Розділ 14.1. Вогонь

Рудому хлопцю було щонайбільше років вісімнадцять. Наскільки міг судити Джі Лін, виріс імовірний шесс у звичайних умовах: пропорції його тіла свідчили про нормальний розвиток опорно-рухової системи хоча б у дитинстві. Але зараз у князя на плечі бовтався вкритий шкірою скелет у ганчір’ї, на яке не зазіхнув би й жебрак.

– Стривайте. – Лисиця визирнула у підвальне віконце, приховане від зовнішнього спостерігача густими заростями горобини. – Палій на цьому боці, біля старої криниці, і тікати не збирається. Я приберу його тихо. – Вона дотяглася до гладкого деревного стовбура і вужем вислизнула назовні. – Давайте сюди рудого. Він непритомний? Тут багато гілок, пропорете йому бік, якщо виштовхуватимете самостійно.

– Геола.

– Вже при тямі, – «переклав» Джі Лін. – Не висовуйтесь, Мелісо. – Хотілося гарненько струснути напівкровку і нагадати: тут ліс, погана репутація та сміливі розмови марні. – Я зроблю це.

– Звісно, що зробите, але спочатку палій здійме шум. Ви навіть не пролізете крізь кущі без тріску. На рингу вашим плечам ціни не було б, а тут… Та щоб його!

Князь притулив рудого до стіни і висунув голову назовні. Ворог ішов прямо до них – точніше, туди, де не вистачило гасу. Важка каністра в його руках натякала, що цей недолік скоро виправиться.

– Начхати. – Лисиця сиділа навпочіпки і напружено стежила за наближенням масивної темної фігури. – Беріть рушницю. Цей закричить – другий прибіжить на допомогу. Не промахніться.

– Ви у минулому житті були генералом? – Джі Лін не звик до наказів, проте зараз це не дратувало – навпаки, чужа впевненість підживлювала його власну і перетворювала нічний кошмар на важке завдання.

– Південні вірування у реінкарнацію – це не до мене. У вас є інший план? Охоче послухаю, секунд п’ять у нас знайдеться.

– Кендо ма наті. – Шесс вчепився у віконну раму і безуспішно почав дертися вгору. – Харі ай!

– Ще один герой знайшовся, – буркнула Меліса, відступаючи в тінь і пригинаючись. – Силою думки його положиш?

– Харі ай! – прозвучало вимогливо та голосно. – Харі!

– З глузду з’їхав? Тихіше! – шикнув князь.

Рудий повис на його плечі.

– Харі, амо, – попросив, мало не плачучи.

– Та не треба тобі жертвувати собою. – Джі Лін вважав, що зрозумів його порив. – Нас це не врятує, хлопче, повір.

– Елатор…

«Таким тоном зазвичай кажуть: «Ну дурень…» – проте Лисиця простягла обірванцю руку і події закрутилися зі швидкістю, що відкидала будь-які роздуми.

– Чарувати хочеш? – Напівкровка посміхнулась, і у рваному світлі пожежі її обличчя стало схожим на лик злої богині з міфів південних народів. – А раніше чому не міг?

– Саї, амі.

Рудий незграбно вибрався на поверхню і розпластався під кущем, невідривно дивлячись на палія. Той занервував, почав озиратися, витяг із завбачливо розстебнутої кобури револьвер…

– Гей, легше! – Джі Ліна відвідала погана думка. – Він потрібен живим. Як без нього ми дізнаємося, що відбувається і скільки інших бандитів нишпорять навколо?

– Тлеталь!

Від палаючої передньої стіни відокремився язик полум’я і кинувся до ворога. Той відскочив, ніби чекав на щось подібне, злякано відкинув каністру. Вона врізалася в брус, впала за два кроки від палія, на її закритій горловині затанцював вогонь.

Шесс смикнув Лисицю за штанину, показав на землю.

– Інеро травні амор!

Вибух струсонув будинок, пробив у стіні дірку, шпурнув ворога на кам’яну криницю, а напівкровку – на залізну діжку для дощової води, сполошив коней і спровокував кілька пострілів – на жаль, з різних місць.

– П’ятеро! – Лисиця схопилася, ніби не помітивши падіння. – Та хто ж ти такий, що за тобою послали цілий загін?!

Шесс не відповів – упав без тями.

– Він наче чаклун. – На відміну від Меліси, Джі Лін нарахував шість спалахів, але це не мало значення – супротивник у будь-якому разі перевершував і озброєнням, і чисельністю. – Дивуєтесь, що його бояться?

– Він повністю виснажений, покритий шрамами і говорить мовою, яка вважається мертвою. Може, колись цей хлопець і був всесильним чудовиськом, але тепер він доходяга.

– Небезпечний доходяга.

– Згодна. Питання в тім, для кого? Справжній шесс – це світова слава, величезні гроші та особиста подяка короля, ось тільки нашого рудого не ловлять, а вбивають. Хотіла б я знати, хто він і звідки з’явився…

У дальньому кінці хатини, вже повністю охопленої полум’ям, пролунали постріли. Їм відповіли залпом із лісу – безладним, та він дав змогу засікти сьомого стрільця.

– Це патрони з вашого рюкзака? – Князь закинув чаклуна на плече і потяг за плетений тин та стайню.

– Вони все одно були марні. – Лисиця випередила його, зникла в густій тіні. – Швидше, поки ті відволіклися! Скоро буде другий захід і, якщо пощастить, щось вибухне на горищі. Що робити, князю? Від дороги ми відрізані, місцевість мені незнайома, коні стали недосяжною мрією… Є тут інший шлях?

– Це вам мапу дали. – Джі Лін, пригнувшись, швидко крокував між деревами і намагався вірити, що успіх – не міф. – Що на ній?

– Забуті стежки. Давня війна з народом лінг, пам’ятаєте? Пастки, перешкоди, укриття… Старий шесс оселився в добре захищеному місці за три години їзди від проклятої ущелини. Це далеко, так… І я не потикалася б у гори без їжі, води, медикаментів і з десятком переслідувачів на хвості.

– Вже десять?..

– Або хтось палить із двох рук.

Мисливський будиночок віддалявся повільніше, ніж хотілося. Дим стелився лісом і служив непоганим укриттям – щоправда, більше для ямок, купин і сухостою, ніж для втікачів.

– Вони перевірять наші сідельні сумки і вирішать, що ми вибралися на полювання, – розмірковувала Меліса. – Якщо нас надумають шукати, то не в цьому напрямі.

– Хотілося б вірити, – обізвався Джі Лін. – Дорога – єдиний шлях назад. Через болота не пройти, а тут ми що є, що нема… Згинемо за таємничих обставин, як чоловік Майви, та й усе. Ох ти ж!..

Хатина злетіла в повітря – мабуть, у підвалі зберігалися старі запаси пороху. Заграва піднялася до небес, попіл сипався на голови кілька хвилин, принесені вітром іскри заполонили ліс, і здавалося, це падають зірки.

– Хоч би вогонь не розкинувся. – Князь ступав обережно, щоб не залишати надто явний слід, але розумів: досвідчене око помітить, що тут хтось пройшов. – Літо видалося сухим, все може спалахнути вмить.

– Шаї ра. Ка тако санорі. Ла каї, амо.

Шесс отямився і торохтів без упину доти, доки не опинився на ногах, потім почав показувати вбік боліт.

– Не можна туди. У нас куль менше, ніж бандитів, – Лисиця говорила повільно, наче сподіваючись, що він зрозуміє сенс її мови. – Сховаємось у передгір’ї. Нехай все вщухне, а потім військові прочешуть цю місцевість вздовж і впоперек. Ти ж цього хотів, рудий? Не лише втекти, звідки ти там утік, а й привести людей сюди?

– Ане карай, амі. – Чаклун похитав головою. – Ане кари.

– Та ясно, що ти розумієш не все. Окремі слова, так? Добре тобі… Я знаю лише амо та амі – друг і подруга. Тримай. – Лисиця дістала з кишені пом’ятий шоколадний батончик. – Перекуси, бо ще ляжеш від знесилення. Князю? – Вона повернулася до Джі Ліна. – Ви, пам’ятається, хотіли пригод? Погонь, перестрілок, інтриг і подвигів? Ну як воно? Чи достатньо, щоб сказати правду? Якого хріна, вибачте мій лінгський, вас понесло сюди? Що ви підозрювали? Це? – Меліса махнула на заграву, що палала далеко позаду. – Навряд чи. Ви не схожі на ідіота. Тоді що?

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.