Проклята наречена і таємниці Пагорбів

А Лі прокинувся в калюжі біля озера і поклявся собі, що більше ніколи в житті не доторкнеться до сивухи. Було холодно до неможливості, мокрий одяг лип до тіла, у волоссі заплуталися реп’яхи. В роті ніби кішки напаскудили, тихе квакання віддавалось у вухах дзвоном, вії злиплися від бруду й очі нещадно пекло.

– Тьху ти! – З рукава випав пуголовок. – Що сталося вчора?

«Весілля», – нечітко майнуло в пам’яті.

Веселі обличчя, гучна музика, танці до нестями…

Ціла вулиця гуляла.

Жевжик зацікавився, поліз дивитися. Нареченій перстень подарував, то її родичі багатія цього щедрого силоміць за стіл посадили і наливали, підливали, доливали… Й А Лі заразом, хоча він опирався щосили. Вони ж ішли у важливій справі, візника намагалися впіймати, але весілля – це святе, відмовишся від частування – життя молодятам зіпсуєш.

Що було після п’ятого тосту, спогади сором’язливо замовчували, однак у незв’язаних між собою проблисках пам’яті фігурували бійка, вінчальна сукня, франт у обіймах нареченої і якась молодуха, що намагалася затягнути А Лі на сінник. Ага, і її чоловік. І поліно. Чи кийок?

У будь-якому разі ґуля на потилиці вийшла добряча, хоча накивати п’ятами не завадила. І жевжик не залишився на святі. Не сподобалося йому, бачте, гарне поводження. А що він хотів? Кулаком у око від скривдженого нареченого? То не треба охорону за собою тягати і золотом розкидатися. Тим паче, наречена до нього перша полізла.

До речі, куди цей виряджений подівся?

А Лі зі стогоном піднявся навкарачки і невпевнено випростався, почуваючись повною руїною. Жаба, яку він ледь не розчавив рукою, ображено булькнула в калюжу і пустила бульбашки.

Сонце сліпило, від його яскравого світла та відблисків на воді розколювалася голова. А може, й не від цього…

– Гей, як тебе там! Ти тут?

За низьким верболозом щось ворухнулося.

– Вставай, нам у замок треба.

Але на потоптаній траві лежав строкатий одяг і валялися розкидані в різні боки черевики. Босі сліди, що застигли в бруді, вели до озера.

А Лі вилаявся і хиткою ходою підійшов до води. Тиша, гладь, лише вдалині, на корчі, погойдувалася хустинка канаркового кольору.

– Дурень… – У горлі зашкребло само собою. – Казав же, тут на дно затягне…

Вдалині на дорозі прогуркотів поліцейський екіпаж.

«Уже шукають», – незважаючи на гіркоту моменту, стало завидно. Багач провів лиш одну ніч поза домом, і це підняло на ноги навіть правоохоронні органи.

А Лі зібрав одяг, підняв черевики і попрямував до замку – туди, куди вчора не дійшов і куди спішили поліцейські.

Сьогодні біля воріт чомусь стояли двоє озброєних до зубів головорізів у мундирах княжого полку. Вони нічого не сказали, але подивилися так грізно, що захотілося провалитися крізь землю – чи хоч би переодягнутися.

– Куди бруд припер? – Покоївка, яка раніше завжди привітно вітала «відьминого онучка», застигла в дверях, вперши кулаки в боки. – Пияк нещасний!

– Мені б до князя… – В обличчя кинувся жар від думки про те, що проклята наречена може подумати так само. – Терміново…

– Бач що надумав! До князя! Шастають тут усякі! Терміново йому, ха! А морду вмити не треба? Та від тебе болотом тхне! У дзеркало дивився? Така пика насниться – трясця вдарить!

– Справа життя та смерті! – А Лі випростався, витер мокрим рукавом обличчя.

– Похмелитися?! Додому йди! Чи соромно бабці на очі показуватись? Ой, пане Ейл! – це вже адресувалося комусь у вестибюлі. – Та то дрібниці, нічого серйозного.

Одутлувата фізіономія начальника поліції з’явилася над плечем покоївки, і та, обсмикнувши короткий фартух, відступила вбік, тільки сукня з пишними рукавами прошелестіла по мундиру, прикрашеному золотим гаптуванням.

– Ти!

– Я. – А Лі не знав, що на це відповісти.

Пан Ейл вийшов на ґанок, поклав товсті руки на поручень.

– Ти часто тут буваєш, – сказав задумливо.

– Буваю.

– До нареченої бігаєш, – пролунало як вирок.

– Ну, не те щоб бігаю… – Але факти говорили самі за себе, і під важким поглядом поліцейського заперечувати їх було нелегко.

– І князь не проти.

– Не проти. – Вуха почали горіти. – Напевно. Не знаю.

– Що це? – Пан Ейл вказав на одяг, який А Лі тримав на зігнутій у лікті руці.

– Втопився. – Від усвідомлення того, що жевжика можна було врятувати, на душі шкрябали кішки і язик ледве ворушився. – В озері. Вночі.

– Хто?! – Начальник поліції схопив яскраво-жовту куртку. – Твою ж!.. Ти це зробив? – вигукнув із незрозумілим захопленням і, здається, полегшенням.

– Ні! – Не вистачало ще дістати звинувачення у вбивстві, хай і в ненавмисному.

– Але як?! – Співрозмовник не слухав – розглядав смарагдові штани й черевики із позолоченими заклепками. – Це ж неможливо!

– Та ну, неможливо, – пробурмотів А Лі, шморгаючи носом. – З п’яних очей можна все. – Він випрямився: хотілося довести самому собі, що нюні розпускати ніхто не збирається. – Там же самі вири, трохи оступишся – і все.

– А охорона?

– Послав він охорону.

Начальник поліції почервонів і розстебнув верхній ґудзик сорочки.

– Куди послав?

– А то ж ви не знаєте, – відрізав А Лі, починаючи підозрювати, що всі ці розпитування – не просто так. Але лихослів’я в громадському місці йому не пришиють!

Пан Ейл швидко озирнувся, скорчив розуміючу міну і ляснув А Лі по спині.

– Ага… Немає у світі честі. І ти розлютився, – сказав довірливо.

– Ні. – Прокляття, та тут не штраф намічався, а дещо гірше! – Він сам утопився. Я тільки одяг його взяв… підібрав. Он там, у низині.

– Але ж ти лінг? Дідусь у тебе лінг, не заперечуй!

«І до чого тут мій родовід?» – А Лі остаточно заплутався.

– Прадід, – буркнув неохоче. – А що?

– А те, що назвався грибом – лізь у кошик і не патякай! – гаркнув начальник поліції. – Пізно жаліти себе. Країна не забуде твій подвиг заради майбутнього. За бабусю не переживай, доживе свій вік у достатку та повазі.

На зап’ясті А Лі клацнули кайданки. На одному, бо збурилася кров незаконослухняних предків, і він у найкращих традиціях вуличних бійок відправив пана Ейла прямо в обійми квіткової клумби біля ґанку.

– Не чіпав я його! Ясно? – прокричав поліцейським, що поспішали до місця пригоди. – Він сам!

«Хто – «він»? Франт чи їхній начальник? Вони напад на власні очі бачили, тепер хоч як виправдовуйся, а відповідати доведеться», – як завжди, здоровий глузд не знав оптимізму.