20.3

– Як він?

– Ніяк, – сказала дівчинка, кусаючи губи. – У живіт попало. Скоро відмучиться.

– А де князь? – Меліса бачила: тут вона допомогти не може.

– Який князь? – буркнула юна шесс.

Знайшла час для демонстрації характеру!

– У вас тут багато сторонніх? Де він? Де той, кого ти лупцювала ні за що, і хто гори перетнув, аби тебе, дурепу, врятувати?!

Дівчинка залилася фарбою.

– Там. – Махнула на вежу. – Ми його зупиняли, але він як ненормальний став. Сказав, що має вбити його власними руками. Шефа. А він – лінг. Шеф. А цей ні. Князь. Чому він князь? Адже князі в замку сидять. У них охорона і поліція!

Лисиця зітхнула, подумки зважила час і варіанти.

– Не у всіх, – відповіла з гримасою, що мала означати посмішку. – Там є прохід, так? – Кивнула на трохи поламані зарості. – Зліва?

– Не йдіть туди! – сполошилися хлопці. – Вежу ось-ось знесе!

– Тому що?..

– Ми – найкращі! – вигукнув товстун.

– Тобто наші амулети найкращі, – уточнив його старший брат, – а зараз вежа сама як амулет. Ми знали, що шеф зробив із неї фортецю і сховається там, якщо щось трапиться. Й інша гниль насамперед побіжить туди. Вони ж не знаються на цьому. Сонька випустила трохи вільної магії, то вони й обіс… вибачте. А звідки їм знати, що з вежі вже три години помалу сочиться чиста магія? Крячі таке люблять. Вони все перевернуть у пошуках джерела. Це як опіум. Вічне щастя.

Злагодженої роботи від підлітків Меліса не чекала. Схоже, вони планували це давно, а не після втечі Ренса. І чому він не приєднався до всіх? Ще й скаржився, що полонені шесс нічого не тямлять у магії. Можливо, проблема полягала в тому, що магія погано давалася самому Ренсу?

– Будьте обережні! – Лисиця відмахнулася від особливо зухвалої крячі і накрила яму, де ховалися шесс, ще одним оберемком сухостою. – Не висовуйтесь.

– Не йдіть туди!!!

Начебто у Меліси був вибір…

***

Револьвер із порожнім барабаном лежав біля стіни, яка поблизу виглядала нітрохи не краще за інші руїни. Те, що вежа ще стояла, було дивом. У неї стільки разів потрапляли великі снаряди, що їхні сліди траплялися чи не частіше, ніж ціле мурування. Ситуацію рятувала товщина – коли Лисиця відкрила вузькі, оббиті металом дубові двері, то вразилася тому, наскільки всередині тісно.

Крізь бійниці майже не проникало денне світло. Очі не відразу звикли до напівтемряви, і доводилося йти мало не навпомацки.

Внизу, як і очікувалося, панувала абсолютна порожнеча, і Меліса, не марнуючи дорогоцінні миті, піднялася скрипучими іржавими сходами на другий поверх.

– Джі Ліне! – Князя вона не сплутала б ні з ким іншим.

Він сидів, привалившись спиною до важкого дерев’яного столу – головних тутешніх меблів, накритих газетою. У кутку висів гамак, біля найближчої стіни виднілися полиці з пристойним запасом консервів і різними дрібницями на кшталт ліхтарів та інструментів. Під столом зберігалися коробки з рушничними патронами. Сама рушниця валялася віддалік – нова, з майстерно прикрашеним прикладом та оптичним прицілом. Ще дві лежали в довгому ящику під гамаком.

– Я майже дістав його, Лисице. Чому хоч раз у житті мені не могло пощастити? А так… Одна куля у плече – і все.

– Не час стогнати, князю. Ти майже дістав його, а тепер треба зробити так, щоб крячі не дістали нас. Виглянь у віконце, надихнись і… Ти поранений?!

Меліса не бачила крові, але Джі Лін був сам на себе не схожий.

– Не знаю. – Він байдуже знизав плечима. – Є сенс просити тебе піти?

– Спробуй. Хочеш підказку? Перепиши на мене Пагорби, і я подумаю про це. – Лисиця вийняла рушниці з ящика і закинула його на підвіконня, щоб хоч трохи ускладнити крячам життя. – Розповідай!

– Навіщо? Ти ж не лікарка…

– А раптом тебе треба милосердно добити? – Меліса спустилася вниз і замкнула двері. – Там вище є прохід? – крикнула, повертаючись назад. – Чи все завалено?

– Є.

– Тоді ми в повній ду-у… У дуже поганій ситуації, Джі Лін Рі.

– Ти тільки що помітила?

Меліса видерлася кривими сходами, визирнула на оглядовий майданчик. Отримала крилом у лоб і впала вниз, починаючи підозрювати, що місцеві жителі бояться кряч не просто так.

– Я чекаю, – нагадала, відтягуючи князя від столу. – Що в тебе зламано?

– Напевно, хребет, – буденним тоном повідомив Джі Лін. – Ми боролись, і лінг щось зробив. Я казав, що заправляв тут лінг? Не можу поворухнути ногами.

– Тоді чому ворушиш? – Лисиця потягла стіл до сходів і помітила, що князь трохи відсунувся з її шляху. – Гей, спокійно! Все мине, але не зараз. А поки я гарую як загнана коняка, будь ласкавий пояснити, навіщо ти поперся з голими руками на чистокровного лінга. Мені по-справжньому цікаво. Я обожнюю історії про чужу дурість.

– Я не знав.

– Що тут лінг? Брехня. Діти тебе попереджали. – Стіл не піддавався, був надто важким, і врешті-решт Меліса визнала: затягнути його нагору, щоб прикрити вхід на оглядовий майданчик, не вийде. – Чи що лінг сильніший за звичайну людину? Знову брехня. Це є в будь-якому підручнику біології.

– Зброя зрівнювала шанси.

– Одна куля проти цього арсеналу? Напевно, я була дуже поганою ученицею і пропустила урок про «більше-менше».

Зверху впала кряча. Трохи розгубилася, потрапивши до напівтемного приміщення, і забарилася. Лисиця викинула її у вікно, перш ніж птах розібрався, що й до чого. Наступних двох спіткала та сама доля, потім Меліса пересунула на шлях кряч гамак, і птахи шльопалися прямо в нього, що відчутно полегшувало лови.

– Я надто стара для таких забав, князю. – Лисиця виштовхала назовні кілька вгодованих тіл, що намагалися просунутись у бійницю одночасно. – То будуть пояснення?

– Я мусив це зробити. – Джі Лін відсунувся подалі, даючи простір для маневрів. – Просто мусив.

– Померти? – Черговий птах трапився з непростим характером і приніс кілька неприємних миттєвостей. – А навіщо стільки зусиль? Це тобі будь-хто може влаштувати. Кажу ж, відпиши мені Пагорби, і я здійсню будь-яке твоє бажання. Особисто зверну тобі шию, якщо захочеш. Впізнав його?

– Лінга? Він був надто швидкий, – скривився князь. – Я не бачив його обличчя, хоча… Ні, навіщо намовляти? У той момент я міг уявити будь-що, тому що… Я злякався, Мелісо. Вперше в житті я зіткнувся з тим, чому не міг протистояти.

– Серйозно? Ти щасливчик, князю. На тебе ніколи не падав слон.

– На тебе падав слон?!

«Р-ряч?!» – заволали за віконцем у тон Джі Ліну.

– Ні, але ж ідея зрозуміла? – Разом із черговою крячею, спійманою на столі, Меліса схопила газету. Шурхіт так сполошив птаха, що він здійнявся вверх, вибивши з проходу нагору кількох своїх обережніших друзів. – Будь ласка, очухайся швидше. Кряч надто багато, я не встигаю їх викидати. О, подивися, це ж преса лінг! Киш! Якщо виявиться, що заправляв тут іноземець, почнуться дипломатичні складнощі. До речі… Киш! Що пишуть лінг, князю? – Лисиця кинула газету Джі Ліну. – У тебе там світліше. Можеш почитати, поки тут люди працюють! Ой… По-моєму, вони вже довбають у стіни. На три фронти я точно не впораюся.

Він справді зашелестів газетою. Розібрав її на аркуші й кожен запхав у коробку з патронами.

– Там сірники. – махнув на полицю. – Це ненадовго їх зупинить. Напевно.

– Нецікаве чтиво? – Меліса не палала бажанням висуватись на оглядовий майданчик, проте взяла одну з коробок і шугнула кряч, що примірялись, як зручніше потрапити всередину. – Газета хоч нова? Стривай! – Вона витягла зім’ятий шмат паперу. – Тут щось про Пагорби… Ай!

Впали одразу дві дві птахи, причому досить великі. Перша заплуталася у вже роздертому гамаку, друга відштовхнулася від спини першої й обрала жертвою князя.

– Стій, заразо! Бережи шию, Джі Ліне! Очі! Прикривай очі!

– Я лежу на ній, Лисице.

– Ну… Це також варіант.

Меліса позбулася своєї крячі і забрала полонянку князя. Потім ногою штовхнула до нього рушницю.

– Не нагадуватиму, що кулі від птахів рикошетять. Спробуй відмахуватись, чи що… Як ти?

– Не впевнений.

– То визначайся швидше! Треба забиратися звідси. Киш!

– Ну то забирайся!

– Це ти сказав, не я. – Лисиця посміхнулася, стусаном відправила чергову крячу геть. – Не скаржся.

– Не смій!

Вона присіла біля Джі Ліна, закинула його руку собі на плече і змусила його підвестися за допомогою стіни.

– Ну що, ще раз полізеш до лінг? – запитала, щоб розлютити сильніше і спровокувати на неможливе. – Чи залишиш подвиги справжнім чоловікам?

– Ну ти й…

– Ага, я така. Ходімо!

– Там щось про прокляття Міллс… У газеті…

– Про яке ще прокляття? – Меліса думала тільки про сходи та кряч, що чекали зовні. – Май на увазі: після сьогоднішнього ти як чесна людина зобов’язаний одружитися.

– Я одружуся…

– Розумничок. Уявляй наречену, вибирай імена спадкоємцям і ворушись, заради всіх богів! Мене ось-ось зжеруть!

Вони вийшли на подвір’я приблизно в той момент, коли птахи виявили, що їх ніхто не проганяє, і кинулися всередину. Увага кряч була прикута до вежі, і це дало змогу без перешкод досягти укриття шесс.

– Ренс? – Князь упав додолу, трохи відсунув сухостій і зазирнув у яму. – Як він?

– Все ще живий, – прохникала дівчинка. – Чому він так мучиться?!

– Може, тому що йому не судилося померти сьогодні? – припустила Лисиця і дістала сповнений ненависті погляд. – До речі, щодо долі… – Вона витягла зім’яту газету і, незважаючи на обурення шесс, пробігла очима коротку статтю. – Тут переклад прокляття Міллс, зроблений мовою лінг. Суть у тому, що небезпека не загрожує вірним. Ти ж будеш вірним чоловіком, Джі Ліне?

Князь нічого не відповів. Та й яке це мало значення? Поточне завдання полягало в тому, щоб доставити пораненого до лікарні, причому швидко. Пішки до Пригір’я годин вісімнадцять-двадцять, стежками лінг – удвічі менше, але екстремальні умови Ренс не переживе. Залишалося сподіватися лише на диво.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.