, А Лі Шине? – Айріс забрала пляшечку і відкрила кришку. – Чай із бергамотом… Ще тепленький. Люблю бергамот. – Вона з насолодою принюхалася і зробила ковток. – Чому не солодкий?

– Він заговорений! – Ще ніхто не поводився із зіллями відьми Шесси так нешанобливо. – Його… Це… Князю… Що ти робиш, наречена?

Айріс проігнорувала обурений тон і задерла рукав А Лі, оголивши товстий браслет. Він блимав червоними вогниками і більше нагадував якийсь пристрій, ніж магічний артефакт.

– Ну ти й хитрун! Знала ж, мені тоді нічого не привиділося! Що це? Де взяв? Що означає цей ритм? Схоже на телеграфну абетку, але ця річ наче давня… Вмієш нею користуватися?

– Вмію. На добраніч, Айріс. То не хочеш інструкцію?

Допитлива фізіономія тітоньки Руденс, що на мить виглянула в коридор і скривилася, побачивши супутника племінниці, дала А Лі змогу вислизнути у вестибюль. Швидкий, нахаба! Погукати його? Ха, багато честі! Та й не тікає він, явно хоче спочатку знищити останню полуницю.

Стражники на князівську наречену не звернули жодної уваги – звикли, що вона блукає садом дотемна, слідом не шастали, хіба що наглядали здалеку.

Накрапав дощ, та це не біда, якщо в руках – монструозна парасолька тітоньки, а на ногах – надійні гумові чоботи. Відьма живе біля болота, до неї в туфельках краще не потикатися. Навіть якщо А Лі Шин щезне, Айріс приблизно знала, куди йти.

«Єдина хатина за крячиним розплідником, якраз біля Ілошової гаті, де колись старий князь ледь не втопився», – так сказала покоївка. Помилитися неможливо.

Проблема полягала в тому, що блукати нічним містом без супроводу не хотілося, нехай мета і заслуговувала ризику.

Мокре листя ворухнулося, на садову доріжку впала тінь, на руку –прохолодні краплі.

– Чому ти ходиш за мною, чужа наречена? – прошепотіли біля самого вуха. – Чого домагаєшся? Зустрічі з бабцею? Не сміши. Це будь-хто може влаштувати. Чи тебе бавлять мої невдачі? То смійся здалеку, разом із усіма! Навіщо маниш і відштовхуєш? Знайди когось іншого для своїх забав.

А Лі пах малиною, дощем і легким смутком. Його голос був не таким, як завжди, а дорослим, серйозним, вимогливим. І пальці, що вп’ялися в плече Айріс, не тремтіли від боязкості. Навіть дихання, що ворушило пасмо її волосся біля скроні, змінилося – стало уривчастим, близьким, гарячим…

– Не дражнись, наречена. Адже я жива людина, а не поліно.

– А я проклята, А Лі Шине. Чуєш? Я – проклята! – Сльози хлинули самі собою. – Не смій у мене закохуватись! У тебе немає причин перевіряти на собі, чи має рацію твоя бабця.

– Не смій бачити в мені подружку! – Почувши схлипи, А Лі миттю втратив упевненість. – Я чоловік. Можу, щоб тебе кряча клюнула, довести!

Айріс відштовхнула його, соромлячись своєї непроханої слабкості, і помчала назад до замку.

– Я думала, ти друг, – пробурмотіла, сховавшись за кущами. – А тут, виявляється, все як завжди… Більше не приходь. Не переслідуй мене, зрозумів?

Вона промовила останні фрази голосно і чітко, і сподівалася на відповідь, що поверне все як раніше. Невимушеність, розуміння, легкість – куди це поділося? За минулий тиждень Айріс звикла до наїжаченого А Лі, який додав у її приречене життя краплю гумору, нотки здорового пофігізму та просте людське тепло. І чим напружене сьогодні відрізнялося від затишного вчора?

– Бажаю щастя, наречена.

Вона обернулась, але позаду були лише тіні.