16.2

– Підлітком, Лисице, – промовив напружено. – Як я міг проґавити це? Там стояла звичайна дівчинка-підліток не старша за Ло Лу і Ліку. Це…

– Усе Пригір’я знає, хто це, – обірвала Меліса. – Тихіше, Джі Ліне. Під зламаними кущами біля халупи щось ворушиться.

Ворушилася куртка. Ще зранку чорна, гладенька, з блискучими ґудзиками та розкиданими в художньому безладді заклепками, нині вона нагадувала ганчірку, якою помили бруківку на головній вулиці міста. Друга, менша, що належала Лисиці, валялася віддалік, роздерта по швах.

– А я везуча, князю. Якби не зняла куртку, ми зараз конкурували б за кращий пейзаж на спині. Хтось добре психанув. Як гадаєш, що відбувається?

– Миші.

– Шеські?! Як крячі?

Джі Лін ногою підняв куртку, і з-під неї вискочили кілька темних мишок з бурими смужками вздовж хребта.

– Ніколи не чув про шеських мишей. А відбувається те, що давно мало статися. Підпільне виробництво амулетів триває не менше року, викрадені діти подорослішали й набралися досвіду. Їх бояться так сильно, що у фортеці охорони більше, ніж полонених! Для бунту не вистачало іскри.

– Або прикладу, – кивнула Меліса. – Призвідника на кшталт Ренса. По-твоєму, шесс повстали? Навряд чи. Було б набагато більше галасу.

Над далекими болотами залопотіли крилами крячі. Здійнявся вітер, трохи розвіяв дим, і дихати стало легше, але сонце припікало нещадно.

Лисиця повернулася до струмка і намочила одяг, не шкодуючи води.

– Рекомендую, князю. Нині це єдине доступне задоволення.

– Щодо шесс не впевнений, а ось та дівчинка зі снодійним амулетом повстала. – Джі Лін дивився вдалечінь. – Побігла слідами Ренса і наткнулася на нас. Подумала, що ми його полонили, і використала медальйон. Відгамселила мене, як могла, потім витягла свого товариша із зони дії амулету. Він пояснив, що й до чого, вона розкаялася…

– Або злякалася помсти.

– Вони вирішили, що тепер допомоги від нас не дочекаються, – вів далі князь, – і втекли. Забрали все… Мені здається, Ренс умовив дівчинку повернутися до фортеці, щоб звільнити інших. Надлишок магії погано на нього вплинув.

Лисиця вловила в його голосі нотки смутку та співчуття. І ледве приглушену лють… Не на дітей, які вирвалися з клітки і не розуміють, що коять. На тих, хто наживається на чужому житті.

– Щоб потрапити до Пригір’я, треба більше доби. – Меліса ненавиділа себе за те, що збиралася запропонувати. – Та якщо вірити Ренсу, до фортеці звідси десять-дванадцять годин ходьби, так? Багато обходити, ще й ущелини… Але стежки лінг ведуть навпростець через гори. Ми можемо випередити їх, князю.

– Тільки не кажи, що і ти хочеш із голими руками виступити проти озброєної до зубів банди, – скривився Джі Лін.

Чи хотіла вона цього? Ще й як! І не просто виступити – порвати тим мерзотникам горлянкам у кращих традиціях народу лінг. Змусити їх пошкодувати не лише про злочини – про те, що вони взагалі народилися! Згодувати їхню печінку крячам, а серця викинути у відхоже місце, як належало чинити з покидьками у сиву давнину! В історії були випадки, коли одинаки захоплювали замки. На жаль, в епоху вогнепальної зброї сила і швидкість лінг стали марними, а напівлінга без особливих здібностей пристойний стрілець і близько не підпустить.

– Я хочу зупинити наших шесс, – стримано промовила Лисиця, не бажаючи, щоб князь вважав її кровожерним монстром. – Їх гарантовано вб’ють, сам розумієш. Як приклад для інших.

– Розумію. Але…

– Але хвилюєшся за мене? Не варто.

– Варто, Мелісо. – Джі Лін серйозно подивився їй у вічі. – Я знаю, що в тебе на думці.

– Чудово, бо особисто я гадки не маю. І що ж? Кров-нутрощі-розчленування? – В голос мимоволі закралося роздратування. – Маю розчарувати. Говорю я багато, а на ділі не можу нічого! Ні бігати зі швидкістю звуку, ні проламувати людьми стіни, ні ставати невидимою, ні вбивати силою думки. Нічого з того, чим легенди наділяють народ лінг!

– Я не хочу, щоб ти постраждала, – прозвучало так повсякденно і водночас щиро, що Меліса повірила беззастережно.

– Дивна річ, у цьому наші бажання повністю збігаються. – Вона дружньо ляснула князя по плечу і відразу ж прибрала руку. – Вибач.

– Все нормально, – відмахнувся він. – Синяки не мають значення.

– Згодна. Що? Треба було заперечити? Не дочекаєшся, Джі Ліне. Ось повернемося додому, і тоді жалітимемо одне одного скільки душі завгодно, а поки терпи, герою, подвиг сам собою не звершиться.

На його обличчі майнула усмішка.

– Я не про те. Твоя нога…

– Відпала? Ні. Щось іще?

– Я піду сам, Мелісо.

Ну звичайно, до цього все і йшло… Лисиця посміхнулася краєчками губ, почуваючись і ображеною, і задоволеною. Вона не звикла до турботи. Люди завжди вважали, що напівкровка Стау щонайменше безсмертна.

– Куди? – запитала Меліса оманливо мирно. – Мапа роздерта разом із моєю курткою, але я її пам’ятаю. А ти? Згадаєш те, чого жодного разу не бачив? Облиш, Джі Ліне. Сам знаєш, я не відступлюся. Ми можемо ще довго сперечатися, а можемо не гаяти час. Вибір за тобою.

Князь востаннє напився з джерела, змочив водою обличчя та синці на шиї.

– Не заздрю я твоєму майбутньому чоловікові, Лисице, – сказав з іронією. – Ти вмієш переконувати.

– О, не хвилюйся. Якщо він почне страждати, я без зволікання позбавлю його мук спільного життя.

– Я пожартував.

– А я ні, – відрізала Меліса більш грубо, ніж хотілося. – І оскільки ми в одній упряжці, пропоную пошукати десь на заході Собачу скелю. Ех… Веселіше, Джі Ліне. Пригода продовжується.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.