Королева острова Мрій. Рідний край

Говорити з пані ді Емшис сенсу не було – вона успішно вдавала, що ні Аташі Тир, ні її сина не існує. Тир таки кивнув їй, і здивувався, коли ця велична, ніби позбавлена віку жінка в темно-зеленій шовковій сукні махнула головою у відповідь.

Вона стояла біля декоративного фонтанчика з питною водою і нервово смикала чорні рукавички. Бризки летіли на її туфлі та поділ, але Хаоса ді Емшис цього не помічала. Вона дивилася на молоду алею, що тяглася від огорожі до південної стіни особняка, і часто моргала. На щоках жінки блищали краплі вологи – чи то сльози, чи від фонтану. Напевно, вода… Волосся навколо обличчя теж було мокре, і Тир припустив, що дружина губернатора вмилася, рятуючись від спеки, – і наплювавши на суспільну думку, чого раніше не дозволяла собі ніколи.

– Я бачу, що ви на мене дивитеся, юначе, – прозвучало роздратовано. – Чого вам?

– Я з поліції, – сказав очевидне Тир.

Він не очікував, що Хаоса ді Емшис заговорить до нього. Не в цьому житті. Її позиція не змінювалася протягом двадцяти років.

– Хіба не з утроби коханки мого чоловіка? – зареготала жінка, і Тир запізно зрозумів, що вона п’яна. – Це зараз добре, контрацептиви на кожному кроці, бери і гріши собі на втіху, а раніше покладалися на удачу. То чого вам?! – У голосі співрозмовниці прорізалася агресія.

– Десять років тому у пана ді Емшиса та Астора була суперечка через дівчину на прізвисько «Кицька»? – випалив Тир, бо на алеї, якраз у полі зору Хаоси ді Емшис, милувалися губернатор і та сама Кицька з ресторану «Шлях королів».

– Та ви що, змовилися? – вигукнула жінка і несподівано прудко заліпила Тиру ляпаса. – Спочатку Каял образив мене в моєму домі, тепер ти, виродок без роду без племені, паплюжиш ім’я мого сина! Астор ніколи не зв’язався б із продажною дівкою, зрозуміло вам?! Він був дуже розбірливий і намагався прищепити добрий смак батькові, але того й могила не виправить. Єдиний конфлікт між Астором та Отісом стався через брудну безпритульницю, яку мій чоловік притяг звідкілясь додому в пориві благодійності, а син викинув за двері. Мій хлопчик знався на людях і знав, з ким не треба мати справ!

– Це й була неповнолітня Літа Прін на прізвисько «Кицька», – зауважив Тир, потираючи щоку.

– Це була вошива бездомна шавка, що облизувалася на безплатну їжу! На дно вона скотилася набагато пізніше! Гнила порода!

Пані ді Емшис помітно хиталася, її хаотичні рухи руками почали привертати увагу гостей, і Тир вирішив, що користі від розмови не буде – одні смертельні образи. З її боку, звісно. Сам він відчував до цієї нещасної жінки лише жалість.

– Ви хочете сказати, що Астор не мав… кхм… романтичної прихильності? – спробував закинути наживку востаннє, не очікуючи почути нічого зрозумілого.

– Астор вподобав Амаду ді Лауен, – прозвучало з неприкритою гордістю. – Це гідна дівчина із пристойної родини. Вона красива, освічена, з лагідною вдачею і зразковими манерами. Амада підходила Астору за віком. Вони були такою чарівною парою, – додала пані ді Емшис після короткої паузи. – Ах, яка жорстока доля…

«Були парою, поки Амаду не видали заміж за старого банкіра Рахентена заради родового маєтку», – Тир підібрав щелепу і ухилився від чергового ляпаса, причину якого дружина губернатора не озвучила.

– Перепрошую, я на службі, – сказав очевидну брехню і подумки вилаяв себе за безглузді виправдання.

Краще б просто змовчав. Хаоса ді Емшис з’їлась як бабця Клю на санінспекцію, і довелося з ганьбою відступити, даючи їй час і простір, щоб опанувати себе. Ще й Лювіх прибіг із нагадуванням про те, що король не любить скандали…

Спокою це не принесло – навпаки, жінка розійшлася не на жарт, і лише умовляння її батька, шановного судді Міоша ді Рама, змусили її зменшити гучність лементу.

– Від кого ховаємося? – почув Тир за хвилину після того, як відступив від гріха подалі за вічнозелені кущі з довгою мудрованою назвою і запахом розграбованого парфумерного магазину. – Що цікавого я пропустила? Тсс… Мене тут нема. Не бачили мого батька?

Королева. Одягнена так само, як і вдень у відділку, але більш пом’ята, брудна, з мокрим волоссям і плямами свіжої смоли на одязі. Як завжди, поруч із нею Тиру важко було поводитися врівноважено і з гідністю. Очі самі лізли куди не просять, у думках металося всяке зайве… Ну як же так?!

Щоб уникнути незручної паузи, він коротко переказав одкровення медіума, свої висновки щодо Кицьки та слова пані ді Емшис.

– Амада Рахентен? – Вайола зовсім не здивувалася. – Вам не здається, що її ім’я звучить надто часто? До речі, спочатку листів було більше. Приблизно чверті не вистачає. У них ні слова про кохання, лише погрози та вимоги.

– Пані Рахентен після заміжжя не хотіла відпускати Астора? – припустив Тир, хоча без доказів це не мало значення.

– Навпаки, Астор поливав брудом її батька і… Ну я й дурна! Не батька, а чоловіка. Хм… Я не вчитувалась, але, на мою думку, погрози могли адресуватися старому банкіру. Прикро, що ви не повірите мені на слово, інспекторе. У будь-якому разі пані Рахентен треба поставити запитання не зі стандартного опитувальника свідків, згодні?

Щодо цього Тир і не сперечався. Він пообіцяв відшукати начальника і відправити його в потрібний кінець алеї, порадив уникати урлуків, що з появою на островах короля змінилися не на краще, і поспішив на відкритий простір, бо в зоні видимості з’явився син Сірого Чу з оголеною холодною зброєю в руках.

Щось підказувало: Лювіх і Маньо не втручатимуться, доки небезпека не загрожуватиме безпосередньо королю. Це ж не гучні жінки, головний дратівливий чинник вечора! Ельхарія жила боями, її правителя кровопролиття не засмутить.

– О, синку, і ти тут. Нарешті взявся за розум? Я радий. Ти знайомий із Кицькою?

«Вже з цілим котячим виводком познайомився», – Тир би й хотів удати, що нічого не чув, але губернатор теж помітив близькі неприємності і без вибачень залишив свою даму під кущем жасмину.

– Ти чому у формі? Ходімо. – Ді Емшис ляснув Тира по плечу, спрямовуючи убік від його маршруту. – Зробимо з тебе людину. Саме час почати розважатися достойно. Досить і того, що твій начальник як з ланцюга зірвався, баламутить народ.

– Це ви вбили Сірого Чу? – крижаним тоном поцікавився Тир, ледве стримуючи обурення.

Він не збирався перти напролом і точно не хотів давати губернатору час ґрунтовно підготуватися до серйозного допиту, але все довкола діяло на нерви, виводило з рівноваги, дражнило й ображало самим своїм існуванням.

Лицеміри посміхалися одне одному, а за спиною обливали помиями, на людях поводилися з честю, а за зачиненими дверима місили бруд й запасалися камінням, засуджували – й ігнорували колоду у своєму ж оці!