23.2

Мимо пройшов лікар Мінс. Він хитався, ледве переставляв ноги, тримався за серце і лякав величезним синцем під лівим оком.

– Вам погано? – А Лі кинувся до нього, схопив за пом’ятий піджак із надірваною кишенею і напіввідірваним рукавом.

– Пологи? – У лікаря ледве ворушився язик.

– Де?!

– Якщо ні, то зникніть, юначе. І не розмовляйте самі із собою у громадських місцях, це погана звичка.

А Лі провів пана Мінса поглядом і повернувся на лаву. До демонів такі поради! Тут доля вирішується, а на інше начхати.

– Шеф поруч, він лінг, князь його не знає… Це не глухий кут, а рівняння. Шеф, який справді шеф, не обов’язково той шеф, який лінг. Або Джі Лін Рі бреше і не червоніє… Навіщо? Шеф – він сам чи хтось із його друзів. Та ну, нісенітниця. Справжній шеф – хтось із верхівки Пагорбів. До нього ведуть три нитки: арештанти, шесс та амулети. До арештантів мене не пустять, шесс на території короля, а амулети… Хм. Олівець зроблений на замовлення і подарований Фабіану. Самому королю! Навряд чи шеф постарався особисто, але ж треба з чогось починати?

Мало сенс покластися на статистику і зазирнути на олівцеву фабрику. У Валесії їх три, у князівстві – одна. Далеко за Пригір’ям, але це краще, ніж за умовним кордоном.

На фабриці А Лі трохи побили, бо відучора вона була закрита, причому саме через олівець із золотим тисненням. Декількох людей, включно із сином сторожа, затримала поліція, тому сторож розпитуванням не зрадів і погнався за доморощеним детективом із палицею.

Бігав А Лі швидко, а злість то й взагалі додала йому прискорення. Король постарався першим, у цьому напрямі ловити нічого… І фіг із ним.

Сторож обмовився, що проблемне замовлення йшло через міськраду та призначалося для святкування п’ятдесятої річниці автономії. Постачальник сировини на зв’язок не виходить, всіх собак повісили на майстрів… Загалом, геть усе погано і нема чого тут шастати!

– Міськрада, значить… – А Лі крокував до маршрутного екіпажу і подумки перерозподіляв фінанси. – Одинадцять членів плюс службовці плюс оточення князя. Доступ до олівців був у багатьох. А до амулету? Його, напевно, налаштували на приваблення кряч. Шеф не міг носити його із собою. Де ховав? Не вдома, не на роботі, не поблизу розплідника. Знову глухий кут. Чи ні?

Поодинокі перехожі косилися несхвально, але від зауважень утримувалися. Все-таки пристойний, хай і трохи пошарпаний костюм творив дива. Важливій людині можна бурмотіти собі під ніс що заманеться, це ексцентричність, а не дурість.

Наступною в списку справ була поліція, куди навідуватися не хотілося з цілком зрозумілих причин. А Лі чекав чого завгодно аж до власної фізіономії на дошці «Їх розшукують за винагороду», проте сумна правда життя полягала в тому, що відьмин онучок нікого не цікавив, особливо в обідню перерву.

– Підозрілі події з шеськими тваринами? – неохоче уточнив черговий – губатий син Ойли-молочниці, що розслідував напад на Айріс Міллс. – Та ні, все було тихо. Хіба що крячу в замку зловили. Давно ще, коли проклята наречена приїхала. Пам’ятаєш таке?

– Дякую!

Монеток у кишені помітно поменшало, проте А Лі відчув слід і розщедрився на екіпаж.

– Зачекайте, я незабаром повернуся! – попросив візника біля замку і потай попрощався з майбутніми обідом та вечерею.

Будівельники вже залатали дірку в стіні і навіть взялися за одну з кутових веж. Такими темпами, гляди, за кілька років замок повернеться до початкового стану. Не те щоб А Лі в цьому сумнівався… Але на місці Старого Сема він ганяв би робітників активніше.

Головна та єдина відносно ціла вежа (та, над якою, пам’ятається, кружляла кряча) була зайнята будматеріалами та ледарями. Спілкуватися нероби не хотіли, згадувати про крячиний день – тим паче. Їх турбувала лише копчена риба на газеті та темне пиво без піни, але на пряме запитання про олівець реакція була несподівана.

– А князь знає, як за його спиною крихти підбираються? – прогугнявив рябий мужик у закаляному комбінезоні. – Посоромилися б! Як самі за мідяк вдавитеся, то іншим це не приписуйте!

Мало-помалу з’ясувалося, що олівець у вежі побував. Його впустив, імовірно, Джі Лін Рі, коли приходив, щоб змусити ремонтників притримуватися плану архітектора, а не імпровізувати на ходу. Разом із ним була гордовита пані Аноза, через яку розмова минула без порозуміння.

Принцип «що впало, те нічиє» у цьому середовищі процвітав, тож олівець змінив власника. Ненадовго – золоте гравіювання побачив Старий Сем, ошаленів і зі скандалом відібрав уже чужу власність. Що він із нею зробив, нікого не цікавило. Напевно, віддав князю або відніс до адміністративного крила. Старий чесний як дурень, своє і не своє ніколи не плутає.

А Лі зажурився, бо справа звернула на зовсім іншу доріжку. Якщо амулет був у Джі Лін Рі і той його не побоювався, то виходить, що ціль шефа – не король? Може, невідомий лиходій хотів нацькувати кряч на все міське управління? Одним махом знести правлячу верхівку Пагорбів? Але як тоді олівець потрапив до короля?

«Одна з проміжних ланок – Старий Сем», – наступна мета визначилася, і А Лі попрямував до адміністративної частини замку.

– Нікого немає, – приголомшив зв’язківець, що сидів у кущах і лагодив погризений телефонний кабель. – Усі на весіллі.

– На якому ще весіллі?!

– А ти наче не знаєш, кому припікає. Весілля хіба довго організувати? Було б бажання.

Усередині все перевернулося, і А Лі промчав до візника, миттю забувши і про амулети, і про шефа, і про кряч.

– До храму! Швидше!

– До якого? – почув здивоване питання.

Та хто ж його знає? Набудували…

– Про весілля чули? Туди й везіть!

– На короля захотілось подивитися? – Візник зрозумів завдання по-своєму. – Ну-ну. Там пів міста зібралося, вперед не проштовхнутись. Але платиш ти, тож поїхали.

«Хоч би встигнути», – А Лі ледве стримувався, щоб не вискочити з екіпажу і не побігти вперед, обганяючи лінивих коней.

Він знав: якось цей день настане. Готувався до нього, планував… Але не думав, що ненависне майбутнє так близько.

Хай буде проклятий Фабіан та його забави! І чого королю ще треба? У нього ж є шесс, ось і бавився б ними! Але ж ні, весілля потрібне. Чаклуни – це непередбачувано і для здоров’я небезпечно, а проклята наречена завжди під рукою.

Джі Лін Рі в горах стільки подвигів скоїв, що валесійському правителю і не снилося. Князь тепер герой! Скоро народ за нього будь-кого порве. А поки цей самий народ не згадав, що герої довго не живуть, король зробить свій хід.

У кращому разі князь закам’яніє, у гіршому – отримає за дружину прокляту Міллс. Він, звичайно, людина честі і буде вірним чоловіком, але любити за наказом не зможе. Він зіпсує їй життя!

– Приїхали. – Екіпаж зупинився на перехресті. – Далі не можна, надто людно. Чекати?

А Лі віддав візнику все, що було в кишенях.

– Не треба, – сказав люб’язно. – Я не повернусь.

І подався до храму.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.