Королева острова Мрій. Рідний край

День минав похмуро, бо я нічому не дивувалася.

Сірий Чу торгував уку-ука? Очікувано.

Можливо, почав десять років тому? Всі з чогось починають.

Атуан Малоон був у справі? Ну, таке… З одного боку, він відчайдушно боявся, з іншого – уку-ука, яким Малоон отруїв екіпаж «Морської зірки» у фінальному акті нашої співпраці, звідкілясь з’явився ж, чи не так?

І головна новина: Айлон на острові. Придивляється. Хазяйнує. Декого довів до нервового зриву, декого озолотив. Як це схоже на нього!

– Що ти збираєшся робити, дитинко? – запитав тато після того, як склад Сірого Чу було оглянуто й описано, матеріали справи перемістилися до сховища доказів, а ми вирушили додому, щоб перепочити, і зупинилися на ґанку, тому що Тола якраз помила вестибюль.

– Хочу зрозуміти, що Айлон забув у поселенні карнаїтів, – відповіла я, хоча, звичайно ж, його цікавило не це. – Там є вівтар. Ну, той, де медіум проводить найприбутковіші сеанси. Вважається, що вівтар залишився від карнаїтів, але, як на мене, він схожий на лаорнійський. Не вівтар, ні! – Мені шалено хотілося кави, але з татовим серцем вона не поєднувалася, і я уникала приносити її додому. – Щось типу пристрою, що працює від магії. Не бачу інших причин, чому Айлона понесло туди.

– Дитинко… – Вечірнє сонце било в очі, і тато затулив їх рукою. – Чому ти не кажеш усю правду?

– Бо сама її не знаю. Той вівтар схожий на частину конструкції для ігор із часом, але на Аєрських островах ніколи не було часових аномалій. Хочеш мою думку, тату? То просто уламок стародавньої цивілізації. Колись він мав значення, зараз – лише для науки. І коли вже мова зайшла про Лаорнію, у мене зустрічне запитання. Ти бачив десь на острові лаорнійські символи? Десь, де вони виглядають природно і не привертають уваги?

– Біля входу на цвинтар є плита, вкрита не карнаїтськими символами, – без роздумів сказав тато. – Гадаю, раніше вона була частиною якоїсь масштабної споруди, але після перебудови губернатора Кроса ді Луньє навіть у поселенні карнаїтів не залишилося цілого каменю. Якщо тобі це треба, я розпитаю старих людей.

– Ще й як треба! – підтвердила я і, залишивши батька милуватися заходом сонця, зробила коротку вилазку до сусідів.

А що? Давно збиралася.

Мінні і Манк Осси, доброзичлива подружня пара середніх років, мені зраділи, хай і вдавано, їхній п’ятнадцятирічний син Аксіо – ні, бо я відібрала у нього старий військовий бінокль і пояснила, що не потерплю спостережень за моїм будинком. Юнак слухав уважно і кивав у потрібних місцях, але каяття на його худорлявому обличчі не було.

Коли я, обмінявшись люб’язностями та натягнутими посмішками з його батьками, вийшла за їхній поріг, у будинку спалахнув неабиякий скандал.

– Як ти можеш ганьбити нас перед людьми? – кричав пан Осса.

– Тебе ж посадять, стратять, закопають! – стогнала пані Осса.

– А що я? Вона сама така! – репетував Аксіо без краплі поваги. – Вона за всім містом стежила, ви самі розказували, і нічого, ніхто не скаржився! У неї цілий телескоп був! І є! Думаєте, як вона мене помітила?

«По відблиску на склі», – могла б пояснити я в подяку за нову ідею.

Досі я вважала, що причина мого вбивства – пошуки острова Мрій, а саме – унікальна (і неправильна, як показала практика) карнаїтська карта. Я скопіювала її у Атуана Малоона, професор Окраст Жуко переклав для мене написи, Єн Ігорес доставив додаткові записи до мого дому.

Тепер версій побільшало.

В телескоп я могла побачити щось важливе. Наприклад, справи щодо уку-ука… Ну чи побачити їх в уяві замовника, бо, слово честі, я ніколи не шпигувала за людьми. У підлітковому віці не шпигувала! За дитинство краще не згадувати… Не секрет, що маленька я не гребувала нічим.

Непогана теорія, але слабких місць у ній вистачало. Єн Ігорес – головне з них. Його не просто вбили як свідка. Юньчика-кур’єра жорстоко катували. З якою метою? Що він міг знати? Його ж допитували не через коштовності вдови Рахентен? По-перше, в ту крадіжку я не вірила, як не намагалася. По-друге, важко уявити того, хто здатний на такі звірства заради жменьки камінців.

«Взагалі-то не важко. Відразу можу назвати п’ятьох людей. Рейтинг очолюють Тазер Хол і Вірс Жакорель», – заперечила собі ж я і повернулася додому, до задумливого тата та ситої крандаїлиці, що намагалася погризти йому черевики.

– Я так прикинув, – сказав тато, ніби й не помітивши, що мене довгенько не було, – плит із лаорнійською символікою у нас багато. З них робили склепи, а деякі розумники навіть будували будинки. Хтось стесував написи, хтось ні… У губернатора підлога в старій стайні з таких плит. Я займуся цим, дитинко.

– А я займусь Астором. Всі кажуть, його вбили випадково, але забувають, що він навіщось прийшов до нашої оселі. Тату, в тебе шнурки вже з’їдені, знаєш?

– Знаю.

Із кухні вийшла Тола. Спіткнулася об Матильду, сипнула відерце овочевих обрізків повз тазик для крандаїлів… Вона ніколи не мала доброї координації. І вона приходила в наш дім, скільки я себе пам’ятаю.

– Як ти її назвеш? – запитав тато, витягаючи із зубів крандаїлиці свою штанину. – Фамка – тимчасова кличка.

– Нехай залишається, вона на неї відгукується. – Правду кажучи, я б віддала перевагу «Олівії». Мені не хотілося забувати це ім’я. – Чому ти нічого не кажеш про Астора?

– Від нас гостя з’їхала, – ніяково змінив тему батько.

– Нам же краще, так? І їй спокійніше. Тату, не ухиляйся. Чого я не знаю про Астора?

– Він приходив через губернатора, – пролунало несподівано. – В Астора був роман із підопічною батька. Підозрюю, слово «підопічна» в розумінні губернатора означало «коханка», але доказів цього я не маю.

– З Кицькою? Це дівчина з ресторану «Шлях королів», так? А чи не надто юна вона була на той час? Нашого з Астором віку, хіба ні?

Легкий ляпас по вгодованому заду відігнав крандаїлицю на кілька кроків. Чи надовго, інше питання, але моє взуття залишилося цілим і навіть майже не обслиненим.

– Надто, – погодився тато. – І з погляду моралі, і з погляду закону. Губернатор вважає, Астор хотів скористатися брудними плітками, щоб змусити батька від неї відмовитися.

– А я тут до чого? – не зрозуміла я.

Ображена мордочка Фамки відволікала від роздумів, заважала зосередитися на справді важливих речах.

– Не ти, а я – начальник поліції і на той момент найкращий друг Отіса ді Емшиса. Астор приходив до мене, дитинко.

– Посеред ночі через мою кімнату? Вибач, це не витримує жодної критики, тату. Впевнена, ви з губернатором дуже перемудрили. – І це ще я підібрала ввічливі слова! – І, знаєш… Не хочу погано говорити про мертвих, але Астор – не та людина, що псувала б стосунки з батьком через дівчину, а Кицька – не та дівчина, через яку ворогують чоловіки з вищого товариства, особливо ді Емшиси. Ну сам подумай, га?

– Ти маєш інші припущення?

– Матиму.

Тола знову визирнула з кухні. Гучно насварила черепаху, що порпалася в розлитих помиях, і повідомила в простір, що час вечері і настав, і минув, ніхто нічого розігрівати не буде, а якщо вже всі такі прохані, то завтра обійдуться без їжі.

– Я навідаю губернатора, тату. Ти не проти?

– Нагадай, коли тебе зупиняли мої заперечення? Зараза!

Крандаїлиця спіймала зручний момент і прокусила вподобаний черевик. Поки ми з татом вирішували, що простіше: відчепити вперту тварину чи пожертвувати взуттям, сонце пірнуло за дахи сусідніх будинків. Поступово опустилася прохолода, і Фамка стала грайливою, сприйняла рухи над нею як персональну забаву і клацала зубами без утоми.

Ухиляючись від її потужного хвоста, я стежила за тим, щоб не наступити на дитинчат, які виповзли з черевної сумки, і не почула стукоту воріт. Лише коли Тола крутнулася в той бік, ледь не розкидавши малюків квітчастою спідницею, я звернула увагу на брязкіт криво опущеної клямки.

– Вам тут медом намазано? – буркнула хатня робітниця, змусивши мене залишити крандаїлиці зім’ятий рукав і підняти голову.

Інспектор Тирішер Тир власною персоною. Червоний як мак, збентежений і з валізою.

– Мені б ключі від відділку, – уникаючи дивитися на нашу подряпану, виваляну в траві та грязюці компанію, попросив він. – Черговий упустив свої в сортир, а Ромі Матеньро живе на іншому кінці міста, – додав, ніби вибачаючись.

– Я принесу. – Тато, блимаючи п’ятою крізь дірку на місці задника, подався до будинку. – Важкий день, так?

Тола тим часом вихопила в інспектора валізу і штовхнула Тира поміж плечей м’якою долонею.

– Бач, що надумав! – пирхнула зневажливо. – В кам’яному мішку ночувати, ха! Ви в нас безсмертний, юначе? Нирки зайві є? То це можна виправити. Ух, до чого молодь дійшла! У мій час, коли втікали з дому, то знали, куди йти!

– Нічого я не втікав. – Фізіономія Тира потемніла ще більше. – Це щодо роботи.

– Угу, звичайно, всі так кажуть. Тут переночуєте, зрозуміло? А завтра щоби знайшли собі нормальне житло, я особисто простежу!

– Тут? – розгубився інспектор.

– У них саме кімната звільнилась. А що це ви подумали? До себе я вас не запрошую, у мене племінниця живе, їй квартиранти не потрібні! А взагалі-то зачекайте… Платити є чим?

– Є, – відрізав Тир. – І тут я не залишусь, навіть якщо це запропонує господар.

– Чого це так? У них гостя була незаразна, – здивувалася Тола. – Хоча… На довге гостювання не розраховуйте, вона передумає і повернеться.

Інспектор видав щось середнє між стогоном та смішком.

– Не повернеться, – заявив упевнено.

– А ви знаєте, куди вона поділася? – не повірила Тола. – Нам ні слівця зрозумілого не сказала, тільки червоніла і мимрила щось про важку жіночу долю.

– Знаю. Вона тепер живе в моїй хаті, – з образою повідомив Тир. – У кімнаті бабусі.

– З бабусею? – перепитала я.

– Бабуся давно померла! – вибухнув інспектор. – А мама пригріла цю! Ненормальну!

Каюсь, я засміялася. Крандаїлиця спіймала момент, щоб відірвати мені рукав, але воно було того варте. Адже це смішно! Цілий день у мене голова лопалася від таємниць, змов і просто людської дурості, а зараз мені хотілося чогось кумедного, легкого і безпечного. Дякую за момент, інспекторе.

– Тату, ключі вже не треба, він залишиться на ніч, – сказала я, коли батько повернувся, брязкаючи багатофункціональною зв’язкою. – Ти ж сам збирався це запропонувати, правда?

Він байдуже кивнув і поманив мене до себе.

– Тебе там чекає Джиммі, – вказав на будинок. – Каже, це важливо і таємно.

– Отже, на вечерю будуть два зайві роти, – навмисне легковажно зауважила я, почухала Фамку і повернулася в свою поганеньку реальність, де не було місця товстим теплим бешкетникам і їхнім довірливим поглядам.