Королева острова Мрій. Рідний край

Завдяки Тирішеру Тиру офіційна нудьга минала не настільки жахливо, як я уявляла. Інспектор неабияк ускладнив наше завдання… Я рухалась як механічна лялька, щось комусь говорила і посміхалась, але мої думки займало не стовпотворіння навколо.

Лаорнійський орнамент. Можливо, й письмена. Коли Тир сказав про це, я й сама почала згадувати щось таке. Знайомі геометричні сплетіння… Їх вистачало і в Ельхарії, і на острові Мрій, тому я не надавала їм значення, поки мене не тицьнули носом у очевидне.

Я також бачила ці символи. Тут, на Аєрських островах! У місці, де орнамент гармонійно вписувався в довкілля, інакше б я звернула на нього більше уваги. Де ж це?

Переді мною проходила низка знайомих і не дуже облич, звучали вітальні промови, відбувалися хитромудрі церемонії, миготіли прохачі та улесники… Я відсторонилася від цього. Виконувала чисто декоративну роль як належить, а тим часом порпалася в пам’яті, перебирала своє дитинство та юність.

Лаорнія… На Аєрських островах про неї майже не говорили. Тутешні води колись тероризували карнаїти, тож для страшних вигадок вистачало й історії.

Лаорнія знищила себе сама, зникла з нашого світу, стала прекрасним міфом, але десь поряд були її сліди. Як на острові Мрій… Там я потрапила в халепу і витягла з небуття Айлона, а що чекає мене тут?

«Нічого. Для взаємодії з лаорнійською магією потрібен нащадок лаорнійців чоловічої статі. Це надзвичайна рідкість. Не тягти ж сюди ілеського імператора? Навряд чи він захоче брати участь в експериментах в ім’я науки», – як добре, що від мене не вимагалося виголошувати якісь осмислені промови і можна було думати про своє.

«А як же Джиммі Анг?» – прошепотів безсоромний внутрішній голос.

«Ніяк. Я не заберу його від сім’ї задля забаганки», – заперечила собі ж я.

«Як щодо Айлона?» – вкрадливо поцікавився цей безсовісний гад.

«Киш! Аєрські острови мої, Айлон – ні. Я не шукатиму причини, щоб утримати його ще довше».

Через неспокійний уявний діалог я ризикувала перебрати з вином, але мені пощастило: кордебалет поповнився м’язистими молодими хлопцями з охоронної компанії «Гарантія», і це відволікло від безглуздої суперечки із собою.

– Я можу краще, – повідомив всюдисущий Джиммі. «Мій» Джиммі. Він жував щось апетитне і непогано вписувався в коло нероб із великосвітськими закусками. – Це ж має бути смішно? У мене прогрес із почуттям гумору.

– Мені подобається, – заперечила я, хоча насправді дійство нагадувало шлюбні ігри качок під час линяння. – Що їси? Там ще лишилося? А то мене пригощають високою кухнею, її й під мікроскопом не розгледиш.

– Це з моргу. Сказали, що майже протухло, однаково викидати, а мені нічого, нормально. Я й решту урлуків туди відправив, нехай трохи підгодуються.

Поруч знепритомніла худа жінка з міської ради, іншу вразливу даму знудило на офіціанта.

– Джиммі! – докорила я. – Так не можна.

– Чому? Кожен собака знає, що вчора двоє працівників моргу святкували весілля, їжі після такого залишається багато, у тутешньому кліматі вона псується швидко. Я не несу відповідальності за чужі збочені фантазії.

– Як ти дивишся на те, щоб ми з татом тебе всиновили? – зітхнула я. – Ти ідеально впишешся в нашу ненормальну родину.

– Краще виходь за мене після розлучення, королево.

Давній жарт. І чому люди так гостро на нього реагували? Особливо засмикалася Мінні Осса, аж сукню порвала на неакуратно забитому гвіздку. Наче Джиммі запропонував впровадити додатковий податок особисто мені на морозиво!

– Після розлучення я звільню тебе, і ти це знаєш. – Я навчилася ігнорувати сусідів давним-давно, особливо після того, як у них з’явився малюк і вони почали докладати максимум зусиль, щоб він уникнув мого згубного підліткового впливу. – Краще не наривайся, бо я можу вирішити, що ти не готовий до самостійного життя в товаристві смертних.

– Чому не прямо зараз?

«Бо Айлону це не сподобається, а я не хочу передчасних проблем», – я підморгнула і кинула коротке:

– Тому що.

– Ти ж розумієш, що тоді я вже не буду слухняним песиком?

Та чому ж Мінні так крутилась? Я звична до надмірної уваги, але вона просто пожирала нас поглядом і роздувалась як квочка перед ворогом.

Точно! Її син! За пишною сукнею маячив блідий юнак, якому хотілося вилізти на передній план, але тверда материнська рука заважала цим поривам.

Я викинула Оссів із думок. Моральні страждання, здається, Аксіо – не моя турбота.

– А ти колись був слухняним? Вибач, пропустила той дивовижний момент. Не принесеш мені випити?

Джиммі завагався.

– По-моєму, з тебе досить, королево.

– Чому це? Пропустиш шанс дати мені води і нагадати, що я маю точніше формулювати накази? Та ти сам на себе не схожий.

– Угу, я сьогодні весь такий загадковий. Справді хочеш води? Я миттю.

Крик із самої гущі поглинених кордебалетом глядачів завадив мені визначитись із бажаннями.

– Він мертвий! – пройшлося натовпом. – Мертвий!

Мінні Осса заверещала і притиснула сина до грудей, закриваючи від ворожого світу. Джиммі як вітром здуло, а я забарилася, вибираючись із почесного кутка в театрі під відкритим небом, що здався губернатору найкращим місцем для урочистостей.

Безглузді килими та фіранки! Я зачепилася браслетом за тонке полотнище і потягла всю конструкцію за собою. Добре, що увага людей була прикута до середнього ряду лав із високими спинками. Борючись із фіранками, я нагадувала кішку, що заплуталася в шторах.

– Дитинко, постривай, – зупинив мене тато в проході між рядами. – Вбивця поряд.

Ці слова почула не лише я. Народ почав галасувати, влаштував тисняву і рвонувся до виходів, незважаючи на урлуків, які оперативно зайняли вигідні позиції.

– Лювіху, Маньо, нікого не калічте! Просто запам’ятайте всіх! – крикнула я. – А ще краще, допоможіть вагітним! Вийти, а не народити тут і зараз!

Батько не заперечував, хоча його зле сопіння підказувало, що він віддав би перевагу іншій стратегії. Але які варіанти? Перед нами – не дисциплінований загін і навіть не стримані чиновники, а цивільні в паніці. Жінки різного віку, багато дітей та підлітків… Вони сяк-так пережили ельхарську королеву, урлуків та оновлену програму кордебалету, але труп став останньою краплею, а нагадування про вбивцю додало олії у вогонь.

Трьох жовторотих патрульних недостатньо, щоб заспокоїти народ, а участь урлуків – гарантія випадкових травм. Сюди ж пів міста приперлося, набились як оселедці у банці! Досить кількох горлопанів, щоб люди втратили розум.