Розділ 19.1. Чесність і компетентність
А Лі подобалося мати постійну роботу і не подобалося мати начальство. Він звик до вказівок бабці, але їх можна було поділити на важливі і незначні, і жити собі на втіху. А от у розпліднику панували правила, причому написані великим шрифтом. Їх треба було визубрити і не порушувати, навіть якщо світ перевертається.
На пам’ять А Лі не скаржився, із шеським звіром мав справу з дитинства, вислужитися поки не намагавсь, але все одно отримав кілька окриків і вирок «не чіпайте його, то ж відьмин онучок, у нього все через пень-колоду».
Це злило головним чином тому, що нічого страшного ще не трапилося. Подумаєш, трохи покусали… Зате стало зрозуміло: крячі точно не гризні. Гризня запросто вкусить, якщо в неї поганий настрій, а у кряч настрій завжди лихий, їм аби перевірити щось на смак.
І крячі – не шушки. Ті зляться, коли голодні, а крячі – коли незадоволені, причому незадоволені вони постійно.
Порівнювати кряч із мозкоїдами взагалі не можна! У мозкоїдів паща як ціла кряча!
– До тебе прийшли, стажере, – ближче до обіду приголомшив А Лі напарник – ковалів син, конопатий Есь, що на зло батькові подався в науку і проходив у розпліднику практику. – Як підеш куди – робочий одяг залиш, зрозумів?
– Нащо кудись іти? – Інструкції висловлювалися з цього приводу чітко і недвозначно.
– На те, що твоя бабця з Раті-майстра наврок зняла, силу йому повернула, ось він і слухається її, – буркнув Есь.
– Ой, та яка там сила? Він же еталонна здохлятина!
– Дурня не клей, а йди.
Щойно побачивши догідливу пику майстра, А Лі зрозумів: робочий день на сьогодні справді закінчено. Надто вже підлещувався Раті до бабці, надто червонів і кланявся мало не в пояс. Недарма це.
– Чув уже, внучку? Чув?
Бабуся була надміру активною і навіть здавалася молодшою. Сукну нову одягла – ту, що зберігала в скрині з нафталіном для особливого випадку. Дуже пристойну! У велику клітинку, з товстим коміром, широким поясом і брошкою, яку позаминулого року обміняли на запас дров і замінили скляною підробкою. Бабця і панчохи нові витягла – ті, що «на смерть» відкладала. Туфлі з круглими носками взула, хоча довго в них ходити не може – ноги набрякають. І почистила капелюшок, що припадав пилом на шафі як прикраса інтер’єру. Намисто червоне на шию повісила, губи підфарбувала!
Це щось означало.
– Швидко додому, неробо! Вдягнися пристойніше! Я тобі дідів костюм підшила, буде впору. Не можна запізнюватися!
– Куди запізнюватись?!
– У сватання, куди ж іще? Ворушися, поганцю! Навмисне марудиш?!
Першої миті А Лі подумав, що бабця розум втратила, раз зібралася ось так, ні з того ні з сього, сватати чужу (та ще й прокляту!) наречену. Потім до нього дійшло: хоч би що відбувалося, річ не про Айріс Міллс.
– Це не я, бабусю! Слово честі, не я!
– Що ти ще накоїв, безглуздя моє дурне?
– Не гуляв я з ковалевою донькою! І не треба мені її посаг!
– Тю, базікало! Тільки про себе думаєш. У Спритника син народився в молодиці з боліт. Не годиться малюку рости сиротою при живому батькові. Швидко додому одягатися! Одружувати твого дядька будемо. Ось бачиш, до чого гулянки доводять? Чує моє серце, і тобі якась вертихвістка в подолі принесе.
– Бабусю!
Але сенс обурюватись, якщо бабця завжди має рацію, в хто сперечається, той може залишитися без вечері? А Лі навіть робочий одяг не зняв – як був, так і помчав до рідної хвіртки. Нащо витрачати час на формальності? Дім поряд, бабуся теж, і вона налаштована серйозно.
Крячі поводилися неспокійно: шуміли, кидалися на сітку огорожі, шипіли і розмахували крилами. Самці, навіть найстаріші, шаленіли ще зі світанку, тому їх із вольєрів на вигул і зовсім не випускали.
– Чого ж вам не вистачає? – буркнув А Лі, поглядаючи на них крізь сітку. – Їжа безплатна, працювати не треба… Я б так жив!
Крячі його думок не поділяли – напевне, чули щось погане. Невже браконьєри остаточно знахабніли і притягли до міста деревину з шеських земель? Чи пожежа, що палала за болотами, вивільнила магію, підняла хмари чаклунського попелу?
А Лі не знав, із ким поділитися побоюваннями. Князя в Пригір’ї не було, у бабці є важливіші справи, у Спритника своїх проблем вистачає, йому начхати і на шесс, і на кряч, і на долю світу. А будь-хто сторонній скаже, що якщо за століття сусідства із чаклунами ніхто не помер, то й зараз хвилюватися нема про що.
У дворі А Лі чекала несподіванка.
– Де бабка? – пискляво спитала вона, блискаючи волошковими оченятами. – Га?!
Дві молодші дочки Спритника Шина були близнючками, ненавиділи це і намагалися виглядати повними протилежностями. Одна з них носила сукні, інша – спідниці та блузи, одна заплітала косу, інша розпускала волосся, одна засмагала до чорноти, інша відбілювала шкіру кефіром.
Дівчаток ніколи не плутали. Проблема полягала в тому, що А Лі не знав, хто з них Веста, а хто Мірта, і гадки не мав, як звуть юну злюку, що прийшла до відьми Шесси.
– Там. – Він показав на дорогу, що петляла повз розплідник. – Навіщо вона тобі?
– Мірта! Мене звуть Мірта! – вигукнула дівчинка. – У мене родимка на щоці. Хіба важко запам’ятати?
– Намальована.
– Тупиця! – Вона ні з того ні з сього розплакалася. – Дурень!
Довелося запросити доньку Спритника в хату, пригостити відкладеними до свят цукерками й запитати, що сталося.
– Він за нею сохне, а вона горда! – заголосила мала. – Букет взяла, і ні дякую, ні пішов геть! Він місця собі не знаходить, а вона сидить як зачарована принцеса в замку і не ворушиться! Ми листа їй написали. Зажадали, щоб вона визначилась і не морочила йому голову. А вона знаєш що?!
«Він – це дядько Спритник, а вона?..» – не міг зрозуміти А Лі.
– Що?.. – повторив за дівчинкою.
– Вона сама приперлася! До нас! Сказала, нам треба познайомитися ближче! Не їм, а нам із нею, уявляєш? Вона що, за нас заміж зібралася? Ми, між іншим, і без них проживемо! У Саті документи є, вона легко опіку може зробити, он як!
– До вас приходила…
– Кобила ця випещена. З порога заявила, що татко поганий, обікрав її без совісті.
А Лі повільно вдихнув і видихнув, намагаючись розподілити ролі. «Випещена» – це точно не про ту молодицю, яку бабуся зібралася сватати. А якщо так… Невже пані Ереса Руденс спіймалась на солодкі промови Спритника? Ну і ну!
– А він?
Мірта з несамовитим чавканням проковтнула останню цукерку і облизала обгортку.
– Що він? Виляти почав. Про печатку якусь молов, змовників приплів… А вона… Павичиха! Заплакала як корова перед бійнею. Сказала, що татко її серце викрав. Ти колись чув таке, А Лі? Нормальні люди так не розмовляють.
– До чого тут змовники?!
– Мені твоя бабка потрібна! – Ласощі закінчилися, і в дівчинки не залишилося причин для балаканини. – У нас там таке закрутилось! Без неї ніяк.
– Там бабця. – А Лі знову вказав на дорогу. – Мене чекає біля воріт розплідника. Сватати когось збирається.
– Ти чому одразу не сказав?!
Мірта вискочила за поріг, відчинила хвіртку ногою і помчала вперед, плутаючись у довгих полах святкової сукні і чіпляючись сандалями за кожен камінь.
Переодягнутися швидко А Лі не зумів: і кілька «красульок» вимагали уваги, і гризня крутилась як ненормальна, погрожуючи ось-ось зробити дірку в годівниці. Дрібниці нагромаджувались, і незабаром стало ясно: бабуся обов’язково розгнівається.
Щоб згладити її невдоволення, А Лі причепурився за всіма неписаними правилами чоловічого товариства. Сліди нічної гулянки з обличчя нікуди не ділися, але в поєднанні зі строгим охайним одягом, чистим взуттям, причесаним волоссям і запахом парфумів мали не настільки зухвалий вигляд. Тобто, звичайно, правильне визначення – жалюгідний, але А Лі вважав за краще подумки величати себе гулякою, а не невдахою, який уперше в житті відчув похмілля.
Останній погляд у дзеркало – і він вирішив, що бабця не знайде, до чого причепитися.
У двері несміливо постукали.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!