Розділ 15.1. Не віддам!

А Лі прокинувся в калюжі біля озера і поклявся собі, що більше ніколи в житті не доторкнеться до сивухи. Було холодно до неможливості, мокрий одяг лип до тіла, у волоссі заплуталися реп’яхи. В роті ніби кішки напаскудили, тихе квакання віддавалось у вухах дзвоном, вії злиплися від бруду й очі нещадно пекло.

– Тьху ти! – З рукава випав пуголовок. – Що сталося вчора?

«Весілля», – нечітко майнуло в пам’яті.

Веселі обличчя, гучна музика, танці до нестями…

Ціла вулиця гуляла.

Жевжик зацікавився, поліз дивитися. Нареченій перстень подарував, то її родичі багатія цього щедрого силоміць за стіл посадили і наливали, підливали, доливали… Й А Лі заразом, хоча він опирався щосили. Вони ж ішли у важливій справі, візника намагалися впіймати, але весілля – це святе, відмовишся від частування – життя молодятам зіпсуєш.

Що було після п’ятого тосту, спогади сором’язливо замовчували, однак у незв’язаних між собою проблисках пам’яті фігурували бійка, вінчальна сукня, франт у обіймах нареченої і якась молодуха, що намагалася затягнути А Лі на сінник. Ага, і чоловік її. І поліно. Чи кийок?

У будь-якому разі ґуля на потилиці вийшла добряча, хоча накивати п’ятами не завадила. І жевжик не залишився на святі. Не сподобалося йому, бачте, гарне поводження. А що він хотів? Кулаком у око від скривдженого нареченого? То не треба охорону за собою тягати і золотом розкидатися. Тим паче, наречена до нього перша полізла.

До речі, куди цей виряджений подівся?

А Лі зі стогоном піднявся навкарачки і невпевнено випростався, почуваючись повною руїною. Жаба, яку він ледь не розчавив рукою, ображено булькнула в калюжу і пустила бульбашки.

Сонце сліпило, від його яскравого світла та відблисків на воді розколювалася голова. А може, й не від цього…

– Гей, як тебе там! Ти тут?

За низьким верболозом щось ворухнулося.

– Вставай, нам у замок треба.

Але на потоптаній траві лежав строкатий одяг і валялися розкидані в різні боки черевики. Босі сліди, що застигли в бруді, вели до озера.

А Лі вилаявся і хиткою ходою підійшов до води. Тиша, гладь, лише вдалині, на корчі, погойдувалася хустинка канаркового кольору.

– Дурень… – У горлі зашкребло само собою. – Казав же, тут на дно затягне…

Вдалині на дорозі прогуркотів поліцейський екіпаж.

«Уже шукають», – незважаючи на гіркоту моменту, стало завидно. Багач провів лиш одну ніч поза домом, і це підняло на ноги навіть правоохоронні органи.

А Лі зібрав одяг, підняв черевики і попрямував до замку – туди, куди вчора не дійшов і куди спішили поліцейські.

Сьогодні біля воріт чомусь стояли двоє озброєних до зубів головорізів у мундирах княжого полку. Вони нічого не сказали, але подивилися так грізно, що захотілося провалитися крізь землю – чи хоч би переодягнутися.

– Куди бруд припер? – Покоївка, яка раніше завжди привітно вітала «відьминого онучка», застигла в дверях, вперши кулаки в боки. – Пияк нещасний!

– Мені б до князя… – В обличчя кинувся жар від думки про те, що проклята наречена може подумати так само. – Терміново…

– Бач що надумав! До князя! Шастають тут усякі! Терміново йому, ха! А морду вмити не треба? Та від тебе болотом тхне! У дзеркало дивився? Така пика насниться – трясця вдарить!

– Справа життя та смерті! – А Лі випростався, витер мокрим рукавом обличчя.

– Похмелитися?! Додому йди! Чи соромно бабці на очі показуватись? Ой, пане Ейл! – це вже адресувалося комусь у вестибюлі. – Та то дрібниці, нічого серйозного.

Одутлувата фізіономія начальника поліції з’явилася над плечем покоївки, і та, обсмикнувши короткий фартух, відступила вбік, тільки сукня з пишними рукавами прошелестіла по мундиру, прикрашеному золотим гаптуванням.

– Ти!

– Я. – А Лі не знав, що на це відповісти.

Пан Ейл вийшов на ґанок, поклав товсті руки на поручень.

– Ти часто тут буваєш, – сказав задумливо.

– Буваю.

– До нареченої бігаєш, – пролунало як вирок.

– Ну, не те щоб бігаю… – Але факти говорили самі за себе, і під важким поглядом поліцейського заперечувати їх було нелегко.

– І князь не проти.

– Не проти. – Вуха почали горіти. – Напевно. Не знаю.

– Що це? – Пан Ейл вказав на одяг, який А Лі тримав на зігнутій у лікті руці.

– Втопився. – Від усвідомлення того, що жевжика можна було врятувати, на душі шкрябали кішки і язик ледве ворушився. – В озері. Вночі.

– Хто?! – Начальник поліції схопив яскраво-жовту куртку. – Твою ж!.. Ти це зробив? – вигукнув із незрозумілим захопленням і, здається, полегшенням.

– Ні! – Не вистачало ще дістати звинувачення у вбивстві, хай і в ненавмисному.

– Але як?! – Співрозмовник не слухав – розглядав смарагдові штани й черевики із позолоченими заклепками. – Це ж неможливо!

– Та ну, неможливо, – пробурмотів А Лі, шморгаючи носом. – З п’яних очей можна все. – Він випрямився: хотілося довести самому собі, що нюні розпускати ніхто не збирається. – Там же самі вири, трохи оступишся – і все.

– А охорона?

– Послав він охорону.

Начальник поліції почервонів і розстебнув верхній ґудзик сорочки.

– Куди послав?

– А то ж ви не знаєте, – відрізав А Лі, починаючи підозрювати, що всі ці розпитування – не просто так. Але лихослів’я в громадському місці йому не пришиють!

Пан Ейл швидко озирнувся, скорчив розуміючу міну і ляснув А Лі по спині.

– Ага… Немає у світі честі. І ти розлютився, – сказав довірливо.

– Ні. – Прокляття, та тут не штраф намічався, а дещо гірше! – Він сам утопився. Я тільки одяг його взяв… підібрав. Он там, у низині.

– Але ж ти лінг? Дідусь у тебе лінг, не заперечуй!

«І до чого тут мій родовід?» – А Лі остаточно заплутався.

– Прадід, – буркнув неохоче. – А що?

– А те, що назвався грибом – лізь у кошик і не патякай! – гаркнув начальник поліції. – Пізно жаліти себе. Країна не забуде твій подвиг заради майбутнього. За бабусю не переживай, доживе свій вік у достатку та повазі.

На зап’ясті А Лі клацнули кайданки. На одному, бо збурилася кров незаконослухняних предків, і він у найкращих традиціях вуличних бійок відправив пана Ейла прямо в обійми квіткової клумби біля ґанку.

– Не чіпав я його! Ясно? – прокричав поліцейським, що поспішали до місця пригоди. – Він сам!

«Хто – «він»? Франт чи їхній начальник? Вони напад на власні очі бачили, тепер хоч як виправдовуйся, а відповідати доведеться», – як завжди, здоровий глузд не знав оптимізму.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.