3.3
До відчиненої навстіж хвіртки я не пішла – там із надзвичайно відповідальним виглядом стирчав босий чоловік середніх років у сірих фермерських штанях, смугастій майці та шоломі патрульного.
Мурша Трін, він же – Носатий Мурша… Деякі люди і через сто років не зміняться. Головною особливістю цього суб’єкта було те, що він як ніхто інший умів організовувати скандали на рівному місці. Мало сенс обійтися без привітань.
Ділянка бабці Клю розташовувалась на самому краю міста, за нею – пустир, що повністю заріс сонцельками, майданчик для спортивних ігор і дорога, яка з’єднувала місто з селами та віллами багатіїв. Мені було не важко зайти з тилу, де замість огорожі здіймалися купи бур’янів різного ступеня давності та сухий викорчуваний чагарник.
Місце злочину позначили кілочками з помідорних грядок і тонкими смужками ганчірок, якими економні люди підв’язують саджанці.
За межами виділеної зони сидів навпочіпки кучерявий юнак у поліцейській формі і чіпким поглядом яструба вишукував перші ягоди на кущі смородини. Поряд, на розстеленій газеті, лежали напівзотлілий жіночий гаманець із позолоченим верхом і, очевидно, витягнуті з нього речі: дрібні леоси, один даонь монетою, купюри великого номіналу, брудна ганчірка і шматок дуже старої газети з нерівними краями.
– Сьогодні – завтра, сьогодні – завтра… – Розчула я бурмотіння незнайомця, якого ніяк не могла впізнати ні за голосом, ні за профілем, хоча щось у його рисах змушувало напружувати пам’ять.
Втім, він був значно молодший за мене – років на п’ять як мінімум. Коли я тікала, цей хлопець готувався перейти до середньої школи. Не думаю, що ми з ним перетинались.
Я тихо наблизилася, сіла навпочіпки біля нього.
– Вибачте, начальнику. – Він завмер, не донісши ягоду до рота, але не повернув голови. – Мені дуже шкода. Я справді не хотів, щоб її знайшли саме сьогодні. Візьміть вихідний, ми впораємося самі.
На газеті не без зусиль проглядалася дата – день до моєї втечі. Гадаю, висновки поліцейського були однозначними.
– Це не я, – злетіло з губ, перш ніж я зрозуміла, що таким повідомленням можу довести будь-кого до інфаркту. – В сенсі, я не начальник, а це – не Вайола лін Артен.
Молодий чоловік схопився, виструнчився, ледь не козирнув
– Молодший інспектор Тирішер Тир! – відрапортував завчено. – Ви маєте негайно залишити місце злочину та утриматися від поширення помилкових чуток, інакше поліція буде змушена вжити заходів аж до грошового стягнення за порушення правопорядку.
– І вам добрий день, – радісно відгукнулась я, протираючи очі, бо переді мною стояла грубувата доросла копія незрівнянного Астора ді Емшиса. – Нечасто такі справи трапляються, га? – Перший шок минув швидко. Зважаючи на спосіб життя губернатора, у нього таких «Асторів» має бути вдосталь. – Дозвольте трохи допомогти. Для початку, це точно не Вайола лін Артен.
– Чому? – Інспектор Тир подивився на мене з підозрою. – Ви хто?
Я глянула на ще не відкопаний до кінця кістяк у неглибокій ямі.
– Мабуть, тому що там похований чоловік? – запропонувала найпростіше пояснення.
– Звідки знаєте? – Рука поліцейського потяглася до закритої кобури на стегні. – Ваше ім’я?!
– Таз. Ну, кістки.
Не думаю, що він почув чи усвідомив відповідь.
– Що ви тут робите?! Ідіть геть! Зараз же!
– Хто знайшов труп? Не бабця ж Клю? І не крадії городини, урожай ще не дозрів. Чому хтось перекопував її грядки?
Підозрюю, інспектор Тир збирався витягти зброю. Він так дивився… Немов отримав зізнання у серії вбивств, скоєних з особливою жорстокістю.
– Ваші документи, будь ласка, – процідив крізь зуби, розстібаючи кобуру.
Я вирішила, що інформації отримано достатньо.
– Вже йду, – відповіла з посмішкою. – Бережіть нерви, вони вам знадобляться.
Влада погано на мене вплинула. Я звикла до того, що не можу наказувати лиш одній людині, і нею точно не був скуйовджений хлопчисько-поліцейський з острова мого дитинства.
Не скажу, що відносини з Ілесією будувалися цивілізовано. Мені грубіянили, погрожували, часом хапалися за зброю… Але я завжди знала, що боятися нема чого. За мною – Ельхарія та урлуки, на них зважає будь-який дурень. Ну а зараз попереду замаячила реальна перспектива привітатися з татом крізь ґрати в поліцейській дільниці… Чи коштувало це вгамованої цікавості?
– Стійте!
– Може, краще посидіти? Он там, на лавці? – Я вказала на почорнілу від дощів лаву біля хвіртки, на якій приймала сонячні ванни худа курка з обрізаними крилами.
– Обов’язково посидите, – зловісно буркнув інспектор. – У «клітці»!
Він був такий кумедний у своїй старанності… Можливо, не задля краси носив поліцейську форму, але я бачила в ньому зарозумілого тупицю Астора і не могла нічого з собою вдіяти.
Вдалині пролунав гучний шум із брязкотом, криками і собачим гавканням.
– Пропоную відкласти суперечку до завтра, – запропонувала я. – Чесне слово, я неагресивна і з острова нікуди не дінусь, а у вас там, здається, намічається бійка.
– Не забивайте мені баки, – відгарикнувся опонент. – Я вас нікуди не відпущу. Ви щось знаєте.
– Звісно, знаю, та ще й багато всякого. Наприклад, бабусю Клю прозвали Клю, бо її батько торгував рибою-клі, дельфіни живородні, а урлуки не стояли бовванами десять тисяч років в очікуванні короля, і одного разу я доведу це фактами. До речі, бійка наближається.
– Не рухайтесь!
Я зітхнула. Який же впертий… А загалом хороша хватка, в роботі знадобиться.
– Зупиніться! – долинув із вулиці відчайдушний крик. – Туди не можна!
Писклявий голос Носатого Мурші я б не переплутала ні з чим.
– Чапле! – вторив йому інший, тихіший і хрипкіший, що належав Ламбе. – О боже, чапле!
Не уявляю, що могло статися, щоб лікар кликав мене корабельним прізвиськом. Таргани Ламбе вражали непередбачуваністю.
– Чапле! – Він увірвався на город, задихаючись від знесилення, і розтягнувся на грядці цибулі, яку поліція дивом не зачепила. Урлуки незворушно стали поруч. – Чапле… – Обличчя лікаря було багряним і мокрим від поту, окуляри злетіли і трималися на шнурку. – Всі кажуть, ти тут мертва…
– Ми бачилися пів години тому, – нагадала я.
– І хвилини вистачить… – Ламбе перевернувся на спину, знесилено втупився в небо. – Як же ти мене налякала, чапле…
– Краще за тиск свій переживайте. – Я збиралася наказати, щоб урлуки перенесли страждальця в тінь і посадили зручніше, але мені спала на думку інша ідея. – Інспекторе Тир! – Я повернулася до поліцейського. – Чому тут немає криміналістів?
– Ілесія відкликала. – Він повільно прибрав руку від кобури. – А в морзі весілля, але це нічого, труп не втече.
– Лікарю! Чули? У вас є пацієнт, тому віддихуйтеся швидше і до роботи!
Ламбе притиснув долоні до грудей і зчепив пальці.
– Нізащо, – заперечив категорично. – Я куплю будинок, найму прислугу і не лізтиму ні в що й ніколи. Заради Ізабелли.
– Лікарю! – Скоріше б його перемкнуло в колишній слухняний режим. – Я не закликаю вас присвятити життя боротьбі зі злочинністю, а прошу глянути на нікому не потрібного покійника і хоч приблизно визначити його вік, умови життя та причину смерті.
– Далеко йти? – приречено прошепотів Ламбе. – Я не відчуваю ніг…
– П’ять кроків. Можна проповзти! Невже вам не цікаво? Цю людину вбили дев’ять років, десять місяців і три дні тому!
– І що з того?
– Ну лікарю!
Бідна спаржева квасоля… Даремно вона вимахала пишною та плідною. Ламбе не залишив їй шансів.
– Ви не проти, інспекторе Тир? – схаменулась я.
Поліцейський притих якось надто несподівано. Не хотілося б, щоб він наробив дурниць і постраждав від завбачливих урлуків.
– А я маю право бути проти? – кисло уточнив інспектор. – Могли б одразу сказати, що вас прислали з Ельхарії.
– Це так очевидно? – щиро вразилась я.
– Вони не люди. – Йому не мало сенсу уточнювати, хто саме. – Думаю, очевидно.
Цікаво… Я подивилася на хлопця іншими очима. Мало хто здатний відразу визначити, що має справу з урлуками. У товаристві людей вони не носили громіздкі обладунки, чудово імітували дихання і навіть освоїли основи міміки.
– У них однакові гримаси та рухи, – пояснив поліцейський у відповідь на невисловлене запитання.
Згодна, є трохи. Коли урлуки працюють групою, це привертає увагу, але для двох схожість у межах норми, норма визначається моєю особистою спостережливістю.
– А де лін Артен? – змінила слизьку тему я на, як з’ясувалося, ще сумнівнішу.
– Зайнятий надзвичайно важливими невідкладними справами! – поспіхом гаркнув інспектор Тир, та так голосно, що у мене зашуміло у вусі. – Як тільки він звільниться, одразу ж…
– Дахом поїхав, на нежить чекає! – пронизливо вигукнула з вікна своєї маленької перекошеної хатини бабця Клю. – Я все про всіх знаю! І тебе хай-но впізнаю, красуне ти приблудна, дай тільки окуляри знайду!
– Вони з губернатором б’ються, бо начальник не хоче, щоб ельхарцям організували баню і дівчат за рахунок міста, – сповістив усій окрузі всезнаючий Носатий Мурша. – А дівчата закордонні, проїздом, кордебалет якийсь. Двадцятеро довгоногих краль, самому губернатору не по кишені.
– Не впевнений, чи має це значення, але в покійника була собака, – приєднався до загального хору Ламбе. – Маленька, довга, коротколапа, з гострою мордою, без хвоста. Її звали Куся, вона померла від пострілу в голову.
– Юньчик-кур’єр! – одночасно вигукнули я, бабця Клю та патрульний Мурша.
Інспектор дивився на нас без краплі розуміння.
– Тут медальйон, – пояснив лікар. – І кістки. Проста справа.
Проста? О ні! На мою думку, все ускладнилося ще більше. За кілька днів до вбивства Астора ді Емшиса Юньчик-кур’єр доставив мені розшифровану карту карнаїтів із маршрутом до острова Мрій і записи професора Жуко, що несподівано помер від лихоманки. Час показав, що ми з професором ганялися за міфом, але, певна, все інше не було збігом.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!