23.3

***

Тут зібралися всі. А Лі не знав їх за іменами, але ці випещені самовдоволені пики постійно красувалися в місцевій газеті, де їх розхвалювали за будь-яку дрібницю, зроблену в межах їхньої ж роботи.

Одинадцять членів міської ради, включно з блідою пані Лі Ма Ні, від якої відчутно несло заспокійливими краплями, і спітнілого Кан Ді Міна, чия багряна фізіономія не вміщалася в тісний високий комір, сиділи на перших лавках і глипали на вівтар з якоюсь хворобливою цікавістю.

Татко Зік і його сімейство зайняли місця в найдальшому кутку і чимось шаруділи, поширюючи запах тушкованої курки з гірчицею.

Прямий, як палиця, Старий Сем стирчав біля непримітних дверей, що вели у покої священнослужителя, і дивився на різношерсте збіговисько. Поруч із ним тупцював пом’ятий Спритник Шин. Під пильним поглядом пані Руденс і своїх дочок він крутився як в’юн на сковорідці, присоромлено ховав очі й гірко зітхав.

У третьому ряду А Лі помітив власну причепурену до невпізнання бабусю, у четвертому – чимось незадоволену Ніту Ліст, що привертала увагу не менше, ніж напівприхована урочистою аркою наречена.

Шонника не було, Майви Анози також. Король, якщо й був присутній, на люди не показувався – найімовірніше, збирався насолодитися спектаклем із безпечного балкончика. Князь теж поки що ховався – якщо, звичайно, не втік через чорний хід. Але Фабіан напевно подбав, щоб обійшлося без несподіванок.

Інші глядачі ділилися на три категорії: придворних, що переглядалися з виглядом «панове, що ми тут робимо?»; місцевих жителів, серед яких затесались і Ойла-молочниця, і ряба Мойва з ринку, і округла дочка коваля, і покоївка із замку, і всюдисущі дівчатка з притулку, і навіть ті товсті веселі тітки, що годували А Лі в його перший і єдиний день на розбійницькій ниві; і тих, хто виконував службовий обов’язок та волю короля.

Поліцейських було мало, агентів у цивільному (з натовпу вони виділялися ще помітніше, ніж люди у формі) – більш ніж достатньо. Вони тупцювали скрізь: біля входу, біля вікон, за пишними букетами, що прикрашали храм. А Лі почувався як у в’язниці, проте оточуючі у передчутті небувалого видовища не звертали на чужинців особливої уваги. Хіба що болонка пані Ні палала пристрастю до ноги одного з агентів та чиясь дитина обплювала іншого агента шматочками льодяника.

Люди шуміли, як на базарі. У Пагорбах не вміли пліткувати тихо, особливо коли був вагомий привід для розмови. Гріх не донести свою думку десяткам людей одночасно! Раптом її погано почують на іншому кінці храму?

– Гей, ти! – Бабця помітила А Лі і звела брови до перенісся. – Сядь і не ганьби мене! Зараз усе почнеться. У служителя день видався важкий, от він і спізнюється. П’ятеро дітей народилося, і кожному треба молитву прочитати.

– Троє. – Поруч стояв чоловік із газетою в сумці. Новина про щасливу ніч головного радника красувалася на першій шпальті. – У Кан Ді Міна.

– Як троє? Тю! Це одна донька. А дві інші? Їх ти не рахуєш? Вони не люди? Ну й молодь… Жодної поваги. Сядь, горе ти моє. Дивляться всі!

«Хай дивляться!» – А Лі твердо зібрався влаштувати акцію протесту.

Двері храму швидко відчинилися і зачинилися, по ногах пройшовся протяг. Гомін на мить стих, потім повернувся до початкового рівня.

– Я тебе пам’ятаю. – А Лі смикнули за штанину. – Ти кумедний.

Поруч стояла руда дівчинка років дванадцяти і, задумливо схиливши голову до плеча, зав’язувала бантом поясок завеликої сукні з рюшами.

– Ти мене у вікно викинула! – майнув спогад. – Шесс!

– Сподобалося? – Мала гордо задерла підборіддя. – Гарно було?

– Ще б пак! Ти й зараз так можеш? – Неясна ідея ще не сформулювалася до кінця, але А Лі поспішав обміркувати варіанти.

– Можу, але не буду, інакше мене вишлють туди, де цілий рік зима і магії майже немає. Я Соня.

– Ясно…

Дівчинка трохи покрутилася поруч і все ж таки не витримала.

– Навіщо тобі? – запитала азартно.

– Та просто. Ти тут як опинилася?

– Прилетіла.

– А-а-а…

– Я дуже помітна? – допитувалась далі Соня.

– Дуже. – А Лі висмикнув з чиєїсь сумки газету і тицьнув дівчинці. – Ти руда, сяєш як лампочка. Прикрийся трохи і не лізь наперед.

«І не заважай мені, я думаю», – залишилося невисловленим.

Соня слухняно розгорнула газету і стала ще помітнішою.

– Та не так! – А Лі підштовхнув її до лавки. – Сядь і прикинься дорослою.

– Чому тут хвалять дружину шефа?! – Соня не слухала – гортала сторінки. – Вона ж вівця, а не…

Дверцята, що вели до приміщення священнослужителя, відчинилися, і А Лі втратив інтерес і до шефа, і до шесс. Це могло зачекати, одруження – ні.

Нагорі щось стукнуло. Шум на кілька митей став гучнішим, потім стих. Убраний у своє найкраще вбрання старий служитель подрібцював до вівтаря, але на пів дорозі ляснув себе по спітнілій лисині і повернувся до ніші зі священними книгами. Потрібну він вибирав довго – А Лі встиг проштовхатись ліктями крізь глядачів майже до самої нареченої.

– Айріс!

Вона не відреагувала. Стояла нерухомо під щільною вуаллю, стискала тонкі пальці, обтягнуті білими рукавичками…

– Айріс!

Та що з нею таке? Чим Фабіан їй погрожував? Як зміг домогтися беззаперечної покірності?!

Служитель упустив товсту книгу в металевій палітурці собі на ногу. З балкона долинуло хмикання, і А Лі впевнився: король там. Спостерігає за всім здалеку. Смикає за ниточки як злий ляльковод у тому фільмі жахів, що демонстрували навесні, а потім заборонили через політичне підґрунтя.

– Обережніше, юначе, – несхвально шикнула на А Лі стара з міської ради, чию болонку він ледь не затоптав. – Тут люди.

Служитель припинив шипіти, зібрав аркуші, що випали, і пошкутильгав до вівтаря, часом поглядаючи вгору – не вбік ликів святих, а на прикритий фіранками балкон.

Книжка зі стукотом лягла на оксамитове покривало з довгою бахромою. Трохи закликів до порядку – і зазвучала мірна промова служителя, що намагався і дотриматись гідного тону, і перекричати шушукання аудиторії. Це триватиме кілька хвилин, а потім до вівтаря вийде наречений і простягне нареченій руку…

Де він, до речі? Джи Лін Рі мав би вже з’явитися в полі зору. Чи він наважиться піти проти волі Фабіана? Це було б чудово.

А Лі зробив останній ривок і вирвався на передній план. Уважно озирнувся, знаючи: хвилювання може зіграти злий жарт. Князь десь поруч, чекає свого моменту… Щоб підкоритися чи боротися?

У Джі Лін Рі багато прихильників. Вони не такі вправні, як невідомий шеф (або шеф підпорядковується князю – у цей огидне століття безмежного зрадництва можливо все), але маленьку колотнечу влаштують за милу душу. А там під шумок і влада зміниться.

Або не зміниться.

– Наречена? Де наречена? – Служитель підсліпувато мружився і погано орієнтувався в натовпі. – Сюди, будь ласка. Наречений? Де наречений?

Ноги самі зробили вирішальний крок.

– Я згоден взяти за дружину Айріс Міллс! – голосно вигукнув А Лі. – Чуєте? Я хочу одружитися з проклятою нареченою! Добровільно! Без примусу! Я одружуся з нею! Прямо зараз!

«І це мої останні слова», – майнуло в голові.

Хоч би все сталося швидко… Нахабу наздожене прокляття чи Фабіан. Що краще?

А Лі штовхнули в стіну і притиснули до холодного каменю.

– Це все дуже цікаво, А Лі Шине, але до чого тут моє весілля? – гаркнув дядько Спритник, нависаючи як скеля. – У тебе є совість? Я й так уже посміховисько!

– А наречена?..

– Твоя надто горда, щоб прийти сюди, а моя хоче скоріше стати дружиною, бо матір’ю вона вже стала. Зникни, дурне теля!

Вперше в житті А Лі скорився образливому наказу зі сльозами щастя на очах.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.