Королева острова Мрій. Рідний край

Біля гостинно відчинених воріт стояв Лювіх і флегматично спостерігав, як біля стін особняка Маньо обережно ловить якогось хлопця – судячи зі смиканих рухів, п’яного як чіп.

– Ти бачив Джиммі? – запитала я.

У відповідь почула, що Джиммі десь поблизу.

– Будь обережна, королево, він розіграв козирну карту, – блиснув новими людськими знаннями Лювіх. – А ще тебе шукав твій батько.

Я подумки схопилася за голову. Як відчувала, що Джиммі не послухається!

І який вибір зробити? Ламбе, тато, Айлон… Ламбе в небезпеці, але не факт, що сьогодні. У батька напевно щось термінове, якщо він звернувся до урлуків. Айлон… Не піду до нього зараз – остаточно і безповоротно доведу, що відтепер ми кожен за себе.

– Лювіху, тато казав, що йому треба?

– Від тебе – ні.

– А від тебе? – Сподіваюсь, я правильно витлумачила натяк.

– Посилити охорону. На острові знову труп.

– Ламбе… – прошепотіла я, не до кінця усвідомлюючи почуте. – А Ізабелла? Що з Ізабеллою?!

– З лікарем молодий Зіскар. Він тупуватий, але надійний. Урлук. Він урлук, королево. Його послав Джиммі. Особисто послав.

– Хто помер? – Я знала, що Лювіх не знущається, тримаючи інтригу, але однаково нервувала. – Старий Рунгер?

– Жертва – пекар Мако Рей. Його дружина викрадена, будинок пограбований. А відставний інспектор Рунгер тут. Він може тобі допомогти, королево? Його легко знайти.

– Гарний костюм, – недоречно сказала я. – Ти сьогодні як банкір. А тобі не здалося, що Рунгер теж шукав мене?

– Це маленький двір, королево. Якщо справді когось шукати, знайти неважко.

Шпилька на адресу вічно зайнятого батька і вічно розсіяної мене. Заслужена, а тому гостріша за звичайну. Я розпорошувала увагу, часом чіплялася за сумнівні ідеї і бігала за фантомами. Урлуки не такі. Вони не мають сумнівів. Лювіху не зрозуміти, що мене тягнуло в три різні боки, а я не могла визначитися з напрямком. Він би вибрав найважливішу ціль, і вона справді виявилася б важливою.

***

Старий Рунгер давно вижив з розуму, але раніше він помічав деталі як ніхто інший. Час помітно пошкодив його мозок, зате начисто вибив із нього пересмикування перед важливими людьми. Часом я вважала це рівноцінною заміною і не сприймала Рунгера як дратівливий чинник.

Його доглядальниця, гадаю, моєї думки не поділяла. Пряма, як жердина, з живими орхідеями на старому капелюшку та ненавистю у погляді, вона котила крісло на колесах з таким виглядом, ніби вигулювала рослину, і морщилася у відповідь на будь-яке побажання відставного інспектора.

Але його примхи виконувала беззаперечно.

– Маленька Вайоло, хіба тобі не час спати? – добродушно зареготав старий, ледве мене побачивши. – Начальник всюди тебе шукає, а ти, пустунка, знову гуляєш ночами. Запам’ятай мої слова, якось він не витримає і дістане ремінь.

Рунгер носив форму старого зразка, нагороди та гостру палицю, якою бив по колесах, вимагаючи уваги. Він дивився осмислено і явно перебував при добрій пам’яті. Не його вина, що час відкинув його на двадцять років назад.

– Як справи, інспекторе? Коли буде дощ? – спитала я як у далекому дитинстві і здригнулася, коли старий закашлявся, давлячись сміхом.

– Плече ниє, посуха йде, – промовив він урочисто. – Скільки тобі зараз, дитинко? Ви, діти, так швидко ростете… Ще вчора ти об’їдала герань, а сьогодні вища за мене.

– Вгадайте, інспекторе, – сказала я, проігнорувавши шалене сопіння доглядальниці.

На вигляд мені точно не вісім. Раптом Рунгера перенесе у сучасність? Я хотіла докладніше розпитати його про день, коли вбили Сірого Чу.

– Не розуміюсь я на цьому, дитинко, – зітхнув Рунгер. – Вік – це стан душі, а не тіла. Он ти вже як Астор, а йому іменини справляють, – він показав на заповнений людьми двір, – вісімнадцятий рік пішов. Але ти… Не ображайся, дівчинко моя розумна, я не в поганому сенсі. Ти ж дитя, і думки у тебе дитячі. Карнаїти, острів Мрій, крандаїли… А Ойлаф розповідав, що днями допитував одну дику кішку твого віку, то вона й чоловіка вбила, і викрутилася, і нового підшукала, і самого Ойлафа зі шляху збила. Була за банкіром – стане за губернатором. А ти все зірки рахуєш… Мені б таку дочку.

– Інспектор Ойлаф дуже старанний, – обережно почала я.

– Ганчірка він, – відрізав Рунгер. – Йому губернатор пригрозив, то він головний доказ і знищив, а потім плакатися прибіг, та нема за що його жаліти. Хай би трохи підіграв, а коли ді Емшис награвся б в утішителя вдів, відкрив би справу наново. Зламався Ойлаф. Не зігнувся і розпрямився, а тріснув, як суха гілка. Бачив я таких молодих і поступливих, їх потім самі хазяї викидали на корм крабам. Хоч і я не кращий… Знав, а не заявив. Треба виправити це. Гей, ти! – Палиця метнулася вгору, ледь не вибивши доглядальниці око. – У поліцію, хутко!

– Стривайте! – зупинила їх я. – Який доказ знищив Ойлаф?

– Пляшечку з уку-ука-ши, – зневажливо скривився старий. Наркотики він ненавидів завжди. – На ній були жіночі відбитки, але Ойлаф пошкодив їх за наказом губернатора і зам’яв справу. Смерть банкіра Рахентена визнали природною, розтин не проводився.

– Це ж не отрута, – задля справедливості зауважила я.

– Для старого товстуна з виразкою та астмою навіть один вдих смертельний, – заперечив відставний інспектор. – Рано тобі розбиратися в такому, маленька Вайоло, а ті, хто розбирався, заплющили очі на все.

– І мій батько?

– До начальника це не дійшло. Тоді він ще вірив, що переміг наркоту на островах. Гей, ти! – Палиця знову тицьнула в доглядальницю, збивши квітку з її капелюха, і я зрозуміла, чому ця не набагато старша за мене жінка вічно незадоволена. – Я передумав. Якщо я донесу на Амаду та Ойлафа, їй нічого не буде, доказів немає, а його повісять, і лін Артена скинуть. Твій старий добрий начальник, дівчинко моя, пишайся ним. Наївний часом, у людей надто вірить, але в нього є на кого покластися. Ромі Матеньро, наприклад, бачить усіх наскрізь, хоча собою не ризикне ніколи в житті.

– Він знав про банкіра?

– Він не міг не помітити, що справа нечиста, але Ромі Матеньро ніколи, повторюю, ніколи не полізе у зміїну яму без наказу, а наказувати не було кому. Дитинко Вайоло, нагадай-но, скільки тобі років? Чомусь знову все вислизає… Гей, ти! У сортир!

Доглядальниця покотила крісло убік особняка. Коли вона проходила повз, то обдарувала мене поглядом, сповненим люті. Я здивувалася, а потім побачила, що так вона дивиться на всіх, навіть на урлука. Схоже, чи не вперше в житті проблема полягала не в мені.

***

– Лювіху, – прозвучало надмірно запопадливо, – ти не міг би зробити дещо для мене? Це особиста послуга. Я буду перед тобою в боргу.

– Ти все ще моя королева, – заперечив урлук. – Наказуй. Але король про це дізнається, – додав він після паузи. – Його розпорядження.

Я попросила знайти Амаду чи то Рахентен, чи Рей. Я поки що називала її як звикла.

Викрадення – це просто смішно. Амада залягла на дно, поліція безсила, а урлуки не знають ні нудьги, ні втоми, ні страху. Їх не підкупити, не вбити, не заманити солодкими обіцянками. Не зворушити і не спокусити. Якщо хтось і впорається із моїм завданням, то лише урлук.

Лювіх не поспішав іти.

– Мені потрібна порада, королево.

– Доповідай Айлону що завгодно, я не проти.

– Чи повинен я підтримати Джиммі? Він мій воєначальник, але я боюся змін.

– Яких це ще змін? – Тільки цього мені не вистачало для повного щастя! – Якого морського демона коїть Джиммі?

Вийшло неприємніше, ніж я очікувала. Лювіх замкнувся у собі.

– Це великий секрет, – сказав ухильно. – Я знайду Амаду Рахентен.

Він зник у темряві, а я подумки перебрала поточні завдання.

Ламбе можна викреслити зі списку. З його свідченнями розібралися без нього, та й небезпека йому не загрожує, поки поряд урлук. Айлону, якщо я правильно зрозуміла наміри Джиммі, зараз погано як ніколи в житті, але вбивця до нього не прийде, а якщо прийде, то гірко про це пошкодує. Ну чи не встигне пошкодувати.

Губернатор. У цього типа красномовство розвинене набагато краще, ніж у мене. На звичайному допиті він викрутиться, ще й змусить слідчого відчувати вину за підозри. Варіантів два: або просити про допомогу Айлона (не сьогодні), або застати ді Емшиса зненацька (нереально). Який із них вибрати, я поки не знала, бо з кожною миттю дедалі більше турбувалася щодо завдання номер чотири.

Батько. Лювіх правду сказав: шукати когось на обмеженій території дуже просто. Чому ми й досі не зустрілися? Таке враження, ніби я перекинулася слівцем із половиною міста, але того, хто мені потрібен, у полі зору не було.