Королева острова Мрій. Рідний край

Я думала, що цей день уже витратив увесь запас прикрощів і навіть додав пристойну порцію із завтрашньої норми, але по обіді прибув поштовий корабель, і стало ясно: я жорстоко помилилася.

Мені прийшла посилка, і це було чудово. Від ді Крайна, що чудово подвійно. Щодо поточної справи, що не могло не тішити.

Але!

Одвічне «Але!» зіпсувало всю картину. Один маленький нюанс перетворив наш близький тріумф на абсолютну поразку.

Треба було скоріше повідомити про це батькові, але він перебував у будинку губернатора – там, де влаштувався Айлон і куди я не хотіла навіть заходити.

А довелось!

І хоч би хто допоміг. Всі, включно з урлуками і ді Емшисом, палко обіцяли посприяти, але, заледве відійшовши на кілька кроків, перемикалися на інші завдання, основне з яких – випивка, бо ж губернатор ніколи не економив на алкоголі.

Коли стало ясно (принаймні мені), що вечір не вдався і король не спуститься до людей, я взяла справу до своїх рук і почала пересуватися відкрито.

А що? Айлону не соромно ігнорувати гостей, то чому я повинна проявляти такт? Чоловік першим почав.

Колишній чоловік.

Скоро колишній.

Ініціатива допомогла мало.

«Він десь тут», – запевняв кожен зустрічний, тільки користі від цього не було.

Складалося враження, що ми з татом ходимо колами, причому він також цілеспрямовано шукає мене – і не знаходить, бо я не стою на місці.

– Вайоло, добрий вечір! – гукнула мене мати інспектора Тира, щойно я вирішила не гасати туди-сюди, розлякуючи народ, а влаштувалася під яскравим ліхтарем, що встиг зібрати хмару нічних метеликів. – Вибачте, що турбую, але ви випадково не бачили мого сина? Він щойно був тут, а я озирнулась – і його вже нема.

Я ледве стримала сміх. При світлі дня садиба губернатора не вражала масштабами, але ввечері, в атмосфері тривожності, удаваних веселощів і вимученого обов’язку, люди дивилися одне на одного – і проходили повз, захоплені поганими передчуттями.

– Він біля фонтана перед парадними дверима, – підказала я і відразу ж зрозуміла: інформація марна, Аташа Тир туди не піде.

– Гарна музика, – поспішно змінила тему вона.

Справді? Я не помітила. Пищало щось на задньому плані, коників перебивало… Злегка дратувало, якщо чесно, і навіювало сон.

– Так, гарна, – лицемірно підтакнула я. – Хочете, приведу сюди інспектора?

– Я й не знаю… Напевно, це дурниці, але я дещо згадала… Він просив перевірити. Думаю, це зачекає до завтра, – невпевнено промовила пані Тир.

Я запитала деталі суто із ввічливості і ледь не захлинулась у потоці інформації.

Аташа Тир любила поговорити. Коли вона розповідала, то багато жестикулювала, і широкі рукави її білої сукні метались як полотнища, а довгий мереживний поділ збирав краплі з мокрої трави. Дощ пройшов густий, земля ще не просохла, з дерев раз у раз летіли бризки.

Я дізналася, що дружина губернатора страждає від алкоголізму ще відтоді, як загинув Астор. Що сестри Плац гуляють без меж, хоча їхня фінансова історія наближається до сумного фіналу через пристрасть наймолодшої з них, Клайни, до уку-ука. Що Тола терпіти не може свою племінницю і користується будь-яким приводом, щоб менше бути вдома. Що відставний інспектор Рунгер зовсім хворий, але в моменти просвітлення до нього повертається гострий розум. Що Сірий Чу щосили намагався влитися у вище товариство як рівний серед найкращих і, його син розказував, зробив ставку на Ельхарію. Що Ойлаф огидний, а його дружина, колись мила дівчина Ісма, просто хамка, сусідам проходу не дає. Що Осси розлучаться, як тільки їхній син досягне повноліття. Що наречений Ілінор Роу одного разу її вб’є. Що Ромі Матеньро поставив нові зуби у лінивого лікаря Стью і з поперемінним успіхом бореться з інфекціями котрий місяць.

І якщо вже мова зайшла про лікарів… Щоденники Ламбе – найцікавіша і найемоційніша історія з усіх, які траплялися пані Тир. Вони мають сюжет, мораль, атмосферу, дивовижну деталізацію! Хтось назве це «водою», але Аташа Тир була захоплена.

Я сподівалася, що її язиком керує келих вина й у звичайному житті вона не говоритиме про щоденники всім охочим. Лікар ніколи і нікому не дозволяв їх читати. Він не приховував, що вихлюпнув туди свої лють і біль. Вони не були призначені для сторонніх очей.

Не розумію, чому Ламбе передумав. Про останні дні «Морської зірки» та імперський корабель він розповідав багато разів – сухо, одні факти, але мені й того вистачало, щоб ненавидіти як мінімум двох людей.

– Тазер Хол, цей безсердечний звір… У мене від нього волосся дибки! Як подумаю, що він бував на нашому острові і навіть впадав за місцевою жінкою з самих верхів, дрож пробирає, – натхненно розказувала Аташа Тир, дивлячись кудись поверх мого плеча. – Він називав її Дикою Кішкою і мріяв забрати із собою. А інша погань, кровожерний Вірс Жакорель, боявся цю жінку. Уявляєте? Вбивця-психопат – і страх! Таке і припустити неможливо. Він казав, що вона – найжорстокіша, найбезпринципніша і найкорисливіша істота у Всесвіті. Вона має все, але їй цього замало. Вона не здатна насититися! От якби дізнатися її справжнє ім’я… Раптом я вітаюся з нею щодня? Ох…

У мене губи пересохли від передчуття чогось важливого.

– Що ще було про цю жінку? – запитала я, не сподіваючись на диво, але щиро його бажаючи.

– Та нічого конкретного. Вона з багатих і благородних, це точно. Отже, я з нею не вітаюся вранці, і те добре. І вона дуже розбірлива, увагу дарує лише тим, від кого має зиск. О, згадала. Вона когось шантажувала. Когось важливого.

Каюсь, я повелася як примітивна худобина, – нічого не пояснюючи і не попрощавшись, кинулася геть, на пошуки транспортного засобу і Ламбе. Це ж справді був реальний слід! Я не могла ризикувати. Всі інші нитки обірвані, а ця, слабенька і тонка, трималася лише на спогадах лікаря, яким сам він не надавав значення.

Навряд чи Ламбе встиг обзавестись охороною (після прибуття Айлона «мої» урлуки повернулися до короля) і навряд чи пані Тир зуміє утримати язика за зубами, навіть якщо я її наполегливо про це попрошу. Вона з тих відкритих доброзичливих жінок, що не вміють брехати і щиро не розуміють сенсу поняття «таємниця».

Дика Кішка, Кицька – одне й те саме. Цих Кішок на острові як насипано, фантазія у місцевих чоловіків обмежена. Залишалося визначити, хто з верхівки Аєрських островів десять років тому був досить привабливим, щоб підкорити перебірливого Астора. Точно не члени міськради. Чи?.. Та ні! Там пасся губернатор.

– Вона була дуже молода! Та лиходійка! – крикнула мені вслід пані Тир.

Ще краще… В юності я найменше цікавилася однолітками з багатих сімейств. Якщо чесно, їх до мене взагалі не підпускали, побоюючись поганого впливу. Мене це не засмучувало. Наші інтереси не перетиналися і близько, а для спілкування мені вистачало друзів старого Рунгера та професора Жуко.

Звичайно, архів знає все, але розповісти, хто чим дихав, він не може.

Чекайте.

А навіщо ускладнювати?

Мене виростила «Кримінальна хроніка», у кожному випуску якої доводилася проста істина: найпідозріліша особа винна у дев’яти випадках із десяти, і байдуже, що максимум уваги преси приділяється саме десятому. Застосуймо це правило до нашого міста, і…

Отримаємо Амаду Рахентен. А кого ж іще?

Шаран Занг, її повірений, мертвий. Сірий Чу, друг сім’ї, теж. І Єн Ігорес, який нібито обікрав молоду вдову.

Амада на рік старша за нас із Астором. Вона успадкувала фінансову імперію чоловіка і, незважаючи на юний вік і недосвідченість, не втратила нічого, поки не полізла в біржові ігри, та й то про скрутне фінансове становище пані Рахентен відомо тільки з її слів. Це може бути хитрощами, щоб розпродати все, не спричиняючи підозр, і втекти на материк, у розкіш Ілесії.