Розділ 18.1. Та, що кличе вперед

– Ого! Вогняна пастка існувала! – захопилася Меліса, коли осіли хмари пилу, піднятого вибухом. – А я завжди вважала, що Ані Естол – звичайний пустобрех. Князю? Ти якось зажурився. Щось не так?

«Все не так!» – міг би гаркнути Джі Лін, але щирість в очах Лисиці була справжньою, і це заважало зірватися, пояснити, що пастки – не іграшки, розлютитися на себе ж і остаточно вгробити стерпний настрій.

– Вище ніс, князю! Ми справді могли вибухнути!

– Я помітив, – пролунало їдко.

– Але ж ми живі! Хіба тебе це не тішить?

Джі Лін чесно прислухався до свого внутрішніх стану і з подивом усвідомив, що в чомусь Меліса має рацію. Ні, йому не хотілося підстрибувати як крячі у шлюбний період і посилати світу промені добра, проте легка ейфорія все ж була. Щоправда, вона зникла так швидко, що князь вирішив: здалося.

– Якщо тунель – пастка, то де прохід? – запитав напружено.

– Може, пастка – не тунель, а вагонетка? – припустила Лисиця.

– Ми не перевірятимемо це.

– Як скажеш. – Вона вже дивилася кудись удалечінь, поверх скельного масиву, що перегородив шлях. – Здається, ти зараз мене зненавидиш…

Джі Лін простежив за її поглядом і здригнувся.

– Нізащо! – як припечатав. – Ні, ні і ще раз ні!

– Та годі, ніхто не робить дві пастки в одному місці.

– Це вже третя!

– Перша не рахується, вона розташована окремо.

– Ще й як рахується!

Але Меліса не слухала – задерши голову, вдивлялася в нагромадження каменів і майже приховану ними нестійку конструкцію, яку князь хотів би обійти десятою дорогою.

– Знаєш, а мені подобаються Пагорби. – Лисиця, навпаки, палала азартом. – Тут на кожному кроці є щось цікаве!

– І небезпечне.

– Ось тільки не треба копіювати Фабіана, – відрізала вона, пожираючи очима нерівності каменю і, схоже, всерйоз збираючись лізти на скелю. – Я доросла дівчинка і обійдуся без нотацій.

– Без голови теж обійдешся? – похмуро поцікавився Джі Лін.

– Це ж історія! Тут років сто не бували люди. Іншого такого місця не знайдеш у всій Валесії. І завдяки йому ми маємо шанс урятувати двох дітей.

Судячи з невеликої затримки, про юних шесс Лисиця подумала в останню чергу, але для Джі Ліна це стало вагомим приводом, щоб теж задерти голову і примружитися, ненавидячи себе за те, що десь у глибині душі маленький дурний демон із криками «А хто, якщо не ти?!» перемагав здоровий глузд.

– Ти погано впливаєш на людей, Лисице, – зірвалося з губ зовсім не те, що хотілося сказати.

– Дякую за комплімент, – миттю відгукнулася Меліса.

– Поруч із тобою межі зникають.

– У моїх колах кажуть: «Дурість лізе з усіх щілин», – посміхнулася вона. – Ну що, перепочинемо і в дорогу?

Князь уявив себе збоку. Начебто доросла, адекватна, звична до бюрократії людина, а копнеш трохи глибше – і привіт, безрозсудний хлопчисько, готовий поставити на кін усе.

Найсмішніше полягало в тому, що Джі Лін не геройствував. Він точно знав, що не намагається довести собі казна-що або вразити Мелісу Стау. Просто йти вперед здавалося правильним. Складнощі були не причиною зупинитися, взятися за розум, повернути назад, а звичайними перепонами, яких вистачає й у повсякденному житті.

Ну гаразд, не звичайними. Нехай буде – теоретично здоланними.

Ось і зараз, стоячи перед черговою перешкодою, князь ловив себе на тому, що розглядає її з практичної точки зору і готовий фонтанувати ідеями.

– Я уявляла тебе іншим. – Лисиця сперлася спиною об скелю, подивилася на Джі Ліна з легким подивом.

– Яким?

– Правильним. – Вона невпевнено усміхнулась. – А виявляється, під нальотом умовностей ховається експериментатор. Який вердикт?

– Що?..

– Я ж бачу, у тебе щось на думці. Не поділишся?

На думці у князя був лиш розлад. Вдалині від замку і від упорядкованого життя ніби діяли особливі закони, що дочиста здували нашарування раціоналізму і загострювали емоції. Головою Джі Лін розумів: ризикувати заради сумнівного шансу зупинити двох майже незнайомих напівдикунів – повна дурість. Кожен із міських радників назвав би це невиправданим ідіотизмом.

Однак радники були десь там, далеко, в іншій реальності. Вони розмірковували про чужі життя як про числа на папірці. Але тут, під безкрайнім небом, все було справжнім і не піддавалось узагальненню. Джі Лін відчував, що саме має сенс, і губився, бо ці почуття суперечили знанням, розрахункам, правилам.

– Я б не одружився з тобою, Лисице. – Князь підійшов до скелі і, зітхнувши, почав дертися по погризеному часом камінню. – Нізащо.

– Чому це? – у голосі Меліси забриніла цікавість. – Навіть для тебе я – не менше зло?

– Поруч із тобою хочеться бути кращою версією себе. – Старий лишайник розтирався під пальцями, заважав швидко рухатися. – Справжнім чоловіком. Гідним партнером.

– Це погано?

– Це не кожному до снаги. Я, наприклад, не готовий удосконалюватися з ранку до ночі.

– Натякаєш, що ти вже ідеальний, тож нема чого крутити носом?

Джі Лін скреготнув зубами і зробив останній ривок, підіймаючись на невеликий майданчик на краю скелі.

– Пояснюю, чому й не намагаюся загравати, – промовив, стараючись вирівняти дихання.

– Хіба не тому, що вдома тебе чекає наречена?

– Ні. – Князь сів біля самого краю, простяг руку. – Хапайся, я допоможу.

За кілька хвилин, наповнених здавленими прокльонами, Меліса опинилася нагорі – біля іржавої конструкції, що здавалася ровесницею самих гір.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.