19.2
«Тільки не це… Прислала когось. Тепер до вечора гризтиме за неквапливість!» – А Лі був на кухні й одразу ж поспішив до виходу.
Спіткнувся, зачепив стіл… «Відьминська» кришталева кулю, яку доставили з Валесії минулої зими і яка поки не окупилася, хитнулась і покотилася до краю.
– Ах ти ж зараза!.. – Впіймати її вдалося в останню мить. – Тобі ще крутитись і крутитись, поки відслужиш своє!
– О боги… – пролунало за вікном. – І справді чаклун…
Голос незнайомий. Жіночий, високий, знервований. Зіткнутися з його володаркою не хотілося. Не зараз. Не в цей божевільний день.
Зовнішні двері відчинилися, протяг підняв фіранки в кухні, брязнуло скло у віконній рамі.
А Лі квапливо вискочив у сіни, стер з лиця невдоволення.
– Вибачте, але…
– Допоможіть мені! – Худорлява дівчина в сукні, які зазвичай красуються на обкладинках модних журналів, не дозволила вимовити жодного слова. – Бачу, ви вже все побачили… – Вона підійшла впритул і торкнулася кінчиками пальців «чарівної кулі», яку А Лі досі стискав у руках. – Так, я – як зараза, і моя доля – крутитися, поки вистачить сил. Витягніть мене з цього зачарованого кола!
– Вам відьма Шесса потрібна.
– Що мені робити? – Незнайомка взагалі не слухала. – Що ви там… емм… зрите? – Вона висмикнула кулю і тицьнула її А Лі під ніс. – Прокляття?!
«Подряпини і штамп виробника», – напрошувалася відповідь, проте дівчина навряд чи очікувала правду.
– Бачу, що вам треба справжня відьма. Шесса. Бабця. І бачу, що до завтра вона зайнята. До побачення.
– Я більше довіряю думці чоловіків, – оголосила невідома, впевнено відтісняючи А Лі на кухню. – Вони компетентніші та чесніші.
«Бабуся за таке в очі плюнула б», – та в якийсь момент у поперек уперся стіл, і відступати стало нікуди.
– Ви з першого погляду справляєте гарне враження, – заявила незнайомка. – Від вас віє професіоналізмом та відповідальністю. – Вона віддала кулю і витягла з непримітної кишеньки невеликий гаманець із золотими ґудзиками. – Ну що? – На підлогу спланувала візитівка. – Як зняти прокляття?
А Лі зупинився. Поруч були гроші, і, зважаючи на все, ці гроші могли змінити власника без особливих зусиль.
– У вас непросте життя, пані Ліст.
Дівчина здригнулась, округлила майстерно підведені очі, навіть за серце схопилася від такої проникливості.
– Ви знаєте, хто я? – прошепотіла здивовано.
«Читати вмію. У тебе на кулоні літери «Н» і «Л», на візитці ім’я – Ніта Ліст», – А Лі поважно кивнув і крутнув кулю як м’яч.
– У вас виникли серйозні труднощі, пані Ліст, – промовив статечним, навіть урочистим тоном.
– Я все оплачу! – Ніта впустила гаманець на стіл і заметушилася, поспішаючи його підібрати.
Це дало А Лі секунд десять, щоб уважніше її роздивитися.
Двадцять три чи двадцяти чотири роки, тонка, хворобливо бліда, з пишним світлим волоссям і яскраво нафарбованими губами, вона справляла враження екзотичної квітки і напевно мала б дивовижний вигляд на чорно-білій фотографії. Але іноді її тонкі риси спотворювалися, на обличчі з’являвся неприємний вираз, і це псувало образ витонченої панночки.
Одягалася Ніта не те щоб яскраво… Певне, дорого. Кожна деталь її вбрання приковувала погляд і ніби мала цінник – як на манекені в модній лавці. Чим це пояснити, А Лі не знав. Ереса Руденс, у його розумінні – еталонна модниця, справляла зовсім інше враження.
Прикрас на клієнтці було багацько. Кулон із гравіюванням і сережки йшли, мабуть, у комплекті, середні пальці та мізинці обох рук прикрашали вузькі персні, на грудях блищала масивна квітка, хитромудру зачіску обвивали дрібні перли.
Зважаючи на все, Ніта Ліст не бідувала і браку уваги не відчувала. І як здогадатись, які вона має проблеми?
– Ви думаєте, що збилися зі шляху, – застосував А Лі одну з бабусиних безвідмовних фраз. – Все не так, як раніше. У вас з’явилися могутні…
«Вороги чи друзі?» – він схилявся до першого варіанту, проте звідки у такої дівчини, як Ніта, взятися недругам?
– …знайомі. – Чим не маневр? – Але вас це не тішить. Чому?
Гостя впала на стілець, гаманець – на стільницю. Тонкий, між іншим, гаманець… Може, Ніта Лист – чиясь утриманка і не має доступу до готівки?
– Здається, я божеволію, – мовила вона несподівано. – Я думала, що зцілилась, але це знову почалося!
– О, любов гірка, але без неї ми лиш животіємо. – У полі зору лежав один із бабусиних журналів, і псевдофілософська цитата красувалася на його обкладинці.
– Ви й це знаєте? – ахнула Ніта.
А Лі міг би сказати, що дві третини візитерів відьми Шесси страждали саме через почуття, проте багаторічні спостереження належали до його професійних секретів.
– Ви намагалися все забути, але не вийшло. – А Лі ступив на хиткий місток. – Щось вам заважає, чи не так?
«Дурість заважає!» – вигукнула одного разу клієнтка, що ніяк не могла залишити в минулому чоловіка-гульвісу.
– Це. – Ніта відкрила гаманець, продемонструвавши його мізерний вміст, і витягла перстень-печатку із зображенням троянди. – Ця річ проклята.
– Ну то викиньте її. – Часом А Лі зовсім не розумів людей.
– Як?! Це подарунок! Той, хто подарував мені його, мертвий! Я не можу зрадити пам’ять цієї людини! Знаю, що повинна, але не можу! Щось утримує мене! Примушує мучитися нескінченно!
«Між іншим, Айріс має такий самий перстень!» – здивувався А Лі.
Збіг? Всяке буває, але йому такі випадковості не подобалися.
«Зараз я або завоюю її довіру, або з тріском провалюся», – губи пересохли від усвідомлення того, що на кону стоїть усе.
– Це чоловік? – А Лі покрутив «чарівну кулю» і ненароком ледве її не впустив. – Серед його предків були шесс. Чаклуни, так.
Зіниці Ніти розширилися, очі перетворилися на бездонні колодязі.
– Як ви…
– Його ім’я починалося на… Емм… На «А». Його звали Арлан. Ні, Арман. Ви підозрюєте, що… що… емм…
Клієнтка хвилювалась, і прочитати підказку на її обличчі було неможливо.
– Арман… Любов моя…
– Ви вважаєте, що ваша одержимість ним – не психологія і не фізіологія, а магія, чи не так?
Ніта зробила судомний вдих і жестами попросила відчинити вікно. А Лі скорився, хоча зовні припікало сонце і розпалене повітря не дало б полегшення.
Одна з «красульок» скористалася моментом, щоб вистрибнути з погано накритого акваріума і поскакати в зарості м’яти, яка заполонила двір. У пошуках свободи вона впала на руку Ніти, але дівчина не звернула на це уваги, немов із дитинства звикла до сусідства жаб.
– Я живу як у тумані з першого дня знайомства! Арман давно мертвий, але мене досі не відпускає. Іноді я бачу його в натовпі, уявляєте? Я хочу позбутися цього божевілля. Воно змушує мене робити всяке… Погане… Дивне… Постійно щось нашіптує! Я не можу опиратися цьому. – По щоках Ніти покотилися сльози. – Тобто одного разу я повірила, що впоралася. Занурилась у роботу, знайшла друзів! Ну і що, що тільки за листуванням? Я ж стала на шлях виправлення!
– Вам завадили, – глибокодумно промовив А Лі, пам’ятаючи: у скаргах клієнтів завжди є зовнішній чинник.
Пальці гості вп’ялися в зачіску, витягли кілька неохайних пасм.
– Батько дізнався, що я дружу з… Не має значення. – Ніта схлипнула, акуратно промокнула обличчя хустинкою з монограмою. – Він познайомив мене з деким. Сказав, я розумна, маю спілкуватися з людьми з потрібного кола. І це знову почалося! Я втратила волю. Я вже не знаю, хто я і чого хочу! Спочатку був той абсурдний лист, потім… Ох! Не можу про це й згадувати! Я ніби одержима! У мені хтось живе!
«Глисти, мабуть», – ледь не ляпнув А Лі, чий ранок минув у додаванні до крячиного корму засобу від паразитів.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!