Королева острова Мрій. Рідний край

– Дитинко?

– Що? – механічно відгукнулась я і здригнулася, впізнавши рідний голос, квапливо підбігла до високих кованих воріт, що поряд із карликовою огорожею виглядали як глузування. – Тату? Ти ж зовсім не змінився! Як таке можливо?

– Закладаюся, коли ти побачиш ді Емшиса, то скажеш, що він помолодшав, – тепло усміхнувся батько. – Багато хто через це проходив. О, гарна засмага.

Я засміялася. Все моє дитинство знайомі й не дуже жіночки товкмачили татові, що для виховання дівчинки надзвичайно важливі компліменти. Він старався як умів, але, незважаючи на посаду начальника поліції, не вирізнявся побутовою спостережливістю.

– А ти нарешті підстригся, – не залишилася в боргу я. – Це що, запах кави? Тобі ж не можна!

– Сьогодні можна.

І справді, про що це я? Обов’язково треба зіпсувати все недоречними зауваженнями!

– Пришити тобі рукав?

Трясця, наче це краще!

– Губернатор пришиє, – пролунало без агресії. – Дитинко… Я завжди знав, що ти повернешся.

– І я знала, тату. Нічого не хочеш сказати? Не зволікай, гаразд? Покінчимо з цим, і нехай усе буде як раніше.

– Я купив тобі крандаїлицю.

– Тату…

– Вона викопала лігво в саду, і черепахам довелося робити собі нову стежку.

Я обійняла його вперше за своє свідоме життя. Ми, лін Артени, не схильні до демонстрації емоцій, але в той момент я була лише маленькою щасливою дівчинкою, що мало не заблукала в темному-темному лісі.

– У неї вже є діти, – трохи зніяковіло продовжував тато. – Коли вони виростуть, жоден чужинець не зможе проникнути в наш дім.

– Ти справді не сердишся?

– Я? Хіба не ти маєш мене зневажати? – Він зіщулився, опустив плечі. – Я був надто безтурботним. Через мою дурість тобі довелося піти! Боюся навіть уявити, що ти пережила… Боюсь уявити…

– Багато всякого цікавого, тату, і це ми вже детально обговорили. – Я не очікувала, що наші ролі поміняються, тому не підготувала жодної втішної фрази. – Сам знаєш, що ні в чому не винен, але якщо в тебе сьогодні день самокартання, можу теж трохи додати, мені не важко. Почнемо? Перше: ти чому скрізь балакаєш про мій приїзд? Просила ж хоч добу почекати. Я відпочити хочу, тату! В мене різна офіціальщина у печінках сидить.

– Вибач, дитинко, не втримався. Але все одно ніхто не повірив.

Не спрацювало. Батько думав про минуле і докоряв собі, я це бачила в його очах.

Ну гаразд, сам напросився. Залучимо важку артилерію.

– Друге: чому на мій труп ти відправив Астора… Тьху ти, Тира… Як його там… Того хлопця, що мав би кликати губернатора татком, але навряд чи кликав?

– Тирішер Тир. Він найкращий із тих, хто залишився. Стривай-но… Що означає – твій труп?!

Я коротко окреслила ситуацію, причетність Ламбе та висновки молодшого інспектора.

– По-моєму, він розумний, – зауважила нейтрально. – Можна я до нього причеплюся? Я пам’ятаю минуле, він знає сучасність. Треба розворушити Аєрські острови, як гадаєш?

– Мені страшно за тебе.

– А мені за тебе… – Я завагалася. – Слухай, тату… Ми не обговорювали це прямо, але я в курсі… Ну… Емм… В курсі того, що ти сердишся на губернатора не через його підозри щодо мене, як тут багато хто думає. Ді Емшис довів одну людину до інфаркту, а іншу змусив написати зізнання і влаштував суїцид. Ті двоє були єдиною ниточкою до правди про те, що трапилося в нашому будинку десять років тому. Ти б витягнув із них більше, знаю! Але не переймайся, будь ласка. Тепер у нас є Юньчик-кур’єр. Щось обов’язково спливе, тату. Завжди спливає.

– А якщо тебе знову спробують убити?

– І нехай. Хоч крандаїлицю не треба буде годувати місяць. Або урлуків.

Тато слабко посміхнувся:

– Смішно.

– Це не жарт, урлуки можуть перетравити будь-яку субстанцію без шкоди для здоров’я.

– Я про крандаїлицю. Середньостатистичної людини їй із виводком заледве вистачить на тиждень.

А, кажуть, у мене почуття гумору чорніше за ніч… Було від когось набратися. Одне добре: ніхто й ніколи не припустить, що маленьку Вайолу підмінили в колисці злі чаклуни. У лін Артенів свій особливий стиль, його ні з чим не переплутаєш.

І я нарешті відчула себе вдома. Наче й не було тих нескінченних років! Острів Мрій, Ельхарія, Ілесія… Все минуло, залишилися лише спогади. Не скажу, що серед них мало приємних, але моє місце тут, на Аєрських островах! Вистачило кількох годин, щоб зрозуміти: лише на цій землі я щаслива від самого існування світу. Таке не купиш за гроші, та й до корони воно не додається.

– Ходімо додому, тату. До завтра ще є час. Робитимемо те, що подобається нам понад усе на світі.

– Займатимемося кожен своїми справами й не заважати одне одному? – з серйозною міною припустив батько. – Чудовий план.

Я справді повернулась… Яке щастя!

– Ой-йой… Дитинко… Є дещо, про що я зовсім забув.

– Мою кімнату розтрощили, шукаючи докази? Переживу.

– У нас гостя, – приречено зізнався тато. – Дівчина з материка, приїхала читати лекції з етики та командної роботи. Один готель забитий, другий для ельхарців, у гуртожитку для робітників лише чоловіки… От куди її поселити? Нехай трохи посидить у нас, доки не втече назад до Ілесії.

– Має втекти?

– Стовідсотково. В неї тонка вразлива душа.

– Тобто зрушення на темі Ельхарії? – легко розшифрувала я. – Ельхарська королева купається в крові прекрасних цнотливих дів, король жере їхню печінку на сніданок, а бідні безправні урлуки вдовольняються нутрощами? В «Голосі Ілесії» дуже докладно розглянули це безвідходне виробництво і подали нам безліч ідей щодо економії ресурсів, але урлуки, нахаби такі, воліють рослинну дієту. Сила звички.

– Не пам’ятаю, як її звуть, але вона любить книги, – ухилився від прямої відповіді тато.

Я припустила, що потрапила в ціль, і не розвивала цей напрям розмови. Батько також замовк.

Деякий час ми крокували пліч-о-пліч (ну або маківкою до плеча, якщо потрібна точність). Тиша не пригнічувала – навпаки, вона була частиною нашого життя, такою ж природною, як і беззастережна довіра.

– Я можу говорити про твого чоловіка? – незграбно поцікавився тато.

Нічого собі! Раніше до неприємних тем ми підходили тижнями.

– Можеш. Але навіщо? Скоро ми розлучимося. Тебе це турбує?

– Мене?

І я навчилася зміщувати акценти. Шкода, що цю навичку не викладають нарівні із загальноосвітніми предметами. Вона корисніша за алгебру.

– Не кожен батько радий розлученій дочці.

– Ось зовсім не смішно, Вайоло! Ти розумієш, про що я.

– Напевно, про почуття… Вони приходять і йдуть, тату. Це нормально. Є речі, які можуть мене боляче ранити, але розставання з Айлоном точно не з цього списку. Ми домовилися розійтися ще від самого початку, та й узагалі… Я не з тих, хто страждає через любов, сам знаєш. У світі багато вільних чоловіків. Сподіваюся, ти не настільки шокований, щоб зректися мене прямо зараз і не купувати мені морозиво? Он той фургончик ніби послала сама доля, я вже не витримую спеку, а грошей нема.

– Дитинко! Не обманюєш?

Звісно, ні. Якщо чогось життя мене й навчило, то це того, що минає все: і хороше, і погане. Іноді швидко, іноді назавжди… Та не будемо про сумні деталі.

– Я можу недомовляти чи викручуватись, але не брехати. Чесно, тату. Не хвилюйся хоч би про це.

Батько махнув фургону, і той зупинився віддалік, у затінку високого кипарису. Яскрава вивіска привертала увагу, і поодинокі перехожі теж поглядали в той бік.

– Так дивно… Ти виросла.

– Та невже? Я боялася, ти ніколи не помітиш.

– У тебе цікаве життя. Як ти завжди хотіла.

– Тату! Кажи прямо! Я хочу морозиво, крандаїлицю і свій дах. Ти ж не викинув телескоп? Ну ж бо, питай, і ходімо.

– Ти надовго, Вайоло? – прозвучало дуже серйозно.

– Назавжди, – я просмакувала це слово як вишукані ласощі. – Треба б сказати: «Поки не проженеш», але обійдемося без брехні. Я не в гості, тату. Я повернулася додому.

Продавець морозива дочекався нас лише для того, щоб повідомити: товару немає, і на запланованому для ельхарців заході теж не буде, бо щось десь зламалося. Ця інформація призначалася для губернатора, який розвинув бурхливу діяльність у різних напрямах і намагався охопити максимально широку аудиторію.

– Я повинен заглянути у відділок, – сказав тато, коли фургон, хитаючись, поїхав геть. – Пошлю когось до Отіса, заразом гляну, як там атмосфера і кого можна відправити в кабінет Ойлафа. У нас невелике переміщення кадрів, і якщо залишити все на самоплив, народ геть пересвариться.

– Тирішер Тир, – запропонувала я. – Він схожий на роззяву, але урлуків розпізнав з першого погляду. Позич йому трохи повноважень, га?

– Позичити?

– Начальство і дає, і відбирає. Чи в тебе є на прикметі хтось кращий?

Розмовляючи про дрібниці, ми дійшли до відділку, де кипіла бурхлива діяльність. Я подумала, що всіх сполошила справа Юньчика-кур’єра, і захопилася старанністю поліції, але секретар Ромі Матеньро підказав, що в очікуванні кровожерливої Ельхарії всі упорядковують свої папери, а завтра взагалі збираються прийти в парадній формі.

Цей елегантний дідок із бурхливим минулим і зразковим послужним списком упізнав мене, заледве побачивши, але не спитав ні про що. Він вислухав вказівки начальника з кам’яним обличчям і, у свою чергу, передав записку від губернатора, що просив знайти його в ресторані «Шлях королів», причому терміново й обов’язково вдвох.

– Обійдеться, – вирішив тато.

– Краще зайти привітатись, – наполягла я. – Ді Емшис думає зрідка, але якісно. Якщо припече, він зможе скласти і два плюс два, і два плюс три. Йому вже доповіли про мене, ховатися безглуздо. Як не прийдемо, то він сам припреться на вечерю, і не один. Хіба не знаєш, як випендрюється цей індик? Хочеш, щоб і в нашому саду танцював кордебалет?