Розділ 3.1. Розбійницька доля

Споконвіку чоловіки з роду Шин були браконьєрами. Сімейне ремесло передавалося від батька до сина, поки одного разу не з’ясувалося, що полювати більше нема на кого. Болотяні крячі, чиє пір’я цінувалося на вагу золота, а дзьоби та пазурі, здатні різати залізо, – й ще дорожче, помалу зникли. Чи то перебралися в гори, чи вимерли – ніхто не знав. Останніх представників виду князь узяв під охорону, побудував розплідник… Безрозсудний Ре Мі Шин спробував продовжити справу сім’ї, та замість ринку і пристойного запасу грошей отримав десять років на рудниках.

Додому він не повернувся, його дружина незабаром зачахла від туги, тому А Лі Шин ріс безбатченком. Його виховувала бабуся – Са Ра Шин, відома у Пригір’ї як відьма Шесса. По-справжньому чаклувати вона не вміла, але в далекій юності працювала у жінки з народу шесс, а для чуток цього було достатньо.

А Лі вірив у силу переконання, а не в магію. Бабуся славилася своїми приворотними зіллями та замовляннями, але він бачив: у її пляшечках – підфарбована кип’ячена вода. Зате язиком чесати бабця вміла, та ще й як! І нечесними прийомами не гидувала: виписувала книги про кохання і злагоду в сім’ї, а потім засипала клієнток порадами столичних професорів, видаючи їх за таємні знання шесс.

В особливо важких випадках до справи брався А Лі й підкидав невірним чоловікам якийсь «пристріт». Знімати його бігли до відьми Шесси, а вона не гаяла слушну мить і промивала бідолахам мізки краще, ніж королівські служби в розважальних книгах.

Але після випадку з Сьомкою-ковалем, щоб йому провалитися в чаклунські болота, клієнтури у бабки помітно поменшало. Довелося затягнути пояси й замислитися про інший заробіток.

А Лі охоче пішов би на будівництво, або в поденники, або видобувати граніт, бо ж здоров’ям його Великий не обділив, та тільки бабуся поклялася, що на поріг не пустить онука, якщо той посміє кинути навчання заради якихось мідяків. Вперлась, як ненормальна! Вимагає диплом про закінчення Лісничого училища і свято вірить: перед папірцем відчиняться будь-які двері. А як цей диплом отримати, коли всі думки тільки про їжу, якої хочеться і якої вічно немає?

Добре бабці: стара, апетиту ніякого, кілька варених картоплин з’їсть, узваром зап’є – і ходить до вечора. А Лі намагався не показувати вічний голод і думав про ситну осінь, коли буйна зелень із грядок і полів перетвориться на їстівні запаси. Але молодому організму не хотілося ні чекати, ні задовольнятися одними овочами, тому сьогодні зранку А Лі збирався наслідувати приклад своїх незаконослухняних предків і почати небезпечну, однак прибуткову кар’єру. Ні, не браконьєра. Розбійника з великої дороги.

– Заснув? – шепіт Спритника Шина, напарника зі стажем, вивів його із задуми. – Гаразд, спи, сам розберусь.

А Лі позіхнув і неймовірним зусиллям волі розплющив одне око. Перші промені сонця вже підпалили хмари. Тракт тонув у густому тумані, з якого линув пташиний щебет і десь здаля вчувався цокіт копит.

Вершники з’явилися за кілька хвилин. Добре озброєні солдати у формі княжого полку проскакали повз, не глянувши ні на іржавий револьвер у руках Спритника, ні на заспаного А Лі.

– Що це вони так рано? – округлив очі напарник. – Мабуть, трапилося щось?

– Розбійників шукають?..

– Та звідки в Пагорбах розбійники?

– А як же ми?

Спритник усміхнувся і нічого не сказав. Він доводився А Лі дядьком, розміняв п’ятий десяток і в колі сім’ї заслужив на повагу саме завдяки своєму ремеслу.

Невисокий, міцний, темноволосий і смаглявий, як багато жителів Пагорбів, колись він подавав великі надії, але в молодості його покалічили крячі. Спритник втратив праве око, погано рухав рукою, дуже шкутильгав, не міг довго тримати спину випрямленою. Як за таких умов прогодувати сім’ю?

Проте всі знали: дім у нього добротний, діти ситі, гарно вдягнені та взуті, а дружина, яка померла від лихоманки три роки тому, не торгувалася за дрібниці й постійно міняла сукні. Чужакам достаток пояснювався майстернею з ремонту взуття, яку Спритник тримав на околиці Пригір’я. Ну а від сім’ї правду не приховували.

– Злякався, хлопче?

– Ні, дядьку. – А Лі вмився росою з куща малини і почувався майже людиною. – А чому нікого нема? І, це… Чи треба обличчя якось прикрити? Раптом хтось знайомий трапиться?

– Ти що, шмаркачу, знайомих грабувати зібрався?

Важке запитання… Грабувати не хотілося взагалі, та шлунок видавав розкотисті трелі, з подертого взуття виглядали пальці, на штанах латок було стільки, що вони нагадували ковдру. Ще й у бабці спина заболіла… Хоч і відьма, а без справжніх ліків не обійтись.

– Дядьку… Твій сусід на лісопильні працює наче ж? Як гадаєш, мене б туди не взяли?

– Хіба що колодою, – відрізав Спритник, щирячи широкі жовтуваті зуби. – Сам знаєш, звідки у тебе руки ростуть.

– Дядьку! – обурився А Лі.

– Угу, дядьку. Ліс ти вже рубав – разом зі своєю ногою. Дороги клав – а потім тобі накладали шини. Корів пас – і сам рогами в бік дістав. Болота осушував – ледве витягли. Що там ще було? Усього й не згадаю. Правду каже твоя бабця, головою тобі працювати треба, а не спину гнути, поки сам не загнешся. Почекай трохи і побачиш, звідки беруться розумні гроші, хе-хе.

«З кишень простих беззбройних селян?» – просилося на язик, та хіба ж можна плювати в колодязь, з якого збираєшся пити?

Вдалині почулося торохтіння воза. Спритник насупив густі кущисті брови і вийшов на перехрестя – туди, де до тракту збігалися ґрунтовки від найближчих сіл. Зупинився, спираючись на сукувату палицю, насунув на самі очі свій незмінний солом’яний капелюх, впер кулаки в боки… Здалеку він нагадував смішну фігурку з традиційного валесійського театру, що приречена на роль статиста в кожній виставі. Але ті, хто придивлявся до нього уважніше, бачили: незважаючи на каліцтво, у Спритнику немає нічого жалюгідного. Він міцно тримався за життя і самим своїм існуванням присоромлював молодих здорових лобів, що байдикували цілими днями і скаржилися на нещасливу долю.

Туман почав розсіюватися. З нього виринув невисокий коник, який тягнув порожнього (не рахуючи його господаря) воза. Побачивши окуповане перехрестя, селянин змінився на лиці і зашарив під оббитою повстю дошкою-сидінням.

– Тримай, кровопивце! – пролунало з такою ненавистю, що А Лі здригнувся і мимоволі втяг голову в плечі. – Погибелі на вас немає, нелюди кляті… Це від Рудої, Великої, Зеленої та Лисячої Гаті.

До ніг напарника впав важкий гаманець, набитий паперовими грошима. Спритник підчепив його палицею і вправно спіймав на льоту.

– Дякую, Гать. – Підняв капелюх. – Як життя?

– Коли таких розбійників, як ти, перевішають, стане набагато кращим!

Кінь, пирхаючи, розвернувся і потопав у туман. Прокляття селянина чулися ще довго – навіть тоді, коли стих цокіт копит.

– Дядьку… – Не такою А Лі уявляв розбійницьку справу. – Всі ці Гаті… Вони так тебе бояться, що платять до пограбування? Тобто замість пограбування? Хіба це нормально?

– Репутація, хлопче, – половина успіху. – Спритник сховав гаманець у міцну сумку і витягнув їжу, зібрану «тату на роботу» його молодшими дочками. – Раніше треба було ганятися за ними, висолопивши язика, і молитися, щоб вони не погнались у відповідь, а тепер бач як? Самі приходять і не спізнюються. Хочеш курку? Поки з рівнин підтягнуться, встигнемо перекусити.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.