Королева острова Мрій. Рідний край

Моє безтурботне життя закінчилося тієї літньої ночі, коли західний вітер пригнав хмари з Мейнського моря і я, попри звичку, не зустріла ранок на даху з телескопом, а повернулася до своєї кімнати на кілька годин раніше, ніж збиралася.

Телескоп був моєю мрією. Вона настільки відрізнялася від традиційних мрій сімнадцятирічних дівчат, що тато виконав її без особливого спротиву. Він не вмів виховувати дітей, це всі казали. І мама не вміла, бо покинула нас зарано.

Я вивчала цікаві, але марні речі. Жодна з них не знадобилася б майбутній дружині та матері. Хіба що математика. А раптом довелося б займатися господарством?

Якщо чесно, у ті мирні часи чужа думка хвилювала мене навіть менше, ніж ненависне моїм одноліткам ластовиння. Я хотіла увіковічнити своє ім’я, запам’ятатися жителям Аєрських островів, перевернути з ніг на голову Ілеську імперію та весь світ на додачу! І, звичайно ж, знайти легендарний острів Мрій. А хто з підлітків про це не мріяв?

Дурне дівчисько… Чому я не розважалась як нормальні люди? Навіщо відкладала веселощі на потім і витрачала час на науки? Всього одна фатальна ніч знищила мене, Вайолу лін Артен, єдину дочку Каяла лін Артена, начальника поліції Аєрських островів. Слово «майбутнє» зникло з мого словника, тому що в моєму ліжку лежав Астор ді Емшис, син губернатора Отіса ді Емшиса.

Астор був гарним юнаком. Нахабним, задиристим, тупуватим, але гарним. Навіть смерть майже не спотворила його риси, і в першу мить я подумала, що це якийсь химерний жарт, нове віяння в середовищі «золотої молоді». Скажімо, Астор на спір заліз у будинок поліцейського і завтра хизуватиметься своєю відвагою, не розуміючи: його не заарештували лише тому, що губернаторові це, м’яко кажучи, не сподобалося б.

Потім я побачила кров. І кинджал – подарунок шановного Отіса ді Емшиса на моє п’ятнадцятиріччя. Шпилька батькові. Натяк на те, що нічого розумного з мене не виросте.

А, може, губернатор діяв без підлих думок… Я серйозно захоплювалася культурою карнаїтів і збирала предмети їхнього побуту, насамперед зброю, адже все інше не мало для колоністів цінності і кануло в небуття разом із тубільцями. Ну а магічні артефакти підлягали негайному знищенню, тут закон не дозволяв двозначних трактувань.

Астор стискав відірваний мереживний комір моєї нічної сорочки. Пальці юнака були забруднені старим чорнилом, на передпліччях виднілися довгі засохлі подряпини – судячи з вигляду, отримані близько доби тому. Поруч валялися заляпані кров’ю листи із зізнаннями (дівчині) та погрозами (її владному батькові). Почерк ді Емшиса – широкий, акуратний, із сильним нахилом. Я бачила його у відділку. Астор писав пояснювальні записки, і неодноразово. Та й малював він добре – усілякі непристойності на стінах.

Адресувалися послання не мені (гарантую, Кицькою мене не кликали ні в обличчя, ні поза очі), але я сумнівалася, що хтось у це повірить.

На столі догорала свічка. Коли я йшла на дах, то точно її погасила. А вікно, роззява, залишила відчиненим…

Як завжди.

Яка безтурботність!

На підлозі блищали золоті монети – імператорські даоні, викарбувані на честь захоплення Кастарельського архіпелагу. Не мої. Сім штук. Коштували вони набагато дорожче за звичайні даоні.

На стіні подряпини як від нігтів, картини зсунуті, дверцята шафи зламані, дві трьохсотлітні вази розбиті.

Я обійшла ліжко, потай підозрюючи, що все це мені сниться. Востаннє ми з Астором тісно перетиналися у шестирічному віці. Він жбурнув у мене камінь, я заманила його в загін для поросят і протримала там кілька годин. Веселі були часи… А зараз син губернатора лежав у моїй кімнаті, на моєму ліжку, з моїм кинджалом у печінці і, певне, з моїми відбитками на гладкому руків’ї.

Я знала, який вигляд це має збоку. Ніхто зі сторонніх мені не повірить. Я дивна, ненормальна і дика. Я риюся в землі, рахую зірки, їжджу на велосипеді й іноді (чесне слово, дуже рідко!) щось підриваю. На відміну від пристойних милих дівчат, що непритомніють, подряпавши палець, я здатна на вбивство.

Маю бути здатною.

Та буквально сьогодні, годин сім тому, я показувала свій телескоп татовим колегам і, захлинаючись від захоплення, розповідала, що саме така річ допомогла зловити кровожерного М’ясника із Картума! Якийсь молодий ледащо надумався подивитись на вікна жіночого гуртожитку, але помилився з напрямком і побачив, як його знайомий закопує на пустирі труп жорстоко вбитого юнака, уявляєте? Я не скупилася на криваві подробиці зі старого випуску «Кримінальної хроніки» і радила поліції не гидувати підгляданням і уважніше ставитися до повідомлень про шантаж, бо М’ясник майже рік платив за мовчання. Якби його банкір не забив на сполох, запідозривши вимагання, справу не було б розкрито до цього дня.

Боюсь, я справила погане враження, тому що інспектор Ойлаф утік, не попрощавшись, його дружину знудило прямо у нас на даху, і навіть стриманий і доброзичливий поліцейський секретар, морщачись від болю в попереку, тихенько порадив батькові відправити мене кудись подалі, поки ще не пізно і я не втрачена для суспільства остаточно.

Гарну характеристику я отримала б у суді, чи не так?

«Ненормальна» – найм’якше з того, що могли сказати про мене сторонні.

Ось і цієї кошмарної ночі я поводилася не як належить у подібних випадках.

Сльози, крики, істерика? Паніка та розпач? Дурниці, що вранці вилізуть мені боком? На жаль, я занадто рано стала господинею у власному будинку і (сенс приховувати?) безсоромно совала ніс у поліцейські справи батька. Я бачила наслідки кожної можливої дії. Вони мені дуже не подобалися.

Почуття притупилися. Не вимкнулись зовсім, як після пилку уку-ука-ши, а відійшли вбік, причаїлися до певного часу. Розум працював на межі, й на емоції не залишалося сил.

Поруч мертва людина, й це принесе біду. Які я маю варіанти? Найоптимальніший – позбутися і трупа, і доказів. Мій батько – начальник поліції, він усе життя присвятив розкриттю злочинів і, певна річ, зуміє замести сліди. Але… Адже хтось убив Астора. Цей «хтось» обставив усе так, начебто вбивство вчинила я. Він несказанно здивується, якщо вранці не зчиниться шум.

Питання в тім, хто його ціль? Якщо син губернатора, є ймовірність, що невідомий лиходій затихне і радітиме безкарності.

Але це навряд.

Астор – гуляка і телепень. Його могли прирізати в тихому місці, проте вибрали мій дім. Я не граю в житті острова жодної ролі, не маю ні ворогів, ні цінностей. Точніше, цінності були, проте їх розбили на сотні уламків. Отже, труп призначався батькові. У нього недоброзичливців стільки, що вони й у пам’яті не вміщаються.

І що далі?

Слідство не виправдає Вайолу лін Артен. Ну або виправдає, але звинуватить Каяла лін Артена. У кімнаті, судячи з розгрому, йшла боротьба, він не міг нічого не почути. Ночував у бібліотеці в підвалі? Жалюгідна спроба. Фантазувати треба краще.

Прибрати тіло? Не допоможе. Є той, хто знає все і напевне припас фінальний штрих. У потрібну мить він з’явиться і споганить нам життя. Зараз докази вказують на мене, а якщо їх не стане… Хто вірогідніший убивця: ображена дівчина чи її розлючений батько?

Я думала недовго. Губернатор змусить поліцію та найманців землю рити, аби помститися за сина. Про справедливе розслідування, суд і покарання навіть не йтиметься. Як виплутатися з цього із мінімальними наслідками?!

Мені спав на думку тільки один вихід. Я сіла за стіл, запалила нову свічку і почала писати зізнання, ретельно зважуючи кожне слово.

Я написала, що ми з Астором любили одне одного, зустрічалися потай майже рік і збиралися оголосити про заручини. Він був сильним, розумним, чуйним та інше бла-бла-бла на цілу сторінку. Але в нього з’явилась інша. Моє серце цього не витримало, адже я чекаю його дитину. Ми посварились, і сталося непоправне. Я дуже шкодую про свій учинок (півтори сторінки), проте не можу залишитися і прийняти покарання, яке відміряє суд. Через дитину, о так. Я не хочу їй нашкодити, і Астор цього не хотів би.

Ще три абзаци про Астора, два – про почуття, п’ять – про каяття… Впевнена, вийшло непогано. Мені завжди вдавалися сентиментальні історії з краплею драми. За них добре платили в «Аєрському віснику».

Трохи бризок води для імітації сліз, кривавий відбиток, коротке звернення до батька, чіткий підпис… Я ніби грала у гру, ціна якої – життя Каяна лін Артена. Я не могла схибити.

Непримітний одяг і найпростіші прикраси вирушили до сумки. На місці злочину я нічого не чіпала, навіть гроші. Лише спалила листи із погрозами, залишивши любовні. Потім зібрала свої речі: повсякденний одяг, білизну, гігієнічне приладдя, реактиви, щоденник зі спостереженнями за зірками та різні дрібниці з категорії «раптом знадобиться». Взяла із сейфа трохи готівки та короткоствольний п’ятизарядний револьвер. Вийшла з дому, зазирнула у підвальне віконце, з якого лилося світло… Так і є – батько спав, опустивши голову на товсту книгу, судячи з малюнків – дослідження історії мореплавства. Він любив історію…

– Будь щасливий і не вір жодному моєму слову, тату, – попрощалась я пошепки.

Він захропів голосніше, але не поворухнувся.

Було тихо й туманно. На сході світлішало, вітер уже розігнав хмари. На задньому дворі біля кухні шаруділа Матильда – велика черепаха, що дісталася нам від прадіда. Під огорожею готувалися розпуститися сонцельки.

Якщо хтось і стежив за будинком, мене він не помітив – чи вдав, що не помітив.

Я крокувала безмовною нічною вулицею, ковтала непрохані сльози і кусала губи. Планів у мене вистачало, але жоден із них не приносив втіхи. Я казала собі, що інакше не можна. Вбивцю треба покарати. Нехай вина ляже на бідну закохану Вайолу, бо постраждає єдина людина, яку я люблю.

Відтоді багато води спливло.

Астора ді Емшиса вбили десять років тому. Я пішла як злочинниця і не вірила, що колись знову побачу свій дім.

Але я збиралася повернутись. Хотіла стати опорою старому батьку і дізнатися правду.

Наївна простачка! Я вивчала світ за книгами, уявляла себе розумною і самостійною, проте реальність швидко вибила з мене всі ілюзії. Життя мчало вперед, і його не цікавили мої бажання. Я бовталася на хвилях долі, як човен без весел. Часом мені вдавалося зловити попутний вітер, але найчастіше довкола бушував шторм. Ех, деякі особи постійно притягують біди, і це – аж ніяк не метафора. З іншого боку, я знала й тих, хто щиро заздрив моїм, кхм, пригодам. Дивні люди…

Тепер я повертаюся додому. Так, повертаюсь! Не в кайданах, не ховаючись, не під чужим ім’ям, бо Аєрські острови належать мені.

То був довгий шлях. Сподіваюсь, я пройшла його недаремно.