Проклята наречена і таємниці Пагорбів

***

– Струс… Спокій… Тиша, – бурмотів хтось незнайомий. – Хоч би добу без хвилювань… Дозвольте поцікавитися, сіре, як це сталося?

– Спіткнувся, – це, безперечно, говорив король. – Під ноги треба дивитись. Ви йдіть, лікарю Мінс, спокій я йому забезпечу.

«Вічний?» – князь ніяк не міг зібратися з думками і пригадати, Фабіан зараз друг чи ворог.

Шаркаючі кроки, майже беззвучне шарудіння дверей, легкий рух повітря…

– Люблю Пагорби. – Ліжко, на якому лежав Джі Лін, хитнулося, коли на нього сів валесійський правитель. – Вас тут, виявляється, двоє. Ти ж не спиш, правда? У тебе повіки тремтять.

– Двоє кого?

– Циркачів. Не ворушились, на сьогодні вистав досить. А наступного разу, коли надумаєш чіпати знесиленого лінга, пиши заповіт заздалегідь. І спадкоємців заведи штук десять, може хоч один нормальним буде. Як подумаю, хто мене оточує, жити страшно стає.

Світало. Портьєри були зсунуті нещільно і давали змогу бачити, як крізь густі крони королівського саду пробивається блідо-рожеве ранкове світло. Воно висвітлювало щедро заставлене меблями приміщення незрозумілого призначення. Судячи з великої кількості книжкових полиць і крісел, це могла бути бібліотека. Але навіщо у бібліотеці широке ліжко?

– Де я? – запитав Джі Лін.

– Там, де тебе не побачить ніхто з тих, хто хотів би пробігтися містом із криками: «Князь помирає, нумо влаштовувати повстання». У мене.

– І я тут тому, що?..

– Дурень. Я, – сказав Фабіан. – Але ж урок ти, сподіваюся, запам’ятав? Лінг – це не іграшки, напівкровки слабші, але теж небезпечні.

Шкода, що стіна була далеко. Коли звучало слово «лінг», князь відчував сильне бажання стукнутися кудись лобом і знову відключитися.

– Ти мені потрібен, Джі Лін Рі, – вів далі король. – Не смій нариватися.

– Я не одружуся.

– Ще й як одружишся, це взагалі не обговорюється.

Джі Лін ривком підвівся. Усередині щось обірвалося, голова пішла обертом…

– Ні, – вичавив він твердо. – І це не обговорюється.

– Ну-ну, – знущально хмикнув Фабіан. – Всі так кажуть.

– Поки що у цих краях моє слово – закон.

– А я можу вранці тебе стратити. Мірятимемось і далі?

– Я можу вбити тебе прямо зараз і без сторонньої допомоги, – не витримав князь.

– Не можеш. – Король ляснув його по плечу. – Якби міг, не був би ідеальним Джі Лін Рі з Пагорбів.

– Перевіримо?

– Люблю експерименти.

У двері тихенько пошкрябалися, і смертовбивство довелося відкласти.

– Хто?

– Імлін, сіре. – На порозі стояв молодий охоронець із обплетеною пляшкою і відром за спиною. – Ви хотіли випивку та красульок.

– Чому так довго?! – гаркнув Фабіан. – Сонце встає! Хто п’є вранці?

– Красульок шукав. – Імлін опустив очі. – Темно, а вони ховаються…

– Ти псих?

Перед королем брязнуло яскраво розписане відро, накрите ситом.

– Вибачте. – Стражник покаянно похилив голову. – Я спіймав тільки одну, але той хлопець обіцяв за пів години доставити десяток всього по сотні за штуку.

Фабіан повернувся до Джі Ліна.

– Я псих? – запитав із тривогою.

– Не знаю. – Князь, долаючи запаморочення, дотягнувся да сита і підняв його. – Навіщо вам жаба?

– Мені?! – Король аж закашлявся від обурення.

– То це для мене? – Джі Лін зрозумів, що змовники старалися даремно: він сам за крок від того, щоб позбавити Валесію правителя.

– Той хлопець сказав, підбере худеньких. Він знає, яких ви любите. – Імлін сліпо тикався спиною у двері, що не піддавалися. – І бантики начепить. Якщо вам сподобається, він просить аудієнції.

– Геть!

Стражника як вітром здуло, жаба вистрибнула у вікно і навряд чи зраділа польоту з другого поверху.

Фабіан важко зітхнув.

– Ідіот… Поруч одні ідіоти. Ось навіщо він забрав пляшку?

– Бо розумний, – пробуркотів князь. – Ідіот тут один…

– Ціную самокритичність, але був би дуже вдячний, якби ти ввімкнув мозок. По-перше, не крутись, а лягай назад.

– Я повинен іти…

Король несподівано сильно штовхнув Джі Ліна в груди і повалив на ліжко.

– Ти повинен до обіду стояти на ногах або хоча б сидіти рівно і усміхатися, і якщо лікар каже, що для цього треба відпочивати зараз, – відпочивай, гризні б тебе згризли! Не смикайся, на честь твою я не замахуюсь!

– Мою честь ти розтоптав, коли прислав Айріс Міллс і ультиматум! – У Джі Ліна зародилися погані підозри щодо заспокійливої пігулки, яка нітрохи не заспокоювала, – навпаки, змушувала начхати на всі мислимі та немислимі заборони. – Я не одружуся з цією нещасною заляканою дівчинкою!

– Тихіше, тихіше, братику. – Фабіан погладив його по голові і не образився на удар у лоб. – Я ж і не примушую. Мені потрібне свято, а хто і з ким одружується – то таке. Я б і сам одружився, але королівське весілля в Пагорбах – це не дуже нормально, як гадаєш? Та й наречену мені ще не підібрали, розумієш? Моє життя – суцільна політика… Заздрю тобі. Жінки злітаються як на мед, вибирай хоч одну, хоч усіх одразу. А Іриса не для тебе. Ти ж у нас святий, прокляттям не підвладний. Який сенс витрачати на тебе мою найстрашнішу зброю? Чим потім придворних дурників лякати? Лежи! Я сьогодні добрий. Ти обзиваєшся – я терплю, тикаєш мені – терплю, погрожуєш – терплю, б’єш – терплю. І ти терпи. Очі заплющуй і слухай уважно. Спочатку про твою змову, потім про мою.

Джі Лін послав короля дуже далеко і здивувався, коли кара не наступила. Потім зрозумів, що не промовив вголос жодного слова.

– Розумничку ж ти мій. – Фабіан зворушливо склав долоні. – Ти взагалі при тямі? Неважливо. Отже, почнемо з нашої великої, нітрохи не дружної сім’ї, в якій отрутою користуються частіше, ніж зубною щіткою. У шістсот п’ятдесятому році епохи Єдиновір’я князь Кам Пен Рі гостював у палаці королеви Амілони Прекрасної, що виглядала як ніжна квітка лотоса після десятка ураганів, і короля Елітона Нещасного, що не приглянувся ні літописцям, ні художникам. Гостював князь років п’ять, королева за цей час народила трьох синів – абсолютно законних спадкоємців. Все в династії було чинно і пристойно до цієї зими. Чим вона запам’яталася столиці, Джі Лін Рі?

– Обвал у королівській усипальниці. – Князь починав дещо розуміти. – Перепоховання.

– Правильно думаєш. Я здуру пустив туди археологів та антропологів, і вгадай, що вони кажуть? Елітон Нещасний останні роки свого життя провів у жахливих хворобах. Обійдемося без подробиць, про них незабаром напишуть і в наукових працях, і в бульварних газетах. Суть у тому, що король Елітон не міг мати дітей. З шістсот п’ятдесятого року і донині Валесією правлять нащадки князя Кам Пен Рі. Ми з тобою, колего, належимо до різних гілок однієї династії.

– А чому ніхто не згадує нашу спільну маму-мавпу? – пробурчав Джі Лін, підкладаючи під спину подушки і сідаючи зручніше. – Триста років минуло, крові намішалося стільки, що міркувати про нащадків просто смішно.

Перші промені сонця торкнулися портьєр, несміливо протиснулися в щілину між ними і впали на обличчя Фабіана. Король мав стомлений і стурбований вигляд, від його показної безтурботності не залишилося й сліду. Глибокі тіні під очима, загострені вилиці, сиві пасма у волоссі… Цього ранку ніхто не назвав би валесійського правителя юнаком. Коли він не кривлявся, то відповідав своєму віку.

– Мама-мавпа була у всіх, а тато-князь – тільки у законних спадкоємців Пагорбів та незаконних спадкоємців Валесії. Уловлюєш, до чого я веду, Джі Лін Рі? Монархія у нас давно вже хитається, я – як більмо на оці й у своїх, і у чужих, а тут така нагода влаштувати колотнечу… Добре, що жінки відвоювали свої права ще в минулому столітті і моїм юристам є за що вчепитися в спадкуванні «від матері». Революція скасовується, о мій далекий брате, зате для підпільних діячів тепер роздолля.

– І тому ви самі вигадали змову, засновану на військових положеннях, – кивнув князь. – Щоб її не влаштував хтось інший, спираючись на патріархальні звичаї та юристів.

Фабіан підійшов до вікна і відсунув портьєри, впускаючи в кімнату яскраве жовто-рожеве світло.

– Ні, не тому, – відповів, не повертаючись до Джі Ліна обличчям. – Моя змова для тих, хто ненавидить мене, але любить Валесію і хоче бачити на троні правильного з усіх боків Джі Лін Рі, про якого легенди складають, а після сьогоднішнього так взагалі канонізують. Я розумію цих диваків… І я не звір, щоб топити країну в крові через дрібниці. Нехай будують плани, нам із агентами треба з чогось сміятися, правда ж? Але є інша змова. Справжня. Без усіх цих: «Потрібен лінг, щоб убити короля. Або напівкровка, або квартерон… Заради Бога, відгукніться хоч хто-небудь, самі ми теоретики і боїмося до зелених кряч». Все вказує на Пагорби, Джі Ліне. Впевнений, ти багато думав про цю ситуацію. Приберуть мене – ти зі скрипом отримаєш Валесію, приберуть тебе – я отримаю князівство без зайвих рухів. А знаєш, що буде, як не стане нас обох?

– Прямих спадкоємців немає. Найімовірніше, почнеться війна, сіре, – важко відповів князь. – Можливо, лише у політичних колах, але нічого хорошого це не принесе. Цілитися в нас двох поки що не вигідно. Потрібен спадкоємець, на якого погодяться, хай і з бурчанням. Або серйозна база для зміни Конституції та встановлення республіки, але її, на мою думку, у Валесії поки що немає.

Фабіан різко обернувся.

– Чесне слово, святий, – блиснув кривою посмішкою. – Спадкоємець потрібен для влади, а війна – для грошей. Одних заворушення зведуть у могилу, інших озолотять. Доходить, Джі Лін Рі? Влаштовуєш переворот, збираєш вершки і шикуєш за будь-якого правителя чи навіть уряду. Головне – не попастися, а то хтозна… Іноді голови все ж летять. Такий світ ще з первісних часів. Допоможеш вирахувати падло?

– Королі так не говорять, – ляпнув князь не інакше як від тоскних роздумів.

– Коли трон припікає, лексикон розширюється. То ти у справі, стародавній брате? Чудово. – Фабіан не чекав активної згоди. – Почнемо ми з весілля.

– Іди ти…

– І з гарних манер. Зразковий Джі Лін Рі не повинен розчаровувати своїх шанувальників. Відпочивай і слухай план. Ти в нас чесний і вірний підданий, шануєш закони та клятви, бунтувати тобі не можна, тому…

Нічого нового про себе князь дізнатися не зміг. Пігулка лікаря Мінса нарешті подіяла, і Джі Лін заснув.