Розділ 12.1. Шесс

Меліса тихо подолала коридор і лише на сходах вдихнула на повні груди. Подумки хихикнула, уявивши, який смішний вигляд мали б її маневри для стороннього спостерігача, і спустилася до вестибюлю.

Зустрічатися з Нітою Ліст, старою знайомою, з якою не вдавалося порозумітись ні в минулому, ні в сьогоденні, зовсім не хотілося. Ніта обрала свій шлях і зневажала Лисицю за вірність короні. Порівнювала з псиною, що служить злому господареві, незважаючи на побої. Зі свого боку Меліса вважала, що Ніта Ліст ласа до заманливих обіцянок, лінується вмикати критичне мислення, і одного разу це вилізе їй боком.

– Куди це ви в ніч зібралися, пані Стау? – Охоронці у вестибюлі теж не шуміли, ба більше – здавалися незвично скутими, та все ж не стрималися, зачепили хоч словом. – Пізно вже.

– Куди-небудь подалі. – Не ділитися ж із ними вибитими кувалдою планами? – У гості князя якісна айдалова смола, чи не так? – Лисиця не могла не помітити їхніх уникливих поглядів. – Міцно тримає? Це через вино. Слово честі, не знущаюся! На князя подивіться, як не вірите. Він у вас непитущий, його навіть не зачепило. Доба без спиртного – і як рукою зніме. Це ж не магія, а типовий «коктейль пристрасті», причому дешевий. Діє на всіх без розбору, особливо на носія. Мозок взагалі випадає, як-то кажуть.

Фізіономії охоронців стали вкрай задумливими.

– Замість «Дякую» зробіть мені ласку, – продовжувала Меліса. – Якщо питатиме хтось незнайомий, ви мене не бачили, домовилися?

Вона вирішила, що мляві кивки означають згоду, і вийшла в теплу літню ніч.

Повний рюкзак приємно відтягував плечі. Зручне взуття (товсті підошви, ніяких підборів!) було створене для довгих прогулянок, чорний одяг зливався із темрявою. Нарешті Лисиця вибирала вбрання, не орієнтуючись на чужі смаки і не боячись шокувати ревнителів моралі. Там, куди вона збиралася, люди не ходили давно.

Обтислі штани зі щільної пружної тканини облягали тіло як друга шкіра, м’яка бавовняна сорочка не сковувала рухів. Розстебнута куртка захищала спину від поривів прохолодного вітру, кепка з довгим козирком нещільно притискала волосся, хоча вдень від неї буде набагато більше користі – прогноз погоди обіцяв яскраве сонце та спеку.

Меліса озирнулася на замок. Високо над головою світилися три вікна другого поверху. Вона знала: біля одного з них пані Руденс поринула у мрії про брутального чоловіка, що зачепив її серце і зник, не сказавши ні слова; біля другого ниє Айріс, яка нібито зробила жахливу дурість (яку саме, не уточнювалося) й ось-ось стане причиною катастрофи; біля третього сумно дивиться вдалину Ніта Ліст, що необачно скористалася смолою айдалового дерева і кілька діб (поки смола не змиється) страждатиме від фальшивої пристрасті, підвищеної навіюваності та безсоння.

Поверхом вище світло не горіло. Дивно… Коли кілька годин тому Лисиця повернулася з міста, Старий Сем зауважив, що Джі Лін також сьогодні прийшов рано. Втім, яка різниця?

У малиннику щось зашаруділо. Меліса і не глянула в той бік – звикла, що відьмин онучок чи то бігає до Іриси, чи пасеться в саду.

– Я вже зачекався, – долинуло від воріт. – Довго ж ви збиралися.

– Не повірите, князю, щойно вас згадувала. – Важкий рюкзак завадив відреагувати на несподіваний звук із належною спритністю, і уламок цегли залишився на доріжці, а не полетів у густу тінь. – Від кого ховаєтесь? До речі, Ніта кидається на вас абсолютно щиро, можете сміливо користуватися моментом.

– Я не ховаюсь від жінок.

– Ну так, звичайно.

Джі Лін вийшов під світло ліхтаря, і кепкувати перехотілося. Князь був одягнений для походу, причому створювалося враження, що одяг він купував у тому самому магазині, що й Лисиця. Навіть кепка виднілась – і широкі лямки рюкзака на плечах.

– Щось мені підказує: налаштовані ви серйозно. А на що, як не секрет?

– Романтики захотілося, Мелісо.

– Ви магазинчиком помилились. І компанією.

– Романтики пригод, пані Лисице! – Джі Лін засміявся. – Я не настільки старий, щоб розгубити хлоп’ячу дурість. – Він махнув комусь невидимому в темряві, і неподалік заіржали коні. – У міській раді я п’ять годин поспіль слухав скарги на вас, і почав дико заздрити. За день ви зробили те, чого чоловік Майви Анози не зумів за три місяці, бо дотримувався правил і букви закону. Знаєте, про що я шкодував найбільше? Про те, що всі веселощі минули без мене.

– Повірте на слово, займатися вандалізмом, порпатись у багнюці й розбиратися з людьми якогось Татка Зіка було зовсім не весело. – Меліса помітила рух у тіні й зітхнула. – Я йду днів на три, не менше. Вам це не треба.

– Зате вам потрібні хороший кінь і супутник, який не буде тягарем.

– Потрібні… Коня я чую. Думаю, супутник десь біля нього? – Лисиця присіла, ніби щось упустивши. – Ви хоч воду взяли?

– Шонник купив те саме, що й ви.

– Воду я точно не купувала. Вбік!

Цеглина влетіла в кущі. Вони вилаялись і засоромлено затихли.

– Вибачте, але ви вже дістали всюди тягатися слідом! – крикнула Меліса. – Поскаржтеся на виробничу травму й візьміть вихідний! Ходімо, князю. – Вона повернулася до Джі Ліна. – Хоч прогуляємося з вітерцем. Відпочинете від світської суєти, а до ранку повернетеся до цього бедламу. Шесс, магія і занедбаний храм – моя проблема, у вас змова та король у пріоритеті. Рюкзак залишити не хочете?

– Ні.

Меліса не наполягала.

Коні були невеликими, коротконогими, кудлатими та повільними. Саме те для забутих стежок: ніякого «з вітерцем», зате витривалості і стійкості хоч відбавляй. Чоловік, що привів їх, швидко пішов геть – Лисиця побачила лише його силует вдалині біля озера.

– Місяць скоро підніметься, – зауважив князь, – але я б не ліз на неходжені землі вночі. За болотом є старий мисливський будиночок, там можна перепочити до світанку.

– Не боїтеся залишитися наодинці з напівкровкою? Одна тріска з міської ради щиро вірить, що я харчуюсь печінкою чоловіків. – Меліса погладила коня по довгій морді, розчесала пальцями гриву. – Чи немовлят? Вона так волала, що я не розібрала.

– Пані Лі Ма Ні? – Джі Лін заліз на більшу конячку. – Вона була б значно стриманішою, якби ви не опустили кувалду на голову Ен Рік Лі прямо перед її очима.

– Сподіваюся, вона не знає, що після Ен Рік Лі настала черга Сі Но Зена, Ха То Ріка, безіменної дівчини та десяти кішок?

– Знає. Кажу ж, вас обговорювали п’ять годин без перерви, і псування статуй перед покинутим святилищем шесс не залишилося поза увагою. Не розповісте, що то було?

Лисиця швидко переклала частину речей із рюкзака в сідельні сумки, задумливо подивилася на князя.

– Не допоможете жінці сісти в сідло?

– Ви здобули два кубки на юнацьких перегонах.

– Не сперечаюсь, але зазвичай про це не згадують. Із ввічливості.

– Може, від заздрості? Я як уявлю список ваших спортивних нагород, то хочу заритися в нору від сорому.

Вона невесело посміхнулася:

– То було давно. Відтоді до мене дійшло, що є сфери, в яких жінкам не можна виділятись.

– А чи дійшло? – засумнівався князь. – Одинадцять членів міськради з цим би посперечалися.

Меліса залізла на свого коня, легенько стиснула колінами його боки.

– Хіба я кажу, що стала білою та пухнастою? О, перепрошую, милою і тремтливою? Я більше не дивуюся, коли мене всерйоз називають людожеркою, та й усе.

– Король не називає, і тому ви пробачаєте йому все?

– Я не вмію пробачати, Джі Ліне. У нас із Фабіаном особливі стосунки, зрозуміти їх складно.

– Я постараюся.

Лисиця промовчала. Виїхала на дорогу біля озера, і лише коли замок залишився далеко позаду, уривчасто кинула:

– Не варто. Правда вам не сподобається. Гарантую.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.