Королева острова Мрій. Рідний край

– Він не зможе, – з жалем промовив Джиммі. – У нього немає ні дару, ні таланту.

– Декому вистачає ентузіазму, – заперечила королева. – Ти сам бачив, щось промайнуло. Давай зачекаємо. Хочу переконатися, що Зорянонародженого можна трясти щодо інших його «видінь». Він зараз або здунеться, або народить сенсацію.

Від зневаги в голосі Вайоли Шиль почало нудити. Вона обмахнулася тонкою шаллю, але тільки зачепила муху, що пролітала повз, і та прив’язалася до неї, нав’язливо задзижчала біля самого носа.

Закінчилося це протистояння укусом у плече – несподіваним і болісним. Шиль ляснула себе з усього розмаху і вразилася тому, як оглушливо пролунав ляпас.

Стояла абсолютна тиша. Ні шепоту, ні шереху… Роззяви ніби скам’яніли, а потім сестри Плац дружно завищали.

Шиль інстинктивно зіщулилася, прикрила обличчя руками, але натовп миттю ожив, крик змінився бадьорим гомоном.

– Наш клієнт, – вдоволено оголосила Вайола. – Тепер не відмажеться. Примару Астора він бачив, уявіть собі!

– Що трапилося?

– Медіум отримав заслужену мить слави – зробив трохи диму і показав ящірку, що колись грілася на камені, – в голосі королеви переважало розчарування. – Джиммі, то йдемо далі? – Вона явно не збиралася панькатися з Шиль. – Вибач, що затримала, але цей шарлатан у мене в печінках сидить, особливо після його нещодавніх вибриків. Ельхарія не страчує за магію, тож він оголосив себе останнім карнаїтським чаклуном і продукує видіння одне за іншим. Хлопці через нього змарнували пів дня в ритуальному колодязі. Що ти хотів показати?

– Кістки, – криво посміхнувся Джиммі. – Те, що залишилося від колись великої держави. Меолонія, головна з лаорнійських імперій… Вона збиралася підкорити світ, але розсипалася порохом. Я пам’ятаю її правителя. Він не жалів ні чужих, ні своїх. Це недалеко, королево. І ти приєднуйся, принцесо Ілесії. Подивись, як закінчуються найбільші війни. Тобі буде корисно побачити, на що здатна магія.

***

Це була бухта Пустоголової Чайки. Урлук пропустив Вайолу вперед, допоміг Шиль забратися на найвищу точку скелі і вказав у далечінь – на невеликі острови Аєрського архіпелагу, вже майже приховані завісою дощу.

– Черепашача Паща. Нічого не нагадує, королево?

– Це звідти плити з лаорнійськими символами? – спитала Вайола, без страху наближаючись до краю. – І плити, і вівтар? Черепашача Паща – рукотворний острів?

– Можна і так сказати. Це піраміда. Була. Часова в’язниця як на острові Мрій. До речі, десять тисяч років тому між цим та іншими островами простягалася суша. Вона пішла під воду, коли сюди вдарила магія. Думаю, щось просторове… Але не певен.

– А часовий кристал?

– Якби він досі був активний, будь-хто б це помітив.

– Усе зруйновано?

– Щось уціліло, щось під водою. Ніхто з в’язнів не вижив, якщо ти про це, королево.

Шиль не розуміла, про що вони розмовляли. Їй було страшно, і моторошно, і ніяково… Ніби вона підслуховувала, хоча нічого такого не відбувалося.

– Що я маю знати, Джиммі? – Вайола повернулася спиною до моря, і здавалося, що кожен порив вітру може зіштовхнути її в прірву, але урлук не виявляв занепокоєння.

– Письмена на плитах – мітки переможців. Як на острові Мрій, королево. Все як на острові Мрій.

– А в чому відмінність?

Джиммі підійшов до королеви, зупинився поряд. Вони ніби забули про Шиль – дивилися одне на одного з однаковою тугою за чимось невідомим, але дуже важливим.

– У датах, – нарешті сказав урлук. – Я бачив записи про полон ельхарського короля Айлона та його родини. Їх усіх мали утримувати тут до суду, але правитель Меолонії, схоже, не ризикнув перевозити Айлона під час воєнних дій.

– А мирний час не настав, – прошепотіла Вайола. – Ні для кого не настав… Не розповідай йому, Джиммі. Будь ласка. Він сам докопається до правди, але нехай ще хоч трохи поживе у незнанні. Джиммі, благаю! Для тебе це нічого не значить, а Айлону легше вірити в те, що його сім’я прожила звичайне життя у своєму часі. Меолонія не страчувала дружин, дітей та старих. Який сенс? Арміями керували королі, вони відповідали на пласі!

– Турбуєшся, королево?

– Не дражни мене, Джиммі. Просто будь людиною і не ятри свіжі рани. Для Айлона не минули тисячоліття!

– Тільки заради тебе, королево. Але це неправильне рішення. Королю потрібен урок.

– Не такою ж ціною!

– Гаразд. І оскільки я впорався з останнім завданням на відмінно… Прощавай, королево. У мене не лишилося незавершених справ.

«Таємниця! Ти обіцяв відкрити страшну ельхарську таємницю!» – але хлинув дощ, якого Шиль не бачила ніколи в житті, і вона впала на коліна, боячись бути змитою потужними потоками води, накинула мокру шаль на голову, прикрила обличчя руками, захищаючи очі.

Вайола сіла на край скелі, звісивши ноги над прірвою.

– Дякую за все, – сказала глухо. – Бережи себе, Джиммі. Не допоможеш Ши Міль спуститися? Я трохи побуду тут, погода цікава.

– Без питань. Сподіваюся, ілеська принцеса розуміє, чому їй вигідно тримати язик за зубами? – пробасив урлук над вухом Шиль.

Коли він встиг переміститися? Вона не побачила і не почула його рухів. Та й чи мало це значення? Можливо, в інший час. А зараз над головою оглушливо гуркотів грім, блискавки прорізали небо, під густою зливою було важко дихати, краплі били по плечах із несподіваною силою. Шиль хапала повітря і намагалася не дивитися на далекий острів – породження магії і притулок останніх чаклунів Лаорнії.

– Розумію.

– Певна?

– Щоб уникнути шлюбу, я можу наштовхнути короля на думку про те, що походжу від його прямих нащадків, але якщо він дізнається, що вони всі мертві, це не спрацює, – тихо сказала Шиль.

Джиммі пирхнув.

– Прямий нащадок жіночої статі через десять тисяч років, причому дар передається лише за чоловічою лінією? Дурниці. Причина набагато простіша. Коли король засмучений, погано всім, а тій, від кого йому щось потрібно, – утричі. Тому мовчи і молись.

– Навіщо ж ти взяв мене сюди, якщо не довіряєш? – спробувала обуритися Шиль.

Джиммі оскалився і потяг її зі скелі слизькою глинистою стежкою.

– Саме тому, – відповів унизу, де Вайола ніяк не могла почути його слів. – Лише тому, принцесо. Ти дуже зручний інструмент, якщо знати, як тобою користуватися. Дорогу до міста знайдеш сама.

Він пішов до берега – туди, куди раніше ходила Вайола у пошуках схованки контрабандистів. Шиль сховалася під обшарпаним кущем і мовчки проклинала урлука доти, доки не закінчився дощ, а потім обсихала на сонці, щоб не йти вулицями у мокрій сукні.

За цей час королева зі скелі так і не спустилася.