Розділ 19.1. Чесність і компетентність

А Лі подобалося мати постійну роботу і не подобалося мати начальство. Він звик до вказівок бабці, але їх можна було поділити на важливі і незначні, і жити собі на втіху. А от у розпліднику панували правила, причому написані великим шрифтом. Їх треба було визубрити і не порушувати, навіть якщо світ перевертається.

На пам’ять А Лі не скаржився, із шеським звіром мав справу з дитинства, вислужитися поки не намагавсь, але все одно отримав кілька окриків і вирок «не чіпайте його, то ж відьмин онучок, у нього все через пень-колоду».

Це злило головним чином тому, що нічого страшного ще не трапилося. Подумаєш, трохи покусали… Зате стало зрозуміло: крячі точно не гризні. Гризня запросто вкусить, якщо в неї поганий настрій, а у кряч настрій завжди лихий, їм аби перевірити щось на смак.

І крячі – не шушки. Ті зляться, коли голодні, а крячі – коли незадоволені, причому незадоволені вони постійно.

Порівнювати кряч із мозкоїдами взагалі не можна! У мозкоїдів паща як ціла кряча!

– До тебе прийшли, стажере, – ближче до обіду приголомшив А Лі напарник – ковалів син, конопатий Есь, що на зло батькові подався в науку і проходив у розпліднику практику. – Як підеш куди – робочий одяг залиш, зрозумів?

– Нащо кудись іти? – Інструкції висловлювалися з цього приводу чітко і недвозначно.

– На те, що твоя бабця з Раті-майстра наврок зняла, силу йому повернула, ось він і слухається її, – буркнув Есь.

– Ой, та яка там сила? Він же еталонна здохлятина!

– Дурня не клей, а йди.

Щойно побачивши догідливу пику майстра, А Лі зрозумів: робочий день на сьогодні справді закінчено. Надто вже підлещувався Раті до бабці, надто червонів і кланявся мало не в пояс. Недарма це.

– Чув уже, внучку? Чув?

Бабуся була надміру активною і навіть здавалася молодшою. Сукну нову одягла – ту, що зберігала в скрині з нафталіном для особливого випадку. Дуже пристойну! У велику клітинку, з товстим коміром, широким поясом і брошкою, яку позаминулого року обміняли на запас дров і замінили скляною підробкою. Бабця і панчохи нові витягла – ті, що «на смерть» відкладала. Туфлі з круглими носами взула, хоча довго в них ходити не може – ноги набрякають. І почистила капелюшок, що припадав пилом на шафі як прикраса інтер’єру. Намиста червоні на шию повісила, губи підфарбувала!

Це щось означало.

– Швидко додому, неробо! Вдягнися пристойніше! Я тобі дідів костюм підшила, буде впору. Не можна запізнюватися!

– Куди запізнюватись?!

– У сватання, куди ж іще? Ворушися, поганцю! Навмисне марудиш?!

Першої миті А Лі подумав, що бабця розум втратила, раз зібралася ось так, ні з того ні з сього, сватати чужу (та ще й прокляту!) наречену. Потім до нього дійшло: хоч би що відбувалося, річ не про Айріс Міллс.

– Це не я, бабусю! Слово честі, не я!

– Що ти ще накоїв, безглуздя моє дурне?

– Не гуляв я з ковалевою донькою! І не треба мені її посаг!

– Тю, базікало! Тільки про себе думаєш. У Спритника син народився від молодиці з боліт. Не годиться малюку рости сиротою при живому батькові. Швидко додому одягатися! Одружувати твого дядька будемо. Ось бачиш, до чого гулянки доводять? Чує моє серце, і тобі якась вертихвістка в подолі принесе.

– Бабусю!

Але сенс обурюватись, якщо бабця завжди має рацію, в хто сперечається, той може залишитися без вечері? А Лі навіть робочий одяг не зняв – як був, так і помчав до рідної хвіртки. Нащо витрачати час на формальності? Дім поряд, бабуся теж, і вона налаштована серйозно.

Крячі поводилися неспокійно: шуміли, кидалися на сітку огорожі, шипіли і розмахували крилами. Самці, навіть найстаріші, шаленіли ще зі світанку, тому їх із вольєрів на вигул і зовсім не випускали.

– Чого ж вам не вистачає? – буркнув А Лі, поглядаючи на них крізь сітку. – Їжа безплатна, працювати не треба… Я б так жив!

Крячі його думок не поділяли – напевне, чули щось погане. Невже браконьєри остаточно знахабніли і притягли до міста деревину з шеських земель? Чи пожежа, що палала за болотами, вивільнила магію, підняла хмари чаклунського попелу?

А Лі не знав, із ким поділитися побоюваннями. Князя в Пригір’ї не було, у бабці є важливіші справи, у Спритника своїх проблем вистачає, йому начхати і на шесс, і на кряч, і на долю світу. А будь-хто сторонній скаже, що якщо за століття сусідства із чаклунами ніхто не помер, то й зараз хвилюватися нема про що.

У дворі А Лі чекала несподіванка.

– Де бабка? – пискляво спитала вона, блискаючи волошковими оченятами. – Га?!

Дві молодші дочки Спритника Шина були близнючками, ненавиділи це і намагалися виглядати повними протилежностями. Одна з них носила сукні, інша – спідниці та блузи, одна заплітала косу, інша розпускала волосся, одна засмагала до чорноти, інша відбілювала шкіру кефіром.

Дівчаток ніколи не плутали. Проблема полягала в тому, що А Лі не знав, хто з них Веста, а хто Мірта, і гадки не мав, як звуть юну злюку, що прийшла до відьми Шесси.

– Там. – Він показав на дорогу, що петляла повз розплідник. – Навіщо вона тобі?

– Мірта! Мене звуть Мірта! – вигукнула дівчинка. – У мене родимка на щоці. Хіба важко запам’ятати?

– Намальована.

– Тупиця! – Вона ні з того ні з сього розплакалася. – Дурень!

Довелося запросити доньку Спритника в хату, пригостити відкладеними до свят цукерками й запитати, що сталося.

– Він за нею сохне, а вона горда! – заголосила мала. – Букет взяла, і ні дякую, ні пішов геть! Він місця собі не знаходить, а вона сидить як зачарована принцеса в замку і не ворушиться! Ми листа їй написали. Зажадали, щоб вона визначилась і не морочила йому голову. А вона знаєш що?!

«Він – це дядько Спритник, а вона?..» – не міг зрозуміти А Лі.

– Що?.. – повторив за дівчинкою.

– Вона сама приперлася! До нас! Сказала, нам треба познайомитися ближче! Не їм, а нам із нею, уявляєш? Вона що, за нас заміж зібралася? Ми, між іншим, і без них проживемо! У Саті документи є, вона легко опіку може зробити, он як!

– До вас приходила…

– Кобила ця випещена. З порога заявила, що татко поганий, обікрав її без совісті.

А Лі повільно вдихнув і видихнув, намагаючись розподілити ролі. «Випещена» – це точно не про ту молодицю, яку бабуся зібралася сватати. А якщо так… Невже пані Ереса Руденс спіймалась на солодкі промови Спритника? Ну і ну!

– А він?

Мірта з несамовитим чавканням проковтнула останню цукерку і облизала обгортку.

– Що він? Виляти почав. Про печатку якусь молов, змовників приплів… А вона… Павичиха! Заплакала як корова перед бійнею. Сказала, що татко її серце викрав. Ти колись чув таке, А Лі? Нормальні люди так не розмовляють.

– До чого тут змовники?!

– Мені твоя бабка потрібна! – Ласощі закінчилися, і в дівчинки не залишилося причин для балаканини. – У нас там таке закрутилось! Без неї ніяк.

– Там бабця. – А Лі знову вказав на дорогу. – Мене чекає біля воріт розплідника. Сватати когось збирається.

– Ти чому одразу не сказав?!

Мірта вискочила за поріг, відчинила хвіртку ногою і помчала вперед, плутаючись у довгих полах святкової сукні і чіпляючись сандалями за кожен камінь.

Переодягнутися швидко А Лі не зумів: і кілька «красульок» вимагали уваги, і гризня крутилась як ненормальна, погрожуючи ось-ось зробити дірку в годівниці. Дрібниці нагромаджувались, і незабаром стало ясно: бабуся обов’язково розгнівається.

Щоб згладити її невдоволення, А Лі причепурився за всіма неписаними правилами чоловічого товариства. Сліди нічної гулянки з обличчя нікуди не ділися, але в поєднанні зі строгим охайним одягом, чистим взуттям, причесаним волоссям і запахом парфумів мали не настільки зухвалий вигляд. Тобто, звичайно, правильне визначення – жалюгідний, але А Лі вважав за краще подумки величати себе гулякою, а не невдахою, який уперше в житті відчув похмілля.

Останній погляд у дзеркало – і він вирішив, що бабця не знайде, до чого причепитися.

У двері несміливо постукали.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.