Королева острова Мрій. Рідний край

– Я з тобою. – Айлон різко зачинив двері, і цей рух допоміг комусь добряче стукнутися лобом у різьблені завитки панелей. – Немає більше сил жити в цьому скиглінні.

– Куди – зі мною?

– Та куди завгодно. Хочу добити цю вашу справу до повернення в Ельхарію, а ніхто не вкаже напрямок краще за тебе.

– Повертаєшся? – Не впевнена, чи мене це засмутило, але щось у настрої відчутно змінилося. – Коли?

– Скоро.

Знову ухильність… Мені не звикати, і все ж було прикро.

– Як же ти збираєшся терпіти інтерес острова, якщо навіть погляди служниць тобі неприємні? – запитала я, проганяючи зайві емоції. Брехні між нами немає, а ухилятися від прямої відповіді я й сама можу скільки душа забажає.

– Отже, корону не вдягатиму, – посміхнувся Айлон. – Закладаюся, без королівської атрибутики мене впізнають п’ятеро… та ні, семеро містян включно з тобою

– І погані манери залишиш у шафі? – підморгнула я. – Обличчя – це не головне. Коли ти відкриваєш рота, то насамперед нагадуєш, хто в домі господар.

– Мовчати не важко.

– Угум. Не важко, а нездійсненно. Тобі, – відрізала я, але ідея потроху почала втрачати абсурдність.

Якщо прибрати марні чаклунські обладунки, урлуків і звичку вказувати людям на їхнє місце, Айлон стане більш-менш звичайним.

Взуття у нього хороше, без будь-яких міток країни-виробника. Схоже привозив Сірий Чу для обраних покупців. Про місце його виробництва ходили легенди, і коштувало воно відповідно, та я знала: шиють його в підпільних майстернях на Сонячному березі. Ілесія зовсім закрутила гайки для малих підприємств, люди викручуються як можуть… Але взагалі взуття короля – продукт урлуків. У них виявилося багато талантів. Прикро, що Айлон бачить непереможну армію і нічого більше.

Штани теж як із конвеєра, тому що урлук-кравець наштампував їх кілька сотень за тим зразком сучасного одягу, який сподобався правителю найбільше. А сорочку непогано було б застебнути хоч на половину ґудзиків, чим я й зайнялася, ризикуючи знову звести все до граблів.

– Зроби простіше обличчя. – Мені не подобалася ця затія, проте в ній знайшовся і один плюс: поки Айлон під наглядом, він не полізе ні в розслідування, ні до руїн часової в’язниці, ні в розбірки з Джиммі, чого я, зізнаюся, побоювалася найбільше. – Не тупе, а нейтральне. Без усіх цих: «Фу, люди без магії, мене зараз знудить».

– Я ніколи так не дивлюся, – обурився він.

– Запитай будь-кого. Поки я не зрозуміла, що твої мізки та фізіономія взаємодіють не часто, іноді хотіла підправити тобі личко лопатою.

Айлон визирнув за двері і спитав. І ще раз. І знову.

Після четвертих дифірамбів на його честь я остаточно переконалася в тому, що чогось у цьому житті не розумію, а він – що в питаннях спілкування на мене покладатися не можна.

– Гаразд, добре, жінки тануть від зарозумілості, – здалася я під вагою доказів. – А губернатора ти зачарувати не в змозі? Він жартує і дивиться поглядом невинного ягняти, але з Амадою його пов’язували тісні стосунки. Він щось приховує, а я поки не хочу відкритого конфлікту і не можу тиснути по-справжньому.

– Легко, – погодився Айлон. – Зачекай.

– Жодних тортур! – запізніло крикнула я, але він уже вийшов зі своїх покоїв, залишивши мене в компанії претензійного інтер’єру та тітоньки Мусь, що ліниво помахувала мітелкою для пилу і готувалася до затяжних скарг на життя.

– Ді Емшис сьогодні знову не ночував удома, – не проґавила моменту вона. – Сьомий раз за тиждень. І зараз його немає. Я з вікна бачила, як поїхав.

Ну ось… Айлон повернеться ні з чим, і це не покращить його настрою.

– Раніше не могли сказати?

– В присутності короля якось незручно, – збентежилась тітонька Мусь. – Ще подумає, що я як ті нові вертихвістки без сорому та виховання.

Чудово. Ще одне підтвердження того, що велика влада не для мене. Я можу обвішатися регаліями з ніг до голови, але в сприйнятті людей ніколи не стану королевою. Айлон каже, я надто «близька до народу», та тільки правда в тому, що це перед ним тремтять частково через його недосяжність. Якщо я почну задирати ніс, мене зненавидять і змішають із брудом.

– Не знаєте, куди його понесло?

– До міськради з пропозицією про реконструкцію острова Черепашача Паща, – випалила тітонька Мусь на одному подиху. – Курортний рай в історичних декораціях. Ідея того страшного типа на ім’я Джиммі Перший. Пані Хаоса лютує. Медіум бачив там примар, а вона серйозно до такого ставиться.

Мені спало на думку, що я нехтувала найповнішим джерелом інформації. Справжня прислуга – це не Тола, в якої особистих турбот вистачає. Деяким служницям відомо все про працедавців.

– А Амада Рей? Що в неї було з ді Емшисом?

– Та хто їх розбере… З боку губернатора начебто нічого, а за Астора вона у свій час заміж збиралася, але батько віддав її банкіру. Ді Емшис дуже шкодував про це, ставився як до дочки… А що? – раптом пожвавішала тітонька Мусь. – Не як до дочки?

Повернення Айлона врятувало мене від продовження діалогу. Виглядав король задоволеним, що було дивно – його місія не мала шансів на успіх.

– О боже мій, ваша величносте, повелителю, пане королю… – забурмотіла тітонька Мусь, відступаючи з поклонами, але не залишаючи зону чутності.

– Залиште нас, будьте ласкаві, – фірмовим крижаним тоном промовив Айлон.

Жінку як вітром здуло, причому пішла вона з дуже щасливим виглядом, ніби сам факт звернення короля означав неабияку милість.

– Цей регіон жахливий. Нащадки лаорнійців відчувають магію і панікують. Нащадки карнаїтів відчувають магію і підлабузнюються. Просто люди нічого не відчувають, але накручують себе фантазіями і впадають у крайнощі. До речі, кохання моє, я маю рішення однієї з твоїх загадок.

Він тримав товсту записну книжку в шкіряній палітурці, на перший погляд – чийсь акуратний щоденник. Може, губернатора?

Я потяглася до неї, але Айлон сховав її за спину.

– Що запропонуєш взамін? – запитав грайливо.

Схоже, я знаю, хто цього року заслужив приз за найневміліший флірт…

– Айлоне, не дурій. Я не в настрої грати у ці ігри.

– Ти навіть звернутися до мене по-людськи не в змозі.

Справедливо. Офіційне звертання з моїх вуст звучало як знущання, хоча я справді не мала на увазі нічого такого і старалася щосили.

– Володарю, – зробила я чергову спробу, – будь ласка, віддай, що приніс.

– Тобто почути від тебе «любий» мені не судилося, – скривився король.

– Ти не «любий», не «дорогенький» і не «милий», – заперечила я. – Змирись.

– Впевнена? – уточнив він із кривою посмішкою.

– Я не віддам за тебе життя. Ризикнути – ризикну за будь-яких шансів, але якщо питання звучатиме «Ти чи я?», я оберу себе. Ми не пара, створена на небесах. Сприйми це як належне і досить тріпати мені нерви!

– Гаразд, – якось надто легко погодився Айлон. – Повелитель теж згодиться. А це, – він передав мені записну книжку, – щоденник Астора ді Емшиса. Як гадаєш, чому його досі не бачила поліція?

– Тому що в Астора був талант до малювання, – я швидко перегорнула перші сторінки, – але сучасники цього б не оцінили. Особливо друзі Амади Рей.