Королева острова Мрій. Рідний край

***

Сонце зайшло, на землю впала приємна прохолода. Буркотіння лікаря стихло давним-давно, стукіт лопат і шерех брезенту – тим паче. І монструозна бабка забралася в свою халупу, де довго гриміла чавунами і рипіла старим ліжком.

Піднявся місяць – великий, блідий, оточений рожевим сяйвом. І дощ капнув ніби заради жарту, і птахи нарешті заткнулись, і бродячий кіт знайшов собі пару…

Ідилія, та й годі!

Шиль не могла змусити себе виповзти з-під куща шипшини. Там було затишно як у рідному ліжечку. Не важливо, що павутиння, не важливо, що попелиця, не важливо, що мурахи!

Головне – спокій. Жодного руху, ні звуку, ні промінчика! Начхати, що поруч місце найпершого поховання. Лікар сказав, що не залишилося жодної кісточки, а привидів не існує. До того ж інших небіжчиків не знайшли. Завтра ще пошукають, але Ламбе в успіх не вірив.

Тихий прихисток… Лагідний… Приємний… Навіть запах землі вже звичний і не спричиняє тої огиди, що спочатку.

Шиль заплющила очі всього на мить. Порахувала до десяти, готуючись до героїчного ривка до цивілізації, і…

Настав пізній ранок.

– Сором який! Перед мужиками неодруженими розлежується, безсоромна! – голосила бабця Клю над самою головою..

Знову стукали лопати і бурчав Ламбе, кричали стрижі і надривалися коники, шарудів брезент і напівголосно лунали непристойні жарти. Все як учора, з тією різницею, що Шиль не могла поворухнути ні рукою, ні ногою.

– Глиста дохла, тьху на тебе! – Метушлива стара зазирнула під кущ і простягла глибоку залізну миску з пиріжками. – На, їж, а то дивитися страшно, худа як смерть.

Незважаючи на постійну спеку, бабця Клю носила легку, колись світлу сукню, теплу безрукавку і чоловічі гумові чоботи. Передніх зубів у неї не було, корінні хиталися, і саме це пояснювало той факт, що свої вироби вона не пробувала на смак останніх років п’ять. Та й раніше, кажуть, вони не надто відрізнялися від нинішніх. Ламбе вчора кілька разів попередив: якщо не маєш загартованого шлунку моряка, від пиріжків бабки Клю краще триматися подалі.

– Дякую, я не голодна, – пробурмотіла Шиль, хоча в животі голосно бурчало.

Втім, стара не почула ні того, ні іншого.

– Що ж ти квола така? – запитала вона з краплею зневаги. – Ручки як сірнички, ніжки як палички… А одними синіми очима не прогодуєшся. – Миска шльопнулась на траву поруч із Шиль, пиріжки підскочили, але не розсипалися. – Чоловіка тобі треба рукатого, щоб дім тримав, а ти по-панськи на шовкових подушках лежала. Як син мій повернеться, підеш за нього?

Шиль безпорадно озирнулася на Ламбе, пам’ятаючи: син бабусі, поліцейський, загинув багато років тому на службі, і скрикнула, коли вітер хитнув гілки і в очі вдарив яскравий відблиск.

– Не психічна я, мозкоправа не треба, – буркнула стара. – Знаю, що одна в цьому світі як перст. Вже й помріяти не можна… Мій Ейст був гарний, ти б біля нього виглядала як троянда ця дика біля кипариса. Бачиш, він погоджується? – Бабця вказала на небо, що виднілося крізь листя. – Підморгує… Як я з дурки повернулася, щодня його бачу, і шторми проклинаю, що закривають мого хлопчика дощами.

Шиль обережно відігнула гілки. Шия відгукнулася болем через незручний сон, але у височині справді щось виблискувало. Не на небі. Далеко у місті.

– Лікарю, а що це там?

– Де? – не відразу озвався Ламбе. – Нічого немає. Помилкова тривога. Повертаємось по обіді.

– Вгорі!

Бабця Клю відчутно струснула кущ, потривоживши міріади комах.

– Синок мій дивиться на мене! – вигукнула, безладно розмахуючи руками, ніби намагаючись дістатися чогось недосяжного.

– У когось щось блищить на даху, – вліз із поясненнями один із поліцейських. За вчорашній день Шиль так і не запам’ятала їх ні за іменами, ні в обличчя. – Флюгер, мабуть.

– Та де ж воно? – занервував лікар. – Не бачу! Де? Що? О!

Він підійшов так близько до старої, що ненароком наступив на край миски з пиріжками. Жирне тісто забруднило його звужені донизу білі штани і недоречні на розкопках лаковані туфлі. Ламбе гидливо протер взуття хустинкою і жбурнув її на купу сміття, зібраного за кілька днів копирсання у землі.

Бабця Клю набрала повітря для крику, але в останню мить скривилася, заплакала і відвернулася.

– Безплатна їжа, я таке люблю, – долинуло з пустиря, що яскравою плямою рослинного розмаїття розкинувся за знищеним городом, і перед Шиль опинився Джиммі. Пиріжки він проковтнув, не розжовуючи і не звертаючи уваги на пісок. – У житті не куштував нічого смачнішого. Як моя підопічна, бабусю? Справляється? Якщо щось не так, кажіть прямо, я її миттю розуму навчу.

– Безглузда вона, одні гулянки на умі, – забідкалася крізь сльози стара.

– Нічого, перевиховаємо, – безтурботно відмахнувся Джиммі. – Лікарю, у вас карти немає? Я сказав би, що там дім лін Артенів. Його тільки звідси видно?

Поки Ламбе проклинав нахабних урлуків, дурну поліцію і дерева, а бабка Клю люто захищала свої володіння від його лихослів’я, Джиммі вихором пронісся по периметру і дійшов висновку, що зараз відблискам із даху заважають сад і новий триповерховий будинок, але десять років тому тут сяяло на всю округу.

– Телескоп? – різко заспокоївся лікар. – Безмозка чапля могла бачити, як ховали Юньчика?

– Старі вікна, шматки скла і металевий мотлох, – заперечив урлук. – Телескоп накритий.

– Місяця недостатньо, щоб усе блищало, – тихо сказала Шиль. – Увечері я нічого не бачила.

– От і вбивця не бачив. А потім удень його засліпило, він дізнався про телескоп і запанікував.

– Не вбивця, – нагадав Джиммі. – Вбивці зараз у міськраді. Труп ховав той, хто їх прикривав. Слуги Амади Рахентен? Але вона присягалася, що нічого не знає про замах на Вайолу. Навіщо їй брехати? Ця жінка зізналася у двох убивствах. На її долю ніщо не вплинуло б.

– Вона могла сподіватися на милість королеви, – прошепотіла Шиль і все ж таки вилізла з-під куща.

– Тільки недоумок сподіватиметься на милість цього монстра! – скипів Ламбе. – Амада ніколи не була дурною!

– Та вертихвістка зі зміїним язиком? – захихотіла стара, що блукала довкола і старанно прислухалася до розмови. – Та дурнішої за неї світ не бачив! Вона ж тільки перед дзеркалом крутитись уміла. Повірений її, хлопчина тямущий, витягував її як міг, а все одно банкірка йшла до провалу. Немає в неї ніяких закордонних акцій! Продала всі до єдиної! Останні чотири роки ледве зводила кінці з кінцями, пекаря майже розорила… Ні, його жаліти не треба, він теж був не простачок. Шаран, хлопчина цей розумненький, казав, вони варті одне одного. Боявся дуже, коли вони зійшлися. Не Амаду, нею він навчився крутити… Але як Сірого Чу пришили, пекар раптом став господарем у будинку. Хіба банкірка пішла б за нього, якби у неї був вільний вибір? Ех, дурна панна… Їй би жити й не тужити, а не шукати поганих мужиків на свою голову… Хоча трималась вона добре, це правда. Кохання, ха! Кохання, ха-ха-ха! З Мако Реєм, тьху на нього… На що він розраховував, змушуючи її вийти заміж? Здох як скажена собака… І хай. Він навіть хліб пекти не вмів. І Амада здохла… А чотири роки тому була як королева!

– Чотири роки тому «Вітру Смерті» закрили доступ до уку-ука Забороненого квадрата. – По щоках лікаря покотилися сльози. – Чотири роки… – Ламбе різко розвернувся і попрямував до воріт. – Піду плюну їм у пики!

– Перекур, – дружно вирішили поліцейські.

Шиль пошкодувала, що не запам’ятала їхні імена. Вона могла б використати це в розмові й ніби ненароком продемонструвати, що життя простих роботяг теж важливе. Але ті мужлани сміялися з неї! Вона так намагалася не звертати на них уваги, що впоралася із завданням на відмінно.

– Принесу ще пиріжків. – Бабця Клю підхопила брудну миску і подріботіла до перекошеної хатини. – Смачні… Солодкі… Гроші приносять… Синочок їв…

За нею піднімався пил, і здавалося, що стара йде в густий туман, розчиняється серед зелені та мотлоху. Затихаюче бурмотіння посилювало це враження.

Поліцейські мовчки перезирнулися. Ніхто з них і не думав жартувати, навіть Джиммі провів бабцю Клю неспокійним поглядом.

– Гаразд, принцесо Ілесії, сьогодні займатимешся розумовою працею, а то ще зляжеш з незвички, – сказав урлук, не дивлячись на Шиль, і впевненим рухом закинув її на плече. – Чи здаєшся? Нехай Кантолія йде лісом, так?

– Ні! – Шиль відчайдушно замахала руками і ногами. – Відпусти мене!

– Ти хоч знаєш, у який бік повзти? – з жалем спитав Джиммі.

– Туди, де блищить! – огризнулася Шиль.

– А що, інспектору своєму ти вже показала дулю? Чи гостюєш у всіх потроху, щоб нікому не набриднути надто швидко? Спокійніше. Я скину тебе біля відділку. В морзі є душові кабінки, а помитися тобі не завадить, згодна?

Шиль скрипнула зубами від безсилої люті і повисла мішком, пообіцявши собі не смішити урлука марним опором. Йому ж начхати. Він поводиться з нею як із цуценям.

– Гей, принцесо! Якщо я подбаю про Кантолію, на знак подяки ти станеш гідною частиною суспільства? – раптом запитав Джиммі.

– Я буду дуже старатися! – рвучко вигукнула Шиль. – Справді буду, – зніяковіла. – Як зумію.

– Ну краще це, ніж нічого, – хмикнув урлук і перейшов на біг.

Даремно. Шиль одразу ж захитало, і душова знадобилася не тільки їй.