Королева острова Мрій. Рідний край

Затерплі ноги відмовилися коритись, коліна зробили спробу зігнутися в неправильному напрямку, м’язами знов побігли неприємні «мурашки».

Шиль скрикнула, коли неслухняні кінцівки понесли її до парапету, схопилася за столик, але лише перекинула глечик і забруднила руки чимось липким, з різким запахом, що вдарив у ніс, спровокував сльози, позбавив орієнтації в просторі.

Наступний незграбний рух увінчався успіхом – під долонями виявилося крісло-гойдалка. Шиль із полегшенням вчепилася в нього, і воно хитнулося, шпурнуло її геть, у вітряну невідомість, ще й хльоснуло по очах хутряним покривалом

Пальці натрапили на шорстку поверхню. Це було добре, хай за нею і була порожнеча. Шиль, намагаючись уберегти обличчя від пилу, а сукню – від калюжі, впевнено випросталась. Ніякої паніки, треба опанувати себе і знову в бій!

Вона ступила подалі від краю даху, а то хтозна, раптом голова закрутиться чи налякає кажан… Сьогодні – жодних ризиків.

Під ступню потрапив глечик. Він із деренчанням покотився вперед, а Шиль з криком полетіла назад і відчула майже полегшення, коли після деякого вовтузіння зуміла обійняти парапет.

Але щось явно було не так. Якісь неприємні відчуття в ділянці живота і грудей… Шиль вдарилася надто сильно? Напевно. За хвилину все мине.

Потім вона виявила, що під ногами немає опори, за королем зачинилися двері, а гості внизу зайняті своїми невеселими справами й блукають понуро туди-сюди, ніби відбувають каторгу! Нагору ніхто з них не дивився.

«Не страшно. Ти не висиш на руках. Ти просто заповзеш назад, і ніхто про це не дізнається», – підказав холоднокровний внутрішній голос.

Легко йому говорити… Не його сукня зачепилась за щось на стіні. Не перед ним маячила перспектива розірвати спідницю по всій довжині!

Вибираючи між життям і ганьбою, Шиль не вагалася б, але король напевно вважатиме, що вона зробила це навмисне. Він і без того злий, хоча мав подякувати за інформацію про зрадника. Але Айлон – правитель, йому всі зобов’язані, а він іноді спускається з вершини до обраних.

«Цікаво, Джиммі міг би захопити владу? Йому десять тисяч років, і він єдиний «звільнений» урлук, хоч би що це означало. Йому не потрібний спадкоємець. І я не потрібна без наказу короля Айлона. Краще б я промовчала!» – а руки тим часом почали слабшати, і навіть нехтування долею сукні не вирішило проблему. У Шиль не вистачало сили ні її розірвати, ні повиснути на одній руці й відчепити поділ іншою.

– Сьогодні напрочуд гарний місяць, – сказали поруч, – але мені до душі зірки, а він їх затьмарює. Нагадай, від кого тебе рятувати, принцесо?

Шиль впізнала голос, але не повірила своїм вухам і підняла голову, витрачаючи на цей простий рух рештки сил.

– Джиммі? Навіщо ти тут? Тобто… Я буду дуже вдячна за допомогу!

– Навіщо? – Урлук і не поворухнувся. – Був поблизу, чекав, коли ти спровокуєш короля на активність. Аплодую стоячи, принцесо, ти перевершила всі сподівання. Я розраховував на невеличкий конфлікт, але війна з Кантолією – це несподівано і приємно. Тебе точно рятувати? Не хочеш кинутися вниз від усвідомлення того, що наробила?

– Витягни мене! Благаю! Я все виправлю!

– Ти все погіршиш, але мені саме це й треба. Гаразд, вмовила. Живи.

Шиль опинилась у безпеці, перш ніж встигла хоч щось усвідомити. Навіть сукня не розірвалася, лише витяглися кілька ниток.

– Дякую, Джиммі. Джиммі?..

Урлук зник. Він ніби розчинився в темряві без сліду і звуку, зате двері злетіли з петель і приземлилися біля альтанки. На дах увірвався Айлон, за ним – урлук Маньо, далі – інспектор Тир та Вайола лін Артен.

– І кого я тут убив? – запитав у простір король.

– Я жива… – вражено прошепотіла Шиль. – Жива…

– Не хвилюйся, це навряд чи надовго, – вишкірився він без краплі співчуття. – Люди на кшталт тебе не живуть мирно та щасливо. Подумати тільки, принцеса Ілесії надумала мною маніпулювати! Моя відповідь: стрибай, скільки твоїй душі завгодно. Всім байдуже.

– Айлоне! – Королева схопила його за плече і різко розвернула до себе. – Досить! Вона ще дитина. Вона тебе не знає і вірить кожному твоєму слову. Це як бити цуценя!

– Мої слова не розходяться з ділом, – приглушено рикнув король. – Хіба не знаєш, чапле?

– Ти розумієш, про що я. – Вайола наполегливо тягла його до зяючого отвору.

– Гадки не маю. Я ніколи не обіцяю того, чого не збираюся робити.

– Та заради всіх богів! Ти не раз погрожував згодувати мене бездомним котам!

– Дякую, що нагадала про незавершену справу.

– Айлоне! Нам треба поговорити.

– Про те, як ви з Джиммі порозумілися і плануєте мене скинути? Не думаю, що в цьому є потреба.

– Я сказала: ходімо!

– Чому серед нащадків лаорнійців немає моїх нащадків? Що тобі про це відомо, найчесніша з дружин?

– Тільки те, що якщо ти не заспокоїшся і не підеш зі мною, то ніколи нічого не дізнаєшся, – холоднокровно відрізала Вайола. – Я тобі не материкова дівчинка із вразливою душею, на мене цей тон не діє. Ходімо?

Король неохоче кивнув і пропустив її вперед.

– Маньо! – обернулася королева несподівано. – Передай дещо Джиммі, добре? Скажи, що я розмажу його як дорожній каток жабу. Він бачив у Ілесії, він зрозуміє.

– Я? – не надто здивувався урлук. – Я не маю спільних справ із Джиммі.

– Ти, – багатозначно скрипнула зубами Вайола. – Ненавиджу таке… У мене своїх турбот по горло, а вам усім спокійно не живеться. Скажи Джиммі, що я цього не забуду.

– Чого – цього, королево? – перепитав Маньо.

– Він знає. І ти знаєш.

– Це я розповіла. – Шиль підозрювала, що момент для відвертості недоречний, та й Джиммі справді негідник, його зовсім не шкода, але після пережитого не хотілося залишатися в боргу. – Про Кантолію. Про лаорнійців. І про… ну… різне.

– Ясна річ, саме для того Джиммі вам усе й розжував, – не надто привітно кинула Вайола через плече. – Йдіть додому і не нийте, вас ніхто не звинувачує.

Це було набагато болючіше, ніж обурення чи погрози. Шиль не збиралася служити комусь інструментом, але люди ніби бачили її наскрізь і користувалися цим у своїх цілях.

«Ну чому я настільки передбачувана?» – засмутилася вона, уникаючи погляду Тирішера Тира, що мовчки ловив кожне слово.

Нічого. З досвідом прийде і вміння гребти у потрібному напрямку, а не безцільно бовтатися на хвилях долі, сподіваючись на попутний вітер.

«І без тями я давно не лежала, хоча причин вистачало. Я стаю сильнішою», – підсумувала Шиль, падаючи на передбачливі руки інспектора.

«Корсет. За кілька днів я від нього відвикла», – і тривоги милосердно пішли разом зі свідомістю.